Николай Михайлович Галаган - З моїх споминів (1880-ті—1920р.)

З моїх споминів (1880-ті—1920р.) [uk] 4M, 759 с.   (скачать) - Николай Михайлович Галаган

Микола Галаган
«З моїх споминів… 1880-ті — 1920 р.»


Микола Галаган: біографічний нарис
(Т. Осташко, В. Соловйова)

Короткий вступ

Миколі Михайловичу Галагану довелося пережити всі головні події, пов’язані з національно-визвольним рухом в Україні протягом 1890-х — початку 1920-х рр. Він був учасником організації перших українських соціалістичних партій (РУП, УСД «Спілки» та УСДРП); перебуваючи у війську під час Першої світової війни, брав участь у революційних перетвореннях в армії; згодом працював у складі комісії першого українського парламенту — Української Центральної ради й очолював дипломатичні представництва УНР у Румунії та Угорщині; на еміграції обіймав чільні посади в українських громадських і політичних організаціях.

Фактично одразу після поразки українських національно-визвольних змагань початку XX ст. розпочався процес переоцінки подій та пошуків шляхів відновлення соборної і самостійної України. Він супроводжувався спробами проаналізувати позитивний та негативний досвід у державному будівництві, військовій, земельній, внутрішній та зовнішній політиці українських урядів. У цьому контексті значний інтерес становлять спогади безпосередніх учасників та свідків тієї доби.

Значна частина з них, як зокрема, спогади В. Винниченка «Відродження нації», П. Христюка «Замітки і матеріали до історії української революції», І. Мазепи «Україна в огні і бурі революції», М. Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма», значною мірою відображають партійно-політичні позиції авторів та, відповідно, містять в собі полемічні випади на адресу політичних опонентів. Так, у праці В. Винниченка знаходимо авторську оцінку багатьох суперечностей серед керівництва Центральної ради і Директорії. Критикуючи своїх політичних супротивників і перекладаючи на них всю відповідальність за поразку у національно-визвольних змаганнях, В. Винниченко упереджено аналізує як внутрішню, так і зовнішню політику УНР у 1919–1920 рр., вбачає прорахунки УНР у відході її керівництва на чолі з С. Петлюрою від т. зв. «соціалістичних принципів». М. Шаповал також висвітлює діяльність Центральної ради, Української Держави, Директорії УНР крізь призму ідеологічних позицій своєї партії і подібно до В. Винниченка намагається перекласти відповідальність за недоліки у національно-державному будівництві на соціал-демократичний уряд республіки, протиставляючи йому позицію партії українських есерів. Прикладів подібних оцінок безліч і вони яскраво демонструють партійно-політичне протистояння у середовищі української еміграції.

Отже, спогади стали одним з найбільш важливих джерел для аналізу об’єктивних і суб’єктивних труднощів у державному будівництві 1917–1920 рр. та розкриття гостроти міжпартійної боротьби. Вони переконливо показують суперечливість багатьох кроків у військовій, аграрній, соціальній та зовнішній політиці українських урядів, у діяльності державного апарату. Останній, як свідчить низка мемуарів, часто проявляв некомпетентність і відсутність професіоналізму серед керівників.

На початку 1920-х років із закликом писати спомини про національно-визвольні змагання до українських емігрантів звернувся Головний отаман С. Петлюра. На шпальтах часописів («Тризуб», «Нова Україна», «Український голос», «Українська трибуна», «Діло», «Літопис Червоної калини» та ін.), які видавались у Західній Україні та на еміграції, постійно публікувалися мемуари військових, культурних, громадсько-політичних діячів. З закликами залишити пам’ять про одну з найбільш яскравих і трагічних сторінок української історії зверталися провідні діячі визвольного руху. Зокрема, відомий український історик, директор бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові І. Кревецький не лише звертався з такими проханнями до українських вояків, письменників, урядовців, але й видав довідничок — своєрідну методику написання мемуарів. Львівські українські видавництва 20—30-х років окремими виданнями надрукували низку спогадів відомих учасників національно-визвольного руху та громадських і культурних діячів: генерала В. Петріва, Є. Чикаленка, С. Русової, С. Шухевича, М. Галагана та ін. Подібні мемуари видавалися також і в центрах українського життя в еміграції: Варшаві, Відні, Празі, Берліні.

У 1930 р. у Львові побачило світ чотиритомне видання споминів Миколи Галагана, надруковане видавничим кооперативом «Червона калина». Автор назвав їх «З моїх споминів», підкреслюючи, що це лише окремі «уривки», у яких він записав переживання «з різних періодів свого життя й громадсько-політичної чинності». М. Галаган зізнається, що не мав наміру їх публікувати і «мине невелику їх частину написав… на бажання осіб, що мали намір надрукувати їх у проектованих ними виданнях». З іронією він зазначає, що «представляє собою все-таки продукт певної історичної доби і певних життєвих умов», які тією чи іншою мірою відбилися у його споминах (с.46).

М. Галаган неодноразово наголошує, що не мав на меті робити оцінку або давати характеристику цілих періодів чи окремих моментів історії українського громадсько-політичного руху і національно-визвольної боротьби, а «тільки записав колишні свої враження й переживання, занотував деякі факти й епізоди — іноді навіть дрібні епізоди — із своєї минулої діяльності або описав явища і події», учасником чи свідком яких йому довелося бути (с. 46).

Автор розуміє, що його спомини, «як і взагалі всякі особисті спогади, неминуче мусять містити в собі чимало елементу суб’єктивізму» (с. 46). Він, отже, не претендує на об’єктивність, а тим паче на документальне висвітлення подій. «Одначе, коли має рацію думка про те, що дух певної історичної доби можна краще пізнати не стільки через студіювання грубих томів наукових творів, як на підставі ознайомлення із сучасними мемуарами та інтимною кореспонденцією, то можливо, що й мої спомини колись перечитає з інтересом чи і може й з користю для себе хтось із тих майбутніх дослідників, які працюватимуть над вивченням сучасної нам доби української історії, — наголошує М. Галаган. — У такому разі й моя праця не була б марною» (с. 46).

Шлях до національного самоусвідомлення

Доля Миколи Галагана певною мірою є типовою для більшості українських діячів, які стали активними учасниками національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Серед його товаришів і партійних однодумців було чимало вихідців із збіднілих козацьких старшинських родів, сімей священиків, дрібної шляхти. Характеризуючи соціальне підґрунтя свого роду, М Галаган зауважував, що «на місці втрачених традшщі „козацьких“ не встигли закріпитись інші, бо всього мине два покоління перебувало в стані „духовних"». Толе на ґрунті такої національно-класової невизначеності «могли розвиватись зародки різної громадсько-політичної і державно-національної думки». Правдивість цього твердження він намагається проілюструвати у своїх спогадах «поступованням дальших і ближчих» до нього людей, походження «без сумніву, українського, колись козачого, а тепер „безтрадиційного" і в значній мірі денаціоналізованого» (с. 63).

Микола Галаган народився 24 листопада 1882 р. в селі Требухів Остерського повіту Чернігівської губернії (нині — Броварського району Київської області)1. Його батько — Михайло Галаган був православним священиком2 і походив із заможньої козацької родини, в якій ще зберігалася пам’ять про славне козацьке минуле. Його бабуся по батькові походила із старого козачого роду Бурих-Радкевичів, із якого вийшло колись чимало представників козацької старшини. Після скасування Катериною II української автономії та козацького устрою Бурі-Радке-вичі стали російськими дворянами. Але дуже швидко рід збіднів, так що, як зауважував М. Галаган, батько його бабусі, «хоч і жив на козачому родовому ґрунті з левадою, садом і ін., хоч і був „дворянином'', але був сільським священиком». Мати бабусі належала до роду козацького сотника з Оглава, як память про нього у родині зберігалися деякі фамільні речі. «Ще за моєї дитячої пам’яті в нашій родині слабеньким огником блимала згадка про „козачу славу“ предків та існували деякі пам’яткії козацької старовини, — згадував М. Галаган. — Але на моїх же очах згасав отой огник і зникали ті пам’ятки» (с. 63).

Мати М. Галагана належала до роду дрібних шляхтичів і, за визначенням автора спогадів, «була частиною тоді ще національно несвідомої української стихії». Тож фактично крім стихійно-побутових проявів української традиції, автор, здається, нічим не міг продемонструвати усвідомлення свого національного «я».

Та все ж саме його дитячі «козакофільські» настрої стали першим проблиском національної свідомості. Саме з цими ледь означеними симпатіями він у 1890 р. переступив поріг 3-ї київської гімназії. Тут учителі, за його словами, переслідували одну мету: «взяти ум і волю дитини в певні шори і направити думання й бажання її певним шляхом, а саме — зробити з неї слухняного „вірноподданого “» (с. 71). Будь-які прояви української ідентичності, навіть стихійної, викликали відверті знущання та висміювання вчителів-українофобів за «мужицьку» мову, а іноді і «мужицьке» походження, тому нікому з учнів не хотілося опинитися у подібному становищі.

У гімназії М Галаган зустрівся і затоваришував з майбутнім поетом Григорієм Чупринкою, який до того ж був його земляком «Він був незвичайно сильним союзником, — писав М Галаган, — бо розпоряджав такою зброєю, якої ніхто інший з нас не мав: він на різні напади умів відповідати віршованими каламбурами чи сатиричними віршами». М. Галаган дуже цінував не тільки поетичний хист юнака, але і його рішучість, відважність, непоступливість супроти начальства й опір «казьонщині». Бунтівна вдача та виразні прояви національної свідомості Г. Чупринки сильно вилинули на М. Галагана і не дали «піти тим шляхом, на який… тягли «„вірноподданньіе“ педагоги» (с, 77). Г. Чупринка був сином заможного козака, і усвідомлення ним високої гідності козацького стану не просто імпонувало М. Галагану, а й викликало його щире захоплення і сприяло формуванню національного самоусвідомлення. «Помимо всяких хлоп’ячих „авантюр “ — згадував Микола Михайлович, — ми з Чупринкою не раз і не два говорили на ці теми і зі всіх тих даних і відомостей, яшми ми розпоряджували тоді, ми прийшли до висновку, ар ми не є „русскіе", а що ми є „малороси “ чи „козаки малоросійські“, котрих на шкоду собі і всім нам гетьман Хмельницький віддав під Москву». Отже, сам М Галаган констатував: «Чупринка, мабуть, зовсім несвідомо й сам того не знаючи, подав мені руку помочі в критичну хвилю» (с. 77).

Дружба з Г. Чупринкою спонукала М. Галагана шукати глибші і певніші ідеологічні підстави для обґрунтування своїх «козакофільських» настроїв. Він починає цікавитися історією України, час від часу купуючи книжки у книгарні «Кіевской Старины». Справжнім відкриттям для нього став «Козбар» Т. Шевченка. «Чогось подібного на „малороссійском язьікі“ не читав раніше та, здається, навіть і не підозрівав, що є такі книжки, писані „по-нашому“, — пише М. Галаган. — Гірко, досадно й боляче було мені, що деякі слова були для мене незнайомі, але я всім розумом своїм знав, що знайшов я тепер те, що мені потрібно було» (с. 78).

А невдовзі Микола Галаган вступає до Колегії Павла Галагана, одного з кращих навчальних закладів тодішньої Росії, заснованого відомим українофілом, великим дідичем з Полтавщини Григорієм Галаганом. Дехто з сучасних дослідників вважає, що, власне, і сам Микола Михайлович належав до цього роду. Однак це не так. У своїх споминах автор відзначає, що йому неодноразово доводилося спростовувати думку про свою причетність до відомого в Російській імперії роду Галаганів, нащадків знаного компанійського полковника Гната Галагана, що прислужився царю Петрові І.

Микола Галаган з великим захопленням описує своє навчання в славнозвісній Колегії, де не одному десяткові вихованців були прищеплені високі поняття про гідність людської особи, честь та громадянський обов’язок. «Вся система науки й виховання основана була не на голому примусі чи казарменно-вояцькій дисципліні, а на впливові на юнака того оточення, в якому він живе, й на силі морального авторитету вихователів, — згадував М. Галаган через багато років. — Юнаки із цілком ріжних соціальних кіл настільки зближувались між собою, що різниця в походженні не давала себе відчувати, і між ними виникала справжня дружба й щире приятельство» (с. 82). В Колегії панували дух поваги до індивідуальності, почуття свободи, справедливості й рівності.

В час навчання в Колегії М. Галаган шукав спілкування з тими, хто не боявся виявляти себе українцями, намагався знайти те середовище, в якому паростки його національної свідомості мали б сприятливий ґрунт для зміцнення і подальшого розвитку. Він знайомиться з родиною Михайла Драгоманова і таким чином вперше потрапляє в інтелігентну українську родину. Саме це, як визнавав у спогадах Микола Галаган, і допомогло йому «засвоїти всі необхідні елементи правдивої української національної свідомості й уникнути настроїв буйної „козакоманіґ чи солоденько-рожевої „малоросійщини“». Сама атмосфера зустрічей й бесід, які відбувались у цій родині, спілкування з новими людьми заряджали його «душу й розум», спрямовували його діяльність і започаткували формування його як українського революціонера. На все своє життя М. Галаган зберіг глибоку шану до дружини М. П. Драгоманова — Людмили Михайлівни, яка у родині підтримувала культ пам’яті свого чоловіка і сама була «живим втіленням того культу» (с. 87).

Революційна діяльність

Отже, ще на шкільній лаві М. Галаган залучився до революційної діяльності. Під час літніх вакацій 1900 р. він став одним із засновників українського гуртка, який складався всього з п’яти чоловік, не мав чіткого політичного спрямування та зв’язків з якоюсь революційною організацією. «Ідеологія нашого гуртка була дуже нескладна, — згадував М. Галаган, — українство і революційність, а нашим „теоретиком" був Тарас Шевченко» (с. 88). Свій революційний вишкіл він продовжив в українській громаді середньошкільників, до якої входили гуртки учнів київських чоловічих та жіночіх гімназій, Колегії П. Галагана, реальних училищ та Київської духовної семінарії. Серед громадян-середньошкільників у 1900–1902 рр. М. Галаган згадує, зокрема, прізвища відомих згодом українських громадсько-політичних діячів: Б. Матюшенка, В.Чехівського, В. Липинського, Н. Грінченко, М. Косача, С. Драгоманова, Л. Юркевича. Середньошкільну громаду очолювала рада, яка координувала свою роботу зі студентською громадою, а через неї — з Революційною українською партією (РУП). М. Галаган характеризує гурт середньошкільної молоді як національну культурно-освітню організацію, що перебувала під впливом РУП, тобто громада фактично стала «РУПівською партійною організацію серсдньошкільників» (с. 93).

У травні 1902 р. М. Галаган закінчив Колегію із золотою медаллю і вступив на природничий факультет Київського університету. На той час вже сформувалися такі складові його світогляду як марксизм і дарвінізм. Засвоєнню дарвінізму сприяло студіювання предметів на факультеті природознавства, а лекції проф. Желєзнова допомагали сприйняттю марксизму. «Наслідком слухання тих лекцій, участі в семінарі та самостійного студіювання засвоїв я собі марксівську ідеологію», — писав М. Галаган (с. 97).

В університеті він автоматично став членом української студентської громади, до якої належали і майбутні провідники українською соціал-де-мократичного руху: Д Антонович, В. Винниченко, А. Лівицький, М. Порш, Ол. Скоропис-Йолтуховський, В. Степанківський, М. Ткаченко, М. Троцький, В. Чехівський та ін. «Душею громади був повний кипучої енергії й чинної волі Д Антонович, — згадував М. Галаган, — виділявся розумніш, самовпевнений М Порт, що завжди авторитетно говорив на зборах, заклавши руку за борт розстебнутого на два гудзики студентського сюртука; їх доповнював своїм аналітично-теоретичним розумом М. Ткаченко, трохи флегматичний у своїх, промовах, але повний внутрішнього огню, що світився в його впалих темних очах; чільне становище займав А. Лівицький» (с 97). Всі вони були діяльними членами РУП. У своїх спогадах М. Галаган торкається питання про ставлення тогочасної революційної української молоді до культурницької праці української інтелігенції, яка, на переконання рупівців, не мала перспективи.

Ці закиди лише до певної міри можна вважати справедливими. Дійсно, аполітичний характер українського руху став серйозним гальмом на шляху національного відродження. Однак слід усвідомлювати, що культурницька діяльність української інтелігенції не була безплідною. Хоча в межах Наддніпрянської України вона була зведена до науково-просвітницької та літературної праці, проте містила в собі велику потенційну силу. Наприкінці XIX ст. зусиллями діячів нової генерації Б. Грінченка, В. Самійленка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, А. Кримського, О. Кониського та ін. було закладено підвалини потужнього суспільно-політичного руху.

Активна громадська діяльність української інтелігенції, душею якої був В. Антонович, незважаючи на її культурницьке забарвлення, мала, безперечно, політичне значення і викликала невдоволення влади.

Київський генерал-губернатор Чертков відверто заявляв, що «украинский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц», маючи на увазі будинок В. Антоновича3. Саме зусиллями останнього, а також О. Кониського була створена всеукраїнська Загальна організація, яка мала об’єднати всіх свідомих та активних українців Російської імперії. Плідна культурницька діяльність українського громадянства сприяла формуванню нової генерації українців, які прагнули послідовно виборювати всю повноту політичних і національних прав українського народу.

На цьому ґрунті власне і почалось творення українських — незалежних від російських — політичних партій, першою з яких і стала Революційна українська партія (РУП). Вона виявилася фактично засновницею українського революційного руху, який ставив за мету не лише повалення самодержавства, а й національне визволення українців.

Перебування М. Галагана у складі студентської громади стало етапом на шляху до його праці в партійній організації РУП.

На початку діяльності цієї партії переважав радикально-національний напрям роботи, душею якої був М. Міхновський. Він відстоював необхідність збройної боротьби за права українського народу, за його повне національне визволення, «без чого неможливе і його соціальне визволення з темряви, визиску і рабства»4. М. Міхновський висував тезу про незаконність панування російського царизму в Україні, критикував діяльність попередників РУП та закликав до боротьби за державну самостійність власними силами.

Особливо активною була діяльність рупівців у 1902 р. під час селянських виступів в Україні. Однак під впливом загальноросійського соціал-демократичного руху з другої половини 1902 р. РУП почала відходити від радикально-національних лозунгів і перейматися марксистською ідеологією, що спричинило розпад партії і створення низки нових політичних організацій.

Ще на початку 1902 р. від РУП відкололась її національно-радикальне крило, яке утворило Українську народну партію на чолі з М. Міхновським. Величезне значення УНП полягало в її намаганні спрямувати український національно-визвольний рух на шлях боротьби за створення української незалежної держави. Цьому завданню були підпорядковані програмові документи партії, написані М. Міхновським, і зокрема його «Десять заповідей УНП», які утверджували в українському суспільстві усвідомлення необхідності протидії російському шовінізму, його асиміляційним намаганням.

Ідея самостійності України в той час ще не сповідувалася більшістю українського подітикуму, який виріс на фунті драгоманівської концепції федералізму. Саме вона стала джерелом автономістсько-федералістичного погляду на майбутні взаємин України й Росії, який сповідувала більшість українських політичних течій — від соціал-демократів до лібералів-посту-повців. З виходом УНП Революційна українська партія все виразніше еволюціонувала у соціал-демократичну організацію.

З початку 1903 р. М. Галаган вже працював у гуртку пропагандистів, «виразно-марксистського характеру». М. Ткаченка, який керував цим гуртком, він вважав своїм партійним «хрещеним батьком». Поряд із вивченням теоретичних питань, члени гуртка опановували методи агітації та пропаганди серед робітництва та селянства. Проте вже невдовзі М. Галаган почав займатися і практичною партійною роботою у Київському комітеті РУП. «Без вагань і сумнівів вступив я на шляхреволюційної соціалістичної боротьби, хоч мене до того не могли стимулювати почуття класової ненависті до визискувачів чи свідомість своїх класових інтересів», — наголошує він (с. 99).

М. Галаган фрагментарно описує цей складний етап свого життя, зупиняючись лише на найбільш яскравих епізодах. Протягом 1903–1904 рр. він організував нові гуртки, займався пропагандою серед селян та робітників у селах та містечках Київщини й Чернігівщини, дописував до друкованого органу РУП — газети «Селянин».

У цей час Україною прокотилася хвиля арештів та обшуків. Заарештований 4 лютого 1904 р. М. Галаган вісім місяців відсидів у Лук’янівській в’язниці, де одержав звістку про народження сина, якого подружжя Галаганів назвало Миколою \ 4 жовтня 1904 р. він був звільнений з ув’язнення та відправлений на батьківщину під нагляд поліції. Повернувшись до університетських студій наприкінці 1904 р., одночасно відновив і працю в партії. Зокрема, за дорученням партії займався організацією громад середньошкільників.

В соціал-демократичному середовищі, яке зароджувалося у надрах РУП, не було єдності у поглядах на співвідношення національного і соціального в революційній діяльності, перспективи, характер і зміст розв’язання української проблеми, між лідерами РУП існували серйозні розходження в цих питаннях. Значний інтерес викликає характеристика М. Галаганом стосунків у проводі партії, насамперед між її провідниками — В. Винниченком та М. Поршем. «Цей провід не виявляв якоїсь цілості й однозгідності; навпаки, між обома провідниками все була незгода, — згадував він. — Могли бути тут, звичайно, і чисто суб'єктивно-особистого характеру причини… були це дві різні натури з різними характерами, різними темпераментами; дві різні виразно означені індивідуальності». «М. Порш явно схилявся до думки про необхідність ставити виразно питання про економічне й політичне усамостійнен-ня України, тоді як серед інших провідників партії ця думка не знаходила своїх прихильників», — зауважував М. Галаган (с. 109). Отже, лідери розходились у питаннях принципово-програмового характеру.

Ці свідчення певною мірою пояснюють причини серйозних розходжень, які з усією гостротою постали у середовищі українського політичного проводу під час буремних подій 1917–1918 рр. Водночас, на думку М. Галагана, були й інші причини розходження між обома провідниками, які були викликані різними поглядами на методи революційної боротьби. За його словами, В. Винниченко мав більше нахил «до методи „d’action direkte“, тоді як М. Порш обстоював необхідність глибокої попередньої підготовки до виявлення революційної чинності».

М. Галаган показує, наскільки складним було ставлення до розв’язання головних програмових питань проводом РУП і насамперед у вирішенні національного питання. «Амплітуда колихань була тут просто неймовірна: від „самостійної України" до трактування національного питання як „неіснуючого питання"», — зазначає він (с 113). Деякі представники РУП, відстоюючи ідею класової пролетарської партії, схилялися до думки про необхідність об’єднання всіх національних соціал-демемократичних сил у єдину для всєї Російської імперії «партію пролетаріату», але практичних кроків до цього не здійснювали. Усвідомлюючи неспроможність РУП зайняти більш чітку позицію, М. Галаган все частіше думав про вихід з партії. Він писав, що студіювання праці К Маркса «Капітал» привело його до «необхідності критично подивитися з погляду марксизму на позиций характер самої РУП». Він твердо вірив, що «ставши на ґрунт марксизму та бажаючи бути пролетарською партіею, мусіла б вона (РУП. — Авт.) знайти собі відповідну соціальну базу, ц. є. організувати коло себе й своєї програми робітництво, справжній промисловий пролетаріат на Україні» (c. 11).

Починаючи з 1904 р. група членів РУП на чолі з М. Меленевським, П. Канівцем та В. Мазуренком посилює свої контакти з лідерами російських соціал-демократів в Україні. Під час скликання II з’їзду РУП в кінці грудня 1904 р. частина делегатів відмовилась від участі у з’їзді і заявила про свій вихід із партії. Дещо згодом разом із бундівськими організаціями в Україні вони створили Українську соціал-демократичну «Спілку», яка увійшла до РСДРП (меншовицької фракції) на правах автономної частини. На думку лідерів цієї групи вона була більш послідовною у дотриманні марксистської ідеології. Поділяючи таку позицію, M. Галаган став членом «Спілки».

Більшість членів РУП на чолі з М. Поршем відстоювала її повну організаційну самостійність, допускаючи можливість лише федеративного зв’язку з РСДРП. Зрештою, та частина рупівців, яка гуртувалася навколо М. Порша, В. Винниченка, Д. Антоновича, С. Петлюри, М. Ткаченка проголосила утворення Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Її провід прийняв соціал-демократичну програму західноєвропейського зразка, висунувши лозунг автономії замість самостійності України.

М. Галаган зазначає, що його не зовсім задовольняла позиція РСДРП в національному питанні, яке ця партія думала розв’язати шляхом «визнання рівноправності всіх мов та заведення широкого місцевого й обласного самоврядування». Проте і в РУП домагання автономії України не було чітко визначеним. Для багатьох українських соціал-демократів достатньо було того, що «РСАРП в своїй програмі без застережень визнавала право націй на самоозначення, і не було причини думати, шр іуя партія відмовить такого права українцям» (с 115). «Правильно то було чи неправильно, але стояв я тоді за об’єднання всіх соц-дем. партій Росії, і тому… дав свою згоду на вступления до „Спілки"», — згадував згодом М. Галаган (c. 115)5.

Протягом 1905–1907 рр. він працював у центральному проводі «Спілки», займався переважно пропагандистською діяльністю на Чернігівщині, Київщині та Полтавщині. За його словами, авторитету організації сприяло й те, що за її списками було обрано послів до Державної думи. Влітку 1907 р. М. Галаган обійняв посаду секретаря «Спілки» і фактично тримав у своїх руках всі зв’язки з місцевими осередками. Згадуючи цей період у своєму житті, він зазначав, що весь час відчував небезпеку арешту, в його помешканні жандарми декілька разів робили обшуки. Загроза насамперед полягала в тому, що серед членів «Спілки» була група, яка відстоювала ідею необхідності збройного повстання і проводила акції по захопленню зброї на військових складах. Крім того, М. Галаган виїжджав до Галичини для добування паспортів та налагодження транспортування в Україну нелегальної літератури.

На початку 1908 р. центральний провід організації був майже повністю розгромлений, більшість його членів зазнали репресій з боку влади. М. Галаган кожного дня чекав арешту. Після допитів у Київському жандармському управлінні він залишився на волі, але переніс тяжку нервову хворобу, наслідком якої стала екзема.

Восени 1908 р. він з кількома своїми партійними товаришами намагається відновити контакти з місцевими осередками та налагодити діяльність «Спілки». Проте посилення реакції фактично зводить ці намагання нанівець, все очевиднішою ставала загроза провокацій та арештів. «Ступнево ця революційна пращ сама собою занепадала й нарешті припинилась», — констатував М. Галаган.

Службова та військова кар'єра

У 1909 р. М. Галаган отримав диплом першого ступеня. Однак через свою «неблагонадійність» тривалий час не мав можливості влаштуватися на роботу за фахом. З великими труднощами дістає посаду урядовця у Київському відділенні Волзько-Камського комерційного банку6. Після випускного іспиту 1909 р. йому запропонували посаду на кафедрі хімії Київського університету, але «неблагонадійність» стала на заваді науковій кар’єрі. У 1910–1911 рр. М. Галаган перебуває на військовій службі в чині рядового у 29-му піхотному полку7. У 1912 р. під час військової перепідготовки він був підвищений до рангу прапорщика8. Протягом 1911–1913 рр. продовжував працювати урядовцем банку, згодом деякий час у Чернігові як практикант Управління інспектора сільського господарства з культури боліт та лугознавства, готувався для складання іспиту на спеціаліста у цій галузі9. «В ближчій перспективі вирисовувалося приділення до Ризької політехніки для удосконалення, а потім і наукова поїздка до Німеччини, може, й Швейцарії», — згадував М. Галаган. У той час йому здавалося, що він «нарешті попав нібито на добру дорогу…» (с. 149).

Проте його доля, як і доля мільйонів українців, невдовзі кардинально змінилась. 1 серпня 1914 р. розпочалася Перша світова війна. У перші ж дні М. Галаган був мобілізований до російської армії, брав участь у військових діях у складі 20-го Заамурського прикордонного полку 10. Виконуючи функції полкового ад’ютанта, міг скласти уяву про стан російської армії, її боєздатність, систему постачання, настрої вояків та офіцерів тощо. «Я міг зблизька придивлятись в часі війни до організації російської військової справи, бачив внутрішню гнилизну цієї організації та в реальних фактах і подіях міг спостерігати, як ступнево, але невпинно назрівала криза та як все густішим ставав сумрак „передвечора революції"», — згадував М. Галаган (с. 154).

Він пройшов шляхами російської армії в Східній Галичині, на власні очі бачив наслідки окупаційної імперської політики у Львові, Перемишлі та інших західноукраїнських містах і селах, де галичанину краще було визнавати себе поляком, ніж українцем. Був свідком нищення української культури, насадження казенного російського православ’я, депортування до Сибіру українців-галичан як заручників та полонених, арештів українських діячів, грабіжництва в українських помешканнях, доносів поляків на українців. Однак жорстока політика російської окупаційної влади у Галичині мала, як це не парадоксально, і свої позитивні наслідки. Вона змушувала українців Великої України, які воювали у складі російської армії, згадати про свою національну приналежність і подивитися іншими очами на своє становище в імперії. Це був початок зародження національної свідомості, яка так яскраво і переконливо заявила про себе в широких верствах солдатів-українців після лютого 1917 р. Характеризуючи настрої так званих «стихійних українців», М Галаган писав: «Більшість із них після революції масово пристала до українського національного руху, але раніше до українства вони не признавались, хоч між собою дуже часто, а рядові вояки навіть всі балакали „по-своєму“, стоїчно витримуючи різні кепкування з боку „кацапні"» (сі 60).

Революційна пора

На початку березня 1917 р. у полку, де служив М. Галаган, стало відомо про революційні події у Петрограді. Разом зі своїми однодумцями, попри спротив командування, він створює полковий комітет старшин. Очолюваний М. Галаганом комітет мав керувати громадсько-політичною роботою та попереджувати будь-які «контрреволюційні виступи». Поряд з цим М. Галаган розпочинає організацію української полкової ради. 10 березня 1917 р. відбулася перша маніфестація полісу, на якій він виступив з привітальною промовою. За його спогадами, у полку в менших масштабах відбувалось все те, що розгорталось у центрі та позначило ставлення російського громадянства до визвольних змагань організованого українства під проводом Центральної ради. Зростання ворожого ставлення російських шовіністично налаштованих кіл до українського національного руху й українських організацій давало все більше доказів необхідності організації українців не тільки для досягнення своїх політичних цілей, але й просто для самозахисту. Власне ця обставина сприяла зміцненню української полкової організації, яку очолював М. Галаган. Довідавшись про загальноукраїнську маніфестацію у Києві, українські військовики на початку квітня 1917 р. делегують його до столиці з дорученням встановити зв’язки з громадсько-політичними українськими центрами.

У Києві він бере участь у роботі відновлювальної конференції УСДРП, яка відбулася 4–8 квітня 1917 р. Треба зауважити, що стосовно майбутньої автономії програма УСДРП характеризувалася певною невизначеністю, оскільки відповідний її пункт, як пише М. Галаган, вимагав «широкого самоврядування (автономії) місцевого і краевого для всього населення держави». Тобто фактично це означало визнання унітарного характеру російської держави. При розгляді цього питання на квітневій конференції було зроблено певний крок вперед: УСДРП прийняла принципову постанову про автономію для всіх націй та заведення федеративного устрою російської республіки. М. Галаган вважав особливо важливим те, що було прийняте рішення про необхідність власної ініціативи українців у справі здійснення автономії України. «Ця постанова була, в суті речі, неким іншим, як закликом до широких українських мас переводити національну революцію й здійснювати автономію України via facti», — наголошував він (с. 207). Тим самим вона явно йшла всупереч політичним намірам т. зв. російської демократії, в тому числі й позиції «Спілки» як автономної організації РСДРП (меншовиків), яка наполягала на необхідності вирішення питання про автономію України Всеросійськими Установчими зборами.

«Спілчани» висунули пропозицію відновити діяльність УСД «Спілки» на старих засадах, однак М. Галаган висловився за співпрацю і злиття з УСДРП. Зрештою, він остаточно розірвав зв’язки із колишніми партійними однодумцями і приєднався до УСДРП.

Одразу після конференції УСДРП у Києві розпочав свою роботу Всеукраїнський національний конгрес, на якому М. Галаган був присутнім як гість. Ця подія, на його думку, стала «поворотним пунктом українського національного руху… і тим моментом в українському русі, коли цей дотепер стихійно-елементарний рух почав набирати організованої форми й став виявляти найважливіші прикмети дійсного національного руху: свідомість свого „я“, розуміння мети своєї чинності й волю до досягнення поставленої мети» (с. 208).

Повернувшись до війська, М Галаган опинився під пильною увагою полкового командування, яке вкрай негативно оцінило його громадсько-політичну активність і бажання реформувати полк за національним принципом Він був звільнений з посади полкового ад’ютанта і переведений на лінію фронту у розпорядження 18-го Заамурського прикордонного полку. Коментуючи цей епізод, він писав, що його «вигнали за «дезорганізацію», точніше, «не за дезорганізацію, а за організацію українців» (с. 223).

Отже, М. Галаган став свідком і учасником українського національного руху в частинах російської армії. Його суть полягала насамперед в організації окремих підрозділів, які заявляли про свою підтримку Центральної ради. Перший український полк імені Б. Хмельницького, як відомо, був сформований на початку 1917 р., а вже на жовтень постали десятки українізованих частин, які об’єднували близько 3 млн. військовиків-українців. Ініціатором українського військового руху став колишній однопартієць по РУП М. Галагана М. Міхновський, який активно обстоював ідею створення української армії. Однак значна частина діячів Центральної ради, зокрема лідер УСДРП В. Винниченко, протидіяли створенню власної української армії, за що, зрештою, Україна невдовзі заплатила втратою державності.

На фронті М. Галаган знову з гіркотою відчув трагізм і повну абсурдність перебування українців у складі російської армії. Їм доводилося воювати проти українців-галичан, які по інший бік лінії фронту боронили свою землю у лавах Українських Січових Стрільців. «Значно пізніше, вже будучи на еміграції, в рр. 1922—23, я довідався, що саме в той час, коли я сидів в окопах по один бік річки, на другому боці її, в лісі, були Українські Січові Стрільці, — писав він згодом у своїх споминах. — Це вони, очевидно, співали тоді своїх стрілецьких пісень, яких я не міг пізнати по окремих уривках мелодії, що долітали до нас. Так, брат — проти брата» (с. 230).

Дізнавшись про те, що М. Галаган «постраждав за українство», козаки і старшини 18-го Заамурського полку звернулись до нього з проханням створити українську організацію в їхній частині. На установчих зборах полкової української організації стало відомо про телеграму Українського генерального військового комітету щодо скликання II Всеукраїнського військового з’їзду. М. Галаган був обраний одним з двох делегатів на це представницьке зібрання.

На з’їзд, який відбувся в приміщенні Київського міського театру, зібралось понад 2000 делегатів. Піднесений настрій зібрання, як зазначає М. Галаган, був публічно заманіфестований ще перед початком засідань з’їзду, коли делегати з’їзду разом з Богданівським полком присягали на Софійській площі за всяку ціну здобути автономію України. Ще більше емоцій викликав І Універсал Центральної ради, який був виголошений В. Винниченком на з’їзді. Його прийняття спиралось на підтримку Центральної ради мільйонами селян і солдатів-українців. Саме на цей час припадає найвищий ступінь її впливу на широкі верстви українського населення. Рада активно вимагала від Тимчасового уряду негайного запровадження якнайширшої автономії для України. І Універсал фактично проголошував її самочинне втілення в життя: «Однині самі будето творити своє життя» 11. «Підвищений настрій делегатів досяг свого апогею, — згадував М. Галаган. — …На кінці 2 1/2 тисячі делегатів і присутньої публіки співало Шевченків „Заповіт". Співали в якомусь молитвенному екстазі. Багато стало на коліна, дехто утирав сльози. Другий військовий з’їзд зробив на мене глибоке, незабутнє враження» (с. 235).

6 червня 1917 р. М. Галаган став прапорщиком 1-го Українського полку ім. Б. Хмельницького. Як старшина полку він обіймав посаду значкового (ад’ютанта) і водночас був головою полкової ради солдатських депутатів. Він мав реальні можливості бути обраним до Всеукраїнської ради військових депутатів і кооптованим до Української Центральної ради, що тоді видавалося йому переходом до «робота в центрі загальної української національної політика». Проте М. Галаган вважав, що він «з більшою користю міг би працювати в справі організації української військової сили» (с. 270), тому вирішив продовжити свою політичну діяльність саме у дієвій армії.

У лавах Богданівського полку йому довелося пережити відомий виступ полуботківців, який, за наказом УГВК, мали локалізувати бійці Богданівського полку, і від’їзд на фронт, під час якого богданівці були підступно обстріляні з наказу штабу Київської військової округи.

Спостереження М Галагана підтверджують думку багатьох військових фахівців і воєнних істориків, що утворення українських військових частин не зашкодило діям на фронті й не призвело до його дезорганізації. Вояки-українці нових підрозділів мужньо поводилися у бою і при кожній необхідності виявляли зразки військової дисципліни та організованості на противагу анархії та безладдю в частинах російської армії. «Відколи наш полк опинився на фронті, не було, мабуть, такого дня, щоб до штабу полку не зголошувались делегації від різних полків, які, просили прийняти до Богданівського полку вояків-українців з других полків. — писав М. Галаган. — Просились до нас цілі сотні, курені й окремі відділи… Ми без особливого труда могли б у короткім часі розгорнути свій полк принаймні в дивізію, але цього не зробили» (с. 253).

Описуючи детально роботу III Всеукраїнського військового з’їзду, який розпочався 20 жовтня 1917 р. в Києві у приміщенні цирку на вул. Миколаївській (нині — вул. Городецького), М. Галаган розповідає про перебіг більшовицького повстання та протиборство з військами Київської військової округи. Він брав безпосередню участь як фактичний командувач «з’їздівського полку» у ліквідації повстання. Серед низки характеристик, які подає М. Галаган, згадуючи жовтневі події в Києві, привертають увагу описи настроїв українських вояків, їхнє ставлення до Української Центральної ради, процесів українізації в армії, більшовицького перевороту в Росії і т. ін. Зокрема, він досить скептично характеризував обговорення на III Всеукраїнському військовому з’їзді питання про виборність військових начальників в армії, яке виникло, як він зазначає, на хвилі захоплення «романтизмом української національної боротьби». «Ми мали аж забагато майстрів різних проектів реорганізації війська, — наголошував М. Галаган, — ми розводили „виразну" балаканину про виборність чи призначання військових начальників; але, на превеликий жаль, у нас дуже й дуже мало було здібних організаторів; мало було і просто досвідчених та практичних робітників, які могли б толково провадити хоч би таку справу, як розташовування й годування своїх частин» (с. 273).

Ці критичні оцінки М. Галаганом тодішньої ситуації ще раз засвідчують наявність фатальних прорахунків, які мали місце в діяльності українських соціалістів щодо розбудови збройних сил України. Більшість із них заперечувала необхідність створення регулярної армії та була переконана, що для соціалістичного суспільства, яке українські соціалісти сподівались побудувати разом з російською т. зв. революційною демократією, цілком достатньо міліції. В результаті не знайшло своєї підтримки прагнення мільйонів вояків-українців створити власну національну армію, було змарновано величезний потенціал народу і в час московсько-більшовицької навали, крім кількох тисяч вірних Центральній раді вояків, не було кому захищати проголошену нею Українську Народну Республіку.

Робота в українському парламенті

На III Всеукраїнському військовому з’їзді М. Галаган був обраний до Всеукраїнської ради військових депутатів, від якої він був кооптований до Української Центральної ради і увійшов до складу Малої ради та комісії законодавчих внесень.

Одним з найбільш дражливих питань для російського суспільства після Лютневої революції була проблема міжнаціональних взаємин та перспектив державного устрою Росії в цьому контексті. Ані консервативні російські політики, ані т. зв. революційна демократія не бажали йти на будь-які поступки національностям, відстоюючи унітарність російської держави.

М. Галаган підкреслював, що коли в українських політичних колах підносилось питання про необхідність творення української республіки, то російські політики трактували це як прояв «сепаратизму», а провідні українські діячі з Генерального Секретаріату навіть вважали за необхідне офіційно спростовувати «подібніпровокаційні“ поголоски про намір України відділитись від Росії» (с. 283). Ця оцінка М. Галагана — одного з чільних діячів українського соціалістичного руху — відзеркалює фактичне небажання соціалістичних лідерів Української Центральної ради перейти на ґрунт послідовного творення державної незалежності України навіть після проголошення УНР. Головною метою соціалістичних провідників було намагання за всяку ціну втілити в життя свою класову доктрину, навіть всупереч загальнонаціональним та державним інтересам.

Крім того, більшість українських політиків, яка була вихована на драгоманівських принципах федералізму, не бачила існування України як самостійної держави поза межами російської державності.

Не можна не помітити, що утворення Української Народної Республіки з точки зору правової базувалось на федералістсько-автономістській концепції і ще не означало повної державної незалежності України. У III Універсалі Центральної ради однозначно вказувалося те, що новий державний організм залишається складовою частиною федеративної Росії. Домінантою Універсалу було не творення української національної державності, а турбота про збереження російської держави. «Прокладаємо шлях до федерації! — закликав друкований орган УСДРП «Робітнича газета». — Цією своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріату Росії і міць російської революції»12.

В той же час М. Галаган констатує, що в середовищі українських соціалістів не було чіткої уяви, як саме мав реалізовуватися автономістсько-федеративний принцип державного устрою у майбутній Росії. Він, зокрема, зауважує, що мало хто тоді «задумувався над тим, чи не містить у собі внутрішнього протиріччя оте гасло, написане на жовто-блакитному прапорі; власне, чи „автономія“ і „федерація“ не виключають одна одну». Це питання розглядалось в українських політичних колах, пише М. Галаган, «але його розв’язували/ікось дуже легко, бо загально беручи, здається, мало хто вглиблювався в дослідження цієі справи» і «не всі ясно собі уявляли, яка ж властиво Україна має федеруватись з іншим „автономними ‘ краями чи областями: чи має вона бути окремою державою, яка добровільно зрікаапься частини своїх суверенних прав на користь цілої федерації, чи й інші члени майбутньої федерації мали б перед її утворенням декларувати свою державну суверенність; чи майбутня федерація мала б повстати через вільніш договір рівноправних державних одиниць, чи навпаки, автономію окремих країв мала б обкроювати центральна російська влада» (с. 282).

Характеризуючи позицію фракцій УСДРП та УПСР у справі укладення миру з центральними державами, М. Галаган робить висновок, що серед переважної більшості членів українських фракцій соціал-демократів і соціал-революціонерів доволі міцно закріпилась ще одна ілюзія, а саме та, що новонароджена Українська Народна Республіка своєю ініціативою в справі мирових переговорів з центральними державами може спричинитись до припинення війни й укладення загального миру між усіма воюючими державами. Саме завдяки зовнішньополітичним причинам, на його думку, постало питання про необхідність «виступлення України як самостійного фактора в справі мирових пертрактацій» (с.288). Отже, ідея самостійності України виникла в середовищі українських політичних лідерів, знову ж таки, не з усвідомленних життєво необхідних потреб мати свою суверенну державність, а з потреб моменту — якнайшвидше укласти мир.

Життя вимагало від українського проводу дати ясну відповідь, як він уявляє собі конкретну працю для впровадження висунутого гасла про «федеративну Росію».

Як відомо, 9 листопада 1917 р. Генеральний Секретаріат після обговорення питання про центральний уряд Росії прийняв рішення, що такий уряд може бути створений лише на федеративній основі. Було також затверджено постанову про необхідність негайного підписання мирного договору. Одна з резолюцій цього документа була присвячена укладенню миру з країнами Четвірного союзу. Від Росії такий мирний договір мав, згідно з прийнятою Генеральним Секретаріатом постановою, підписати уряд, визнаний усіма народами країни, тобто утворений спільними зусиллями урядів України, Дону, Кавказу, Кубані та інших областей.

Одним з тих, кому довелося працювати на ідею створення такого спільного уряду, був Микола Галаган.

Наприкінці листопада 1917 р. М. Галаган і Є. Онацький одержали доручення Генерального Секретаріату і голови Центральної ради М. Гру шевського провести переговори з Південно-Східним Союзом, який об’єднував автономні утворення Кубані та Області війська Донського, про утворення загальноросійського федеративного уряду. Від генерального секретаря міжнаціональних справ О. Шульгина М. Галаган одержав детальну інформацію про завдання делегації, текст ноти до всіх новоутворених республік і автономних країн та необхідні повноваження. 6 грудня 1917 р. він разом з Є. Онацьким виїхав до Катеринодара і Новочеркаська для проведення переговорів з відповідними регіональними урядами.

Першою була зустріч з головою автономного уряду Кубані А. Бичем М. Галаган з великою симпатією описує цю людину, зовнішній вигляд якої в його уяві символізував «кубанську відрубність». Своєю особою А. Бич викликав у свідомості представника УНР «думку про відрубність революційного руху на Кубані від галасливого й занадто претензіонального руху „русской революціонной демократій", що з самого початку революції все намагалась „шапками забросать“ всяке стремління національностей і країв до будування свого життя власними своїми силами» (с. 298).

Провівши переговори з кубанським урядом, М. Галаган переконався, що, на відміну від провідників Центральної ради, політичні кола Кубані «вважали московських большевиків за насильних захватників і узурпаторів влади, і тому творення загальноросійського уряду з їх участю не могло тут зустрінути прихильного відношення». Проте остаточно це питання мав вирішити уряд Південно-Східного Союзу, з представниками якого мали відбутися зустрічі і в Катеринодарі, і в Новочеркаську. Як свідчив М. Галаган, Л. Бич не виключав можливість «контрпропозиції з боку союзного уряду (тобто уряду Південно-Східного Союзу. — Авт.) про утворення федерального уряду без большевиків» (с. 300).

У Новочеркаську делегація українського парламенту зустрілася з представниками уряду Великого Війська Донського та головою уряду Південно-Східного Союзу, які висловили свою принципову згоду щодо створення федеративного загальноросійського уряду, але, як і очікувалося, висловилися проти представництва більшовицької Ради народних комісарів, у яких вони бачили відвертих узурпаторів влади. Крім того, заперечувалась необхідність створення «однорідно-соціалістичного» загальноросійського федеративного уряду, який взагалі міг поставити під сумнів саму ініціативу Центральної ради.

Пізніше на слідстві у НКДБ УРСР у 1945 р. М. Галаган констатував, що його поїздка на Кубань «не дала ніяких результатів» — він «привіз ухильну і нічого не означаючу відповідь»13.

Швидкий наступ більшовицьких військ на Україну фактично унеможливив подальше проведення переговорного процесу про федеративний устрій Росії. Повернувшись до Києва наприкінці 1917 р., М. Галаган зрозумів, що його місія була марною, події в Україні поставили на порядок денний більш нагальні завдання. «В першу чергу слід було подумати не про утворення федеративного уряду разом з большевикамиу а про організацію оборони своєі батьківщини перед большевицькою навалою, яка вже сунула з півночі, — констатував він. — 3 другого бокуу треба було зайняти певне становище в справі миру з центральними державами» (с. 324).

Отже, саме життя змусило лідерів Центральної ради відкинути автономістсько-федералістичну політику й перейти на ґрунт самостійності України.

У січні 1918 р. М. Галаган очолив комісію законодавчих внесень УЦР. Проте для мирної законодавчої творчості українська влада вже не мала ні часу, ні можливостей. Як голова комісії законодавчих внесень, він аналізує деякі найбільш важливі законопроекти Центральної ради, прийняті у січні 1918 р. напередодні більшовицької окупації, зокрема закон про створення української армії на основі міліційної системи та земельний закон. Обидва документи мали ключове значення для майбутнього УНР, навколо них тривали дискусії та партійні суперечки. Отже, цікавими є коментарі М. Галагана з приводу їх затвердження.

В українській мемуаристиці збереглося небагато свідчень про більшовицьку окупацію Києва у січні — лютому 1918 р. Тим більш цінними є спогади М Галагана про ситуацію в столиці в цей час Він подає переконливу картину жорстокого антиукраїнського терору більшовицької влади: «Червоний жах навис над Києвом. Тисячами розстрілювали старшин. Удень і вночі арештували пш вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Капали на вуліаріх. Шукали спщіяльно „вільних козаків“ і членів Центральної Ради та членів українського уряду. Чутно було, що розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, хоч вони були прихильниками радянської системи; єдина причина була та, гір вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок на український Національний Фонд. Знущались з портретів Шевченка й подібно до царських жандармів палили українські книжки і т. д., і т. д.» (с337). Напередодні відступу з Києва більшовицьких загонів М. Галаган був попереджений про можливість арешту і виїхав до рідного села, де йому знову ж таки довелося зустрітися з більшовицькими бандами і чехословацькими легіонерами, які відступали під наступом німецького війська.

На дипломатичнім службі

5 квітня 1918 р. М. Галаган виїхав до Бухареста як дипломатичний представник Української Народної Республіки. Завдання його місії передбачало подання ноти протесту проти насильницького приєднання Бессарабії до Румунії, вирішення питання про повернення Україні військового майна, незаконно захопленого Румунією, і одночасно проведення переговорів з румунським урядом про визнання ним незалежності УНР14. На потреби українського представництва Міністерство закордонних справ УНР виділило М. Галаганові 25 тис. крб.15

Позитивного результату місія не досягла, румунський уряд відхилив вимоги проводу УНР стосовно Бессарабії і не поспішав з дипломатичним визнанням незалежної України. На початку травня М. Галаган виїхав до Києва з офіційною доповіддю уряду УНР. Уже в дорозі до Києва він дізнається про гетьманський переворот і зміну влади в країні16. Як один з чільних діячів УСДРП, яка заборонила своїм членами посідати ключові посади в гетьманському уряді, він підкорився партійній дисципліні і відмовився від дипломатичної посади. Однак лише 15 липня 1918 р. міністр закордонних справ Д. Дорошенко видав наказ, згідно з яким М. Галаган вважався звільненим від виконання обов’язків посла Української Держави в Румунії з 1.07.1918 р. Згодом — 1 жовтня 1918 р. гетьман П. Скоропадський підписав наказ про звільнення з посади посла УНР в Румунії з 1 червня 1918 р.17 Користуючись дозволом партії працювати в технічному апараті уряду Української Держави, М. Галаган очолював канцелярію, а згодом департамент загальних справ Міністерства народного здоров’я18.

Вже фактично від травня 1918 р. українські соціалісти розпочали підготовку повалення гетьманського режиму. М. Галаган був одним з членів опозиційного Українського національного союзу та брав безпосередню участь у підготовці повстання проти гетьмана. За дорученням ЦК УСДРП він входив до складу ревкому на чолі з В. Чехівським, який очолював антигетьманський виступ у Києві. 14 грудня 1918 р. ревком призначив М. Галагана комісаром Міністерства військових справ УНР, одночасно він продовжував керувати департаментом загальних справ Міністерства народного здоров’я 19.

Однак ліквідація гетьманату не усунула загрози вторгнення радянської Росії в Україну. Нова республіканська влада не бажала вірити у можливість нової війни з більшовиками, з якими фактично разом ліквідовували владу П. Скоропадського. Соціал-демократичний провід УНР, не усвідомлючи, що військового протистояння уникнути неможливо, шукав шлях до порозуміння з Москвою. Після тривалого обміну телеграмами, не бажаючи бачити цинічне лукавство більшовиків, український уряд формує делегацію для переговорів з Москвою на чолі С. Мазуренком До її складу мав увійти і М. Галаган. Однак поїхати в Росію йому не довелося, міністр закордонних справ В. Чехівський призначив Миколу Михайловича головою місії до Будапешта.

На початку 1919 р. провід відновленої Української Народної Республіки прагнув встановити тісні двосторонні відносини з усіма новоутвореними державами, які раніше входили до складу Австро-Угорської імперії. 24 січня 1919 р. було сформовано склад Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині, який був офіційно затверджений постановою Директорії, опублікованою у «Вістях УНР» 26 січня 1919 р. (Док. № 6). Призначений на посаду голови українського представництва М. Галаган 24 січня 1919 р. видав свій перший наказ про вступ у виконання своїх обов’язків20. До складу репрезентації УНР увійшли як відомі на той час громадсько-політичні діячі, так і маловідомі посадовці. Зокрема, радником місії був призначений колишній товариш голови Української Центральної ради, син відомого українського громадсько-політичного діяча і правника Іллі Людвиговича Шрага — Микола Шраг. Посаду аташе обійняв Олександр Кандиба (відомий український поет Олександр Олесь), урядовцями були призначені Михайло Курчак та Олекса Клор (Док. № 6).

Виїхавши 26 січня на місце призначення, місія прибула до Будапешта 10 лютого 1919 р. Невдовзі, 13 березня 1919 р., О. Клор повернувся у розпорядження міністра закордонних справ, а на його місце був призначений Іван Стасів. У квітні, після від’їзду О. Кандиби, на посаду аташе місії був прийнятий Іван Флюнт. 30 липня 1919 р. посаду секретаря місії одержав Микита Шаповал (працював до 1 листопада 1919 р.). 1 грудня 1919 р. на посаду аташе призначено В. Суховецького. Як зазначав у листі до міністра закордонних справ М. Галаган, місія не поділялася на окремі відділи, були «лише поділені функції між окремими її членами… відповідно характеру діяльності місії на дипломатичні, консульські і грошову відчитність»21.

У зв’язку із скороченням штатів у січні 1920 р. радник М. Шраг і аташе І. Флюнт були звільнені. На початку 1920 р. українська надзвичайна місія в Угорщині працювала в складі лише 3-х осіб: голови, секретаря і урядовця. Штати місії встановлювались тричі: вперше — 9 січня 1919 р., через рік — 1 січня 1920 р. і 1 червня 1920 р. на основі штатів, визначених членом Директорії А. Макаренком, і востаннє — з 1 червня по 1 вересня 1920 р. на основі штатів, установлених членами Директорії Ф. Швецем і А. Макаренком та міністром фінансів УНР Б. Мартосом22.

Надзвичайна дипломатична місія в Угорщині, як і інші представництва УНР, протягом свого існування поступово скорочувала кількість працівників. 16 січня 1919 р. за наказом міністра закордонних справ В. Чехівського голова місії одержав на її утримання протягом 4-х місяців 269 800 крб., у т. ч. на зарплату 7 працівників (45 000 крб.), представництво (42 000 крб.), наймання помешкання (31 000 крб.), роз’їзди голови місії (12 000 крб.), на канцелярські видатки, обзаведення і непередбачені видатки (30 000 крб.), підйомні і добові на час прибуття до місії (64 400 крб.), а також 25 тис. карб, на допомогу українським громадянам в Угорщині. Але вже в липні 1919 р. значно скоротились і видатки, і штат місії — 4 працівники (голова, радник, аташе, урядовець) одержували 5 050 карб; сума на надання помешкання становила щомісячно 2 900 карб, передбачались також мінімальні видатки на роз’їзд членів місії — 2 750 крб. Інші статті витрат також значно скорочувались, зокрема, на представницькі витрати щомісяця виділялось 7 000 крб. Курс українського карбованця становив дві угорські корони (Док. № 6). Однак, незважаючи на це, коштів не вистачало.

Як відомо, 16 листопада 1918 р. Угорщина проголосила себе незалежною республікою. Республіканський уряд очолив ліберал М. Карольї (від середини січня 1919 р. — президент республіки). Вже наприкінці грудня 1918 р. розпочалися двосторонні контакти Угорщини із ЗУНР, оскільки зовнішня політика обох республік формувалась під тиском територіальних претензій сусідніх держав: Польщі й Румунії — до ЗУНР; Румунії, Чехо-Словаччини, Королівства сербів, хорватів і словенців — до Угорщини. Окрему проблему в стосунках між двома новоутвореними державами становило питання про приналежність Закарпатської України. Проголосивши Закарпаття складовою території ЗУНР, Українська Національна рада не мала сил для утримання там своєї влади і мусила миритися з його окупацією угорськими військами. В той же час Будапешт, не задовольняючись фактичним володінням Закарпатською Україною, прагнув офіційної юридичної відмови уряду ЗУНР на свою користь. На зустрічі обох президентів М. Карольї та Є. Петрушевича у Будапешті останній обіцяв, що Галичина не буде реалізовувати силою своїх претензій на Закарпаття, приналежність якого вирішуватиме плебісцит під нейтральним доглядом і мирна конференція. На окупацію Закарпаття угорськими військами уряд ЗУНР обмежився лише нотою протесту 23.

Незважаючи на спірне територіальне питання між ЗУНР і Угорщиною, угорські урядові кола підтримували із Західноукраїнською Народною республікою напівофіційні стосунки вже з часу її утворення. В ході вищезгаданої зустрічі президентів двох республік сотник Ярослав Біберович, призначений Українською Національною радою заснувати у Будапешті збірну станицю для українських військовополонених, одержав від Є. Петрушевича повноваження заступати політично галицький уряд в Угорщині 24.

Саме з причини існування окремого представництва ЗУНР у Будапешті призначений Директорією склад місії дещо змінився. Вважаючи за необхідне існування єдиної української дипломатичної місії, М. Галаган запропонував Я. Біберовичу зайняти вільне місце секретаря, а після його відмови звернувся до уряду УНР з проханням призначити останнього другим радником місії. М. Галаган у своїх спогадах згадував, що Я. Біберович погодився стати радником, однак поряд з цим він продовжував виконувати різні доручення уряду ЗО УНР, про характер яких далеко не завжди його інформував. «Отже, тим часом органічного злиття в одно заступництво УНР не було, — констатує М. Галаган, — але було вже добре й те, що хоч назовні ми виступали, як єдина українська репрезентація» (с. 434).

22 лютого 1919 р. українських дипломатів прийняв у себе президент Угорської Народної республіки граф М. Карольї (Док. № 6). Демонструючи ідею соборності українських земель, М. Галаган і Я. Біберович з’явились на аудієнцію до президента (с. 423). М. Карольї прийняв ввірчі грамоти у М. Галагана, підписані В. Чехівським, і акредитував його як надзвичайного посланника при уряді Угорської республіки. «Визнаючи Вас як представника de facto (сопіте representant de fait) Української Народної республіки і запевняючи Вас, що Ви можете числити на мою поміч і підтримку у виконанні Вашого завдання...», — наголошувалось у документі угорського міністерства закордонних справ (с. 423).

Одночасно на зустрічі обговорювалось питання Закарпатської України. М. Карольї висловив своє переконання, що було б краще, аби уряд УНР визнав «Закарпаття інтегральною частиною Угорської Республіки і не підносив питання про його прилучення до України». Український дипломат досить чітко сформулював позицію свого уряду — додержання принципу самовизначення щодо карпатських українців шляхом вільного волевиявлення. Особливе занепокоєння угорського президента викликала можливість румунсько-українського порозуміння, яке могло б погіршити стосунки між Угорщиною і УНР. Однак через захоплення Румунією українських земель такий альянс, на думку М. Галагана, був неможливим (с. 428).

Зустріч українських дипломатів з президентом М. Карольї відбулась за місяць до соціалістичного перевороту 21 березня 1919 р., наслідком якого стало проголошення Угорської Радянської Республіки. Події, що відбувались, ліворадикальні лідери намагались представити, як реакцію на рішення Антанта залишити територію Угорщини в межах демаркаційної лінії, встановленої при укладенні перемир’я 13 жовтня 1918 р. За його умовами до Румунії, Сербії і Чехо-Словаччини відтинались значні частини угорської території. Згідно з донесеннями пресбюро українського посольства в Берліні, «переворот був організований згори». Всі політичні партії, на думку української прес-служби, «поставились до нього прихильно, ціла преса вітає нове правительство як засіб національної оборони» 25.

Однак, у зовнішній політиці Будапешта, яку формував комісар закордонних справ комуніст Бела Кун, чітко визначилась переорієнтація на радянську Росію. 24 березня 1919 р. сотником А. Михайловичем разом з російськими і угорськими солдатами «в імені російської совітської власті» був здійснений обшук в українських дипломатичних місіях і конфісковані службові гроші. Наступного дня представники комісаріату закордонних справ Угорщини, висловивши жаль з приводу подій, запевнили українських дипломатів, що то була самочинна акція.

Ситуація, в якій перебувала українська місія в Угорщині, зокрема її голова, була неоднозначна. Так, з одного боку, в донесенні українському МЗС М. Галаган зазначав, що «арешт був „мотивований“ неіснуванням незалежної Української республіки, а з другого боку тим, що українські дипломати є представниками буржуазного правительства УНР, яка воює з радянською Росією». Водночас М. Галаган підкреслював, що становище місії «з відомих причин надзвичайно затруднене і будь-які впливи майже унеможливлювались» (Док. № 4). Однак уже через деякий час він доповідав Міністерству закордонних справ України, що в місії «встановились доволі добрі відносини з угорським совітським правительством». Водночас угорський уряд, який очікував на візит представника радянської України, за словами М. Галагана, міг поставити місію «перед фактом невизнання… повноважень, як представників правительства цілої України» (Док. № 4).

Можна припустити, що головною причиною «потепління стосунків» між Україною та Угорщиною були плани угорського комуністичного керівництва використати українських соціалістів як посередників і при їхньому сприянні одержати військову допомогу від радянської Росії. Як згадував В. Винниченко, Бела Кун через українську дипломатичну місію звернувся до нього з пропозицією розробити умови можливого компромісу «між лівими українськими соціалістичними течіями і Російським совітським урядом в справі сформування на Україні справжнього українського національного совітського правительства. Це правительство мало би ліквідувати Директорію, Галицький державний секретаріат… Таким чином зробився би один суцільний совітський фронт: Угорщина, Галичина, Україна і Росія»26. Однією з головних умов, які в зв’язку з пропозицією Бели Куна висунув В. Винниченко, було визнання України самостійною й незалежною Українською радянською республікою.

М. Галаган констатував у звіті МЗС УНР, що практичних наслідків ці переговори не мали, оскільки X. Раковський негативно поставився до ідеї визнання самостійної України, навіть при радянській формі правління27.

Водночас Бела Кун неофіційно запропонував уряду ЗО УНР через Я. Біберовича своє посередництво для переговорів з партійним керівництвом радянської Росії, а також розвиток торговельних відносин між Східною Галичиною та Угорщиною 28.

Недовірливе ставлення з боку Антанти до українських дипломатів, які загравали з комуністичним урядом Угорщини, не сприяли авторитетові УНР на міжнародній арені. Активні кроки української дипломатії у напрямку створення «потрійного союзу совітських республік», як згадував М. Галаган, серйозно занепокоїли паризьку пресу, яка «рознесла цю звістку по всій Франції». Необережність у висловах, які підхоплювались пресою, активно використовували вороги України, аби заафішувати її уряд як «більшовицький». Як уже зазначалося, секретарем дипломатичної місії УНР у Будапешті був призначений М. Шаповал, висланий зі Східної Галичини за пропаганду соціалізму. На новій посаді він не лише не приховував своїх політичних поглядів, а й відверто демонстрував своє захоплення соціалістичною революцією в Угорщині, про що й висловився кореспонденту «Pester Lloyd». Аташе місії М. Шраг, переоцінюючи значення подій в Угорщині, також публічно висловлював свої думки про початок світової революції і т. п.(с. 454).

Напівофіційне визнання УНР угорським урядом негативно позначилось на діяльності консульського відділу місії і створювало несприятливі умови для вільного пересування громадян України в інші держави. Насамперед це виявлялось у відмовах у візах та термінах візування паспортів українським громадянам дипломатичними представництвами країн, до яких вони виїжджали. У зв’язку з цим М. Галаган писав 7 листопада 1919 р. міністру закордонних справ УНР, що дипломатичний представник Речі Посполитої Польської в Будапешті «відмовляється виставляти візи на наших паспортах на тій підстави що наша держава не визнана незалежною, а місія не може вважатись офіційним представником» (Док. № 10).

Українській надзвичайній дипломатичній місії з Угорщині довелося працювати в складних умовах політичної нестабільності в країні (протягом серпня — грудня 1919 р. змінилося п’ять урядів). Крім того, серйозною перешкодою для двосторонніх контактів стала окупація частини Угорщини військами Румунії, з якою УНР мала напружені взаємини. Після приходу до влади адмірала М. Хорті (лютий 1920 р.) угорська дипломатія посилила свою активність у Польщі, пропонуючи політичний союз і військову конвенцію, спрямовані проти ЧСР і радянської Росії. Полонофільські настрої все частіше призводили до відмови у публікації українських матеріалів в угорській пресі (Док. № 12).

Крім того, серйозною перешкодою в роботі українського дипломатичного представництва в Угорщині невдовзі став конфлікт між М. Галаганом і Я. Біберовичем. 17 квітня 1919 р. голова Української Національної ради ЗУНР — ЗО УНР підписав спеціальне уповноваження про створення окремого від місії УНР західноукраїнського представництва у Будапешті29. 8 травня 1919 р. відбувся офіційний розподіл фінансів між обома представництвами (Док. № 4). Я. Біберович переїхав до окремого помешкання.

Поступово взаємини між двома українськими представництвами в Угорщині набирали все більшого загострення, а в жовтні 1919 р. М. Галаган і Я. Біберович обмінялись різкими листами стосовно прав на представництво українських інтересів у Будапешті, формальних назв тощо. Приводом до цього стала ввірча грамота Державного Секретаріату ЗУНР — ЗОУНР, яка була адресована МЗС Угорщини і стверджувала, що Я. Біберович є єдиним повновласним представником Західноукраїнської республіки. В зв’язку з цим, голова зовнішньополітичного відомства Угорщини Шомшич повідомив М. Галагана про суперечність між цим документом і попередніми заявами місії про те, що «національне зібрання ЗУНР, скликане 3 січня 1919 р. вирішило з’єднатися з Великою Україною і що таким чином Українська Республіка з’єднала всі території заселені українцями»30. У зв’язку з цим М. Галаган змушений був давати пояснення як Міністерству закордонних справ Угорщини, так і зовнішньополітичному відомству УНР. «Мені абсолютно не відомо на яких підставах має існувати таке подвійне представництво унітарної ніби держави, яке з мого погляду является не корисним для державно-національного відродження і закріплення самої ідеї нашої держави; викликає велике здивування серед різних політичних кіл і ставить нас в фальшиве положення», — писав він у Міністерство закордонних справ УНР (Док. № 4).

З 1 січня 1920 р. угорський уряд перестав визнавати представництво ЗУНР — ЗО УНР і заявив, що жодних українських дипломатичних представництв, крім дипломатичної місії УНР, він не визнаватиме31. Зрештою дипломатичне представництво Західноукраїнської Області УНР в Угорщині 31 грудня 1920 р. було ліквідоване32. Не останню роль у цьому відіграло скрутне становище уряду ЗО УНР, який тривалий час свого існування перебував в еміграції.

Українській місії, яку очолював М. Галаган, вдалося налагодити інформування місцевої громадськості про українські справи лише після падіння радянського уряду в країні, який фактично «соціалізував» всю місцеву пресу. Лише восени 1919 р. було засновано тижневик «Ukraine», який видавався німецькою мовою (Док. № 8). Румунська окупаційна влада в Угорщині, що прийшла на зміну радянському урядові, однією з вимог видання українського тижневика поставила необхідність прихильного ставлення часопису до політики Антанти, а також відвертої пропольської орієнтації. Прес-бюро місії на чолі з відомим галицьким політичним діячем і журналістом О. Бачинським, крім часопису, тричі на тиждень видавало інформаційний бюлетень угорською та німецькою мовами. Окремим виданням вийшла брошура прес-бюро угорською мовою «Ukrain problemak»33. Слід наголосити, що діяльність пресової служби дипломатичної місії в Угорщині, незважаючи на місцеву цензуру і відверте нав’язування антантівськими колами своїх вимог, як, зокрема, тенденційної інформації про денікінську акцію на українському фронті, єврейські погроми тощо, сприяла посиленню уваги угорських впливових кіл до реальної політичної ситуації в Українській Народній Республіці.

Одним з ключових питань діяльності українського представництва в Угорщині, як і інших місій УНР в Європі, була проблема опіки та повернення на батьківщину українських військовополонених. Як відомо, після завершення Першої світової війни на території Угорщини їх залишалось близько 100 тис.34 Крім того, через територію цієї країни було налагоджено транспортування українських військовополонених з таборів Німеччини, Австрії та Італії. Справами українських репатріантів у країнах колишньої Австро-Угорської імперії і державах Балканського півострова займалась військово-санітарна місія, на чолі якої з жовтня 1918 р. перебув отаман (майор) А. Окопенко35. Він доклав чимало зусиль для вирішення долі українських військовополонених на міжнародному рівні. А. Окопенко провів серію переговорів з урядами Австрії, Німеччини, Угорщини, Румунії про можливість транспортування вояків, про лікування українських інвалідів в місцевих госпіталях, надання медичної і харчової допомоги 36. За перший квартал 1919 р. через Будапешт виїхало на Україну 5 тис. чоловік 37.

З установленням в Угорщині радянської влади робота місії була загальмована у зв’язку з арештом голови військово-санітарної місії. Лише після втручання М. Галагана і його заяви про виникнення можливих труднощів у процесі репатріації угорських військовополонених з України ситуація змінилась на краще. Окупація Угорщини румунськими військами перервала налагоджений досі шлях транспортування військовополонених по лінії Будапешт — Лавочне. Румунська окупаційна влада не пропускала українські транспорта через територію, зайняту румунською армією. Так і не були налагоджені шляхи Сегед — Бухарест — Одеса та Сегед— Паланка — Могилів. Українські військовополонені-наддніпрянці змушені були їхати в Галичину або повертатися до Відня. Крім того, більшовицькі та білогвардійські агітатори розгорнули велику кампанію вербування військовополонених до своїх військових частин. Через це керівництво місії було змушене закрити станицю і відкрити нову в іншому місці, а також провело антибільшовицьку і антиденікінську пропагандистську акцію серед вояків-українців 38. Ситуація змінилась на краще в лютому 1920 р., коли до влади прийшов уряд М. Хорті. М. Галаган писав міністрові закордонних справ УНР, що з цього часу «військовополонених українців дозволяється не тільки без перешкод, а навіть з великою допомогою угорської влади відправляти додому»39.

Українські дипломатичні представництва постійно скаржились на брак інформації і директив від уряду, інколи керівникам місій і посольств доводилось на свій розсуд, без відповідних урядових директив приймати рішення про ту чи іншу акцію на основі інформації закордонних представництв інших країн. «Прошу надіслати мені всі закоті і розпорядження, які вийшли за останні два місяці», — звертався Галаган до Міністерства закордонних справ УНРв 1919 р. Прохав повідомити про «теперішній склад Директорії і кабінету Б. Мартоса» і про зміну політичного курсу нового уряду, «особливо щодо взаємовідносин з Росією, Польщею і Румунією» (Док. № 4). Так само і в подальшому лише з преси він дізнавався про події в Україні, заяви урядовців щодо зовнішньополітичної орієнтації, зміну політичного курсу і зрештою про підписання Варшавського договору між Польщею і Україною.

Критично поставившись до перспектив польсько-українського союзу, М. Галаган подав у відставку. «Я не можу погодитись з поглядом уряду, що союз з Польщею є в інтересах визволення і національно-державного відро&ження українського народу», — писав він у листі до міністра закордонних справ УНР А. Ніковського 30 червня 1920 р. (с 539).

Ще деякий час до призначення нового голови місії М. Галаган продовжував обіймати свою посаду. Він брав участь у нараді послів і голів українських надзвичайних дипломатичних місій, яка проводилася з ініціативи МЗС УНР у Відні 18–22 серпня 1920 р. Нарада проходила під час запеклих боїв польських і червоних військ на території Галичини після розгрому більшовицької армії під Варшавою і була присвячена українсько-польській угоді. Попри перемогу польської армії під Варшавою радянська делегація домагалася від польської сторони формальної і фактичної ліквідації Варшавської угоди між Польщею та УНР, а також згоди на існування більшовицького режиму в Україні 40.

М. Галаган, як і більшість присутніх на нараді дипломатів (С. Шелухін, Г. Сидоренко, А. Яковлів), піддав досить суворій критиці Варшавську угоду, зокрема, за «невиразність нашої (української. — Авт.) державності» у ньому, «невизначеність прав нашого народу на зайнятих поляками територіях» і нарешті — «відступлення частини нашої території полякам»41. М. Галаган з свого боку зауважив, що укладання договору не знайшло підтримки найбільш впливових європейських держав, насамперед Франції, союзниці Польщі, і роз’єднало УНР з Галичиною42. Дипломати закликали уряд не проводити надалі однонаправлену політику, а здійснювати більш гнучкий зовнішньополітичний курс, орієнтуючись на Францію, Англію та Італію, враховуючи також, що польсько-український союз викликав різко негативну реакцію Німеччини 43.

Варто наголосити, що Варшавська угода розділила український політикум на два табори: тих, хто виступав за Варшавську году і Головного отамана С. Петлюру, який її підписав, та тих, хто був проти союзу з Польщею і політики тогочасного лідера УНР.

Польська цензура, яка фільтрувала усі українські видання у Східній Галичині в 1920—1930-х рр., не дозволила публікацію певних епізодів у спогадах М. Галагана. Так, замість згаданого листа М. Галагана до А. Ніковського у виданні було вміщено невеличку довідку від редакції: «В листі тому пояснює автор Споминів своє негативне становище відносно Варшавського Договору та свої міркування на майбутнє, які в дійсності в короткому часі сповнились. Цей дуже цікавий для історії лист, який виявляє крім дипломатичного хисту ще й небуденний талант автора передбачувати майбутні події, пропускаємо нажаль і то в цілості з огляду на цензуру» (с. 502). Лише у березні 1933 р. М.Галаган зміг розкрити всю аргументацію своєї добровільної відставки. Його лист до української громадськості від 27 березня 1933 р., у якому подано повний текст звернення до міністра закордонних справ УНР А. Ніковського, зберігся у матеріалах відомого українського історика Д. Дорошенка (Док. № 15). Це дає можливість сучасному читачеві ознайомитись з цим важливим документом, відсутнім в опублікованих спогадах М. Галагана, та визначити дійсні причини його демісії, яка позначилася згодом на його стосунках з колишніми партійними товаришами по УСДРП, що підтримали Варшавську угоду і позицію Головного отамана С. Петлюри.

Відставка була прийнята 25 серпня 1920 р., а 11 вересня М. Галаган виїхав з Будапешта, передавши справи секретарю місії В. Суховецькому44. Лише 4 грудня 1920 р. Міністерство закордонних оправ призначило головою української надзвичайної місії в Будапешті полковника В. Сікевича і його заступником Л. Кобилянського 45. Полковник В. Сікевич до нового призначення керував військово-санітарною місією в Угорщині, Л. Кобилянський був у ній радником 46. Офіційно українська надзвичайна місія проіснувала в Будапешті до 1924 р.

Життя в еміграції

Після своєї демісії М. Галаган разом з родиною оселився у Відні. Протягом двох років він займався самоосвітою, поповнюючи свої знання з фізики та хімії47. Водночас не полишав і партійної роботи в УСДРП.

Восени 1920 р. М. Галаган бере участь у з’їзді українських парламентарів, скликаному з ініціативи колишніх членів Української Центральної ради і Українського трудового конгресу П. Чижевського та М. Єремієва. Збори прийняли декларацію про необхідність подальшої боротьби за самостійну Україну та мали висловити підтримку уряду УНР в екзилі. Однак Головний отаман С. Петлюра і урядовий центр у Варшаві, які були зацікавленні у проведенні цих зборів, не отримали бажаної підтримки. Політична резолюція через розбіжності у позиції колишніх парламентарів так і не була прийнята48.

Серед делегатів були представники УСДРП, УПСР та УПСФ. Останню, зокрема, репрезентували впливові українські громадсько-політичні діячі С. Шелухін, М. Славинський, О. Лотоцький та ін.49 На зборах М. Галаган зустрівся з одним із провідних членів Української соціал-демократичної робітничої партії Б. Матюшенком, який запропонував йому взяти участь у створенні «Закордонної групи» УСДРП. Ця політична акція отримала підтримку членів ЦК партії І. Мазепи та П. Феденка. На початку 1921 р. у Відні засновується «Закордонна група» УСДРП, головою якої обирають М. Галагана50. Пізніше, на одному з допитів НКДБ УРСР у Києві, він розповідатиме, що ця група проіснувала до 1929 р., але «у зв’язку з виїздом членів УСДРП в інші країни вона припинила своє існування».

М. Галаган не у всьому підтримував позицію ЦК УСДРП, зокрема, щодо підтримки уряду УНР в екзилі, оскільки вважав, що у майбутньому він «не здатен очолити українську державу»51.

У Відні М. Галаган займається перекладами українською мовою теоретичних праць К. Каутського «Робітничі Ради», «Диктатура пролетаріату», «Тероризм і комунізм», «Проблема соціалізму», О. Бауєра «Аграрна програма», «Незалежність», «Селянський шлях» та ін.52

У липні 1920 р. впливовими представниками українських соціалістичних партій (УПСР і УСДРП) в Празі створюється Український громадський комітет (УГК), лідерами якого стають Микита Шаповал та Никифір Григоріїв (Наш). Головним завданням нової інституції було опікування численною українською еміграцією і, зокрема, як зазначалося в статутних документах, «рятування учасників національно-визвольної боротьби, поміч жертвам національної катастрофи під час останнього збройного змагання, а поруч з тим витворення нових кадрів української культурної армії та засобів культурної боротьби за визволення» 53. З 12 тис. українських емігрантів у Чехо-Словаччині, якими опікувався комітет, 2,5 тис. мали можливість навчатися в українських вищих та середніх навчальних закладах, які були створені при безпосередній участі УГК: Українській господарській академії в Подєбрадах, Українському педагогічному інституті ім. М. Драгоманова, матуральних курсах у Празі та Юзефові та реальній гімназії в Празі, різного роду фахових курсах. Під егідою Українського громадського комітету було створено також Український громадський видавничий фонд, національно-культурні установи й організації, як то видавництво «Нова Україна», бібліотека «Українська Хата», Музичне товариство, Студія пластичного мистецтва, видавництво «Сіяч», національний музей-архів і політико-науковий центр — Український інстшуг громадознавства54. Як зазначалося в одному із звітів УГК число його членів у 1925 р. «зросло до 100 осіб різних політичних світоглядів (крім комуністів та монархістів), різних політичних угруповань (соціалістичних і радикально-демократичних) чи зовсім безпартійних людей…» 55.

У березні 1922 р. на запрошення Українського Громадського Комітету у ЧСР М. Галаган з родиною переїхав до Праги, де був призначений секретарем комісії по організації Української Господарської Академії в Подєбрадах. Невдовзі його обрали секретарем та членом управи Українського Громадського Комітету у ЧСР, головою організаційного відділу та відділу реєстрації56. На цих посадах він працював до серпня 1925 р., фактично до останнього дня діяльності УГК57.

У 1925 р. Український Громадський Комітет був розпущений чехословацьким урядом як установа, що вичерпала свої завдання. М. Галаган деякий час керував Українським національним музеєм-архівом — автономною установою в складі Українського соціологічного інституту у Празі58. Паралельно (до 1926 р.) він обіймав посади члена управи, згодом голови Українського видавничого фонду (УВФ), створеного з ініціативи Українського Громадського Комітету 59. Фонд видавав здебільшого наукову літературу. В цей період Микола Михайлович не залишав і педагогічно-наукової праці, протягом 1926–1928 рр. викладав природознавчі дисципліни в Українській реальній гімназії у Празі, а також написав та видав свою монографію «Атомно-молекулярна теорія»60.

Переїхавши з Відня до Праги, де в еміграційних громадських організаціях чільне місце посідали радикальні соціалістичні політики М. Шаповал та Н. Григор’єв, М. Галаган опинився в епіцентрі міжпартійної боротьби. З одного боку зазначені діячі разом В. Винниченком виступали проти С. Петлюри, Державного центру УНР в екзилі, займали відверто прорадянські позиції і підтримували «сменовеховство», з іншого — їм протистояла віденська міжгіартійна коаліція, яка підтримувала С. Петлюру. Вже сам той факт, що М. Галаган співпрацював з редакцією часопису «Нова Україна», який видавали В. Винниченко, М. Шаповал та Н. Григоріїв, досить негативно позначився на його стосунках з членами Закордонної групи УСДРП у Відні. Після тривалої кампанії обопільних звинувачень низка діячів (І. Мазепа, П. Феденко, Б. Матюшенко та ін.) відходить від «Закордонної групи» УСДРП, очолюваної М. Галаганом, і засновує «Закордонну делегацію» УСДРП, що перебирає на себе повноваження колишнього представництва партії у Відні61. На відміну від групи М. Галагана, «Закордонна делегація» підтримує Державний центр в екзилі та Головного отамана С. Петлюру.

Колишні партійні соратники розпочинають кампанію дискредитації М. Галагана та з’ясування, чиї політичні позиції більш легітимні і перспективні. Ця боротьба у середовищі провідників українських соціалістичних партій створювала все більше проблем щодо ефективності діяльності різного роду громадських організацій та установ. Саме з цих причин М. Галаган недовго працював на посаді голови Українського видавничого фонду. Восени 1927?. низка діячів фонду розпочала проти нього наклепницьку кампанію. Йому закидали «перетрактації з Радянською місією в Празі» з метою повороту в Україну, внаслідок яких він мав буцімто «передати більшовицькій владі самий Фонд». У вересні 1927 р. загальними зборами УВФ було створено комісію у складі 3-х членів фонду — М. Лорчека, Ф. Стешка й О. Бойкова для розгляду цієї справи62. На захист М. Галагана виступив відомий український громадський діяч, видавець і журналіст Ю. Тищенко (Сірий). У листі до слідчої комісії він писав, що неодноразово чув «від різних людей, що єсть члени Видавничого фонду, які хотіли б цей фонд за всяку ціну звести до унеможливлення ним далі працювати». Він не лише не надавав цим чуткам «жодного значіння і не звертав уваги навіть на те хто ці чутки розповсюджує», а навіть і був здивований тим, що подібні плітки поширювалися також і про нього особисто. На думку Ю. Тищенка, подібні чутки не мали під собою ніякого ґрунту і були не чим іншим, як способом звести особисті рахунки63.

Наприкінці 1927 р. українською еміграцією у Празі було засновано Українську громаду, яка згодом розбудувала свої філії і в інших містах Чехо-Словаччини, де мешкали як наддніпрянці, так і галичани. Характеризуючи склад цієї організації, відомий український історик національно-культурного життя української еміграції С. Наріжний писав, що її керівниками та фактичними засновниками були вихідці зі «східних українських земель», натомість членство у «своїй масі складалося з колишніх вояків Української Галицької Армії, що після свого інтернування в ЧСР працювали — здебільшого як робітники — в Чехії, на Мораві й Словаччині»64.

У перший рік заснування Української громади її очолював відомий український вчений Федір Щербина. 22 травня 1928 р. влада затвердила офіційний статут організації. Протягом десяти років (1929–1938 рр.) її незмінним головою був М. Галаган. Він активно публікувався в друкованому органі Громади «Інформаційний листок» та видав два її звіти: «Українська Громада в ЧСР. Короткий огляд життя й чинности (1928–1933)» (Прага, 1933), «Мечем. Пером. Молотом. Десять років Української Громади в ЧСР. Огляд життя й чинности (1927–1937 рр.)»65. Громада тісно співпрацювала з іншими українськими еміграційними організаціями у ЧСР: «Український комітет», «Український професійний робітничий союз», «Єдність»66.

У 1938 р. М. Галаган за власним бажанням відійшов від керівництва Українською громадою і був обраний її почесним головою (фактичне керівництво організацією у 1938–1939 рр. здійснював П. Макаренко).

Одразу після проголошення у жовтні 1938 р. автономії Карпатської України М. Галаган виїжджає у Хуст, де з середини березня 1939 р. викладає природознавчі дисципліни у державній українській гімназії.

16 березня 1939 р. після окупації Закарпаття хортистською Угорщиною його в числі інших українських емігрантів заарештовують. На допиті в НКДБ УРСР він свідчитиме, що намагався через Румунію виїхати до Чехо-Словаччини, однак по дорозі «до румунського кордону у місті Тячеві місцевими жителями угорцями був затриманий…»67. Після довготривалої перевірки документів його звільнили і відправили знову в Хуст, де заарештували вдруге. Після двотижневого ув’язнення у середині квітня 1939 р. М. Галагана депортували до Чехо-Словаччини68.

Він знову повертається до Праги. На той момент діяльність Української громади у цій країні ледь жевріла, деякий час продовжували функціонувати лише її окремі філії. Одразу після окупації ЧСР німецькими військами за розпорядженням нової влади і вони були ліквідовані. У цій складній обстановці українські діячі продовжували шукати шляхів до зближення різних політичних течій національної еміграції. У травні 1939 р. у Празі на останньому з’їзді Громади М. Галаган зустрічається з полковником Армії УНР Т. Омельченко, який пропонує громадянам влитися до очолюваного ним Українського національного об’єднання (УНО)69. За його словами, організація до 1937 р. «була дуже слабенька» і лише у 1938 р. вона почала набирати сили. Дійсний розмах одержала у 1939 р. після входження до її лав нових членів у ЧСР. Восени 1939 р. об’єднання нараховувало понад 2000 членів і видавало у Берліні власний друкований орган «Український вісник»70. Головною метою УНО М. Галаган назвав «захист матеріальних та правових інтересів її членів — українських емігрантів»71.

Отже, у липні 1939 р. відбувається об’єднання двох організацій — Української громади у Чехо-Словаччині та Українського національного об’єднання. На пропозицію Т. Омельченка взяти участь у роботі Головної управи УНО М. Галаган виїжджає до Берліна. За кілька місяців уже в Празі він закінчує організаційне оформлення філії УНО в ЧСР і одночасно веде з Головною управою переговори про створення українського видавництва72. У 1941 р. українське видавництво, яким керував М. Галаган, видає низку книжок, зокрема, відомий збірник М. Січинського «Чужинці про Україну»73.

Поряд з представниками Української громади в ЧСР до УНО, яка існувала легально на території Німеччини і т. зв. чеського протекторату, входили також українські діячі різних політичних течій: празької групи Українських хліборобів, групи Української національної молоді, видавництва «Уніон» і групи Українських націоналістів. За задумом організаторів, Українське національне об’єднання мало зорганізувати «всю українську еміграцію в ЧСР, полишаючи вузько-партійні інтереси поодиноких груп чи гуртків»74.

Проте вже у 1941 р. німецька влада ввела обмеження на вступ нових членів в УНО, проводила перевірку її старих членів, намагаючись виявити українських емігрантів, приналежних до Організації українських націоналістів. У травні 1942 р. М. Галаган був викликаний до відділення гестапо у Празі, де змушений був дати підписку про припинення громадсько-політичної роботи в українських еміграційних структурах. Відійшовши від громадсько-політичної діяльності, повернувся до наукової роботи — написав монографії «Матерія, її будова і трансформація», «Короткий нарис історії хімічної науки». З листопада 1943 р. з дозволу німецької влади обіймав посаду бібліотекаря Українського вільного університету у Празі75.

У січні 1944 р. він був заарештований гестапо і півроку перебував у Празькій в’язниці. Згодом у Києві на допиті НКДБ УРСР свідчив, що був заарештований за підозрою у зв’язках з ОУН-УПА. Німецькі спец-служби, зокрема, цікавилися його знайомством з С. Бандерою, А. Мельником, О. Кандибою, доктором Лапчаком та іншими членами ОУН. За словами М. Галагана, в той час був заарештований весь місцевий провід УНО й ОУН 76.

М. Галаган був знайомий з низкою провідних діячів Організації українських націоналістів ще з часів національно-визвольних змагань. Олега Кандибу (Ольжича) — сина відомого українського поета Олександра Олеся — він знав з раннього дитинства. Перед виїздом до Києва, окупованого німецькими військами, Ольжич зустрічався з М. Галаганом і пропонував йому виїхати в українську столицю для відновлення боротьби за незалежність України. «На пропозицію Кандиби я не погодився, — зізнався Микола Галаган у 1945 р., — і заявив йому, що ще не настав зручний момент для активного виступу як ОУН, так і інших націоналістичних організацій та окремих осіб»77. Вирвавшись з гестапівської в’язниці, він повернувся до праці в Українському вільному університеті, на якій перебував до нового ув’язнення, на цей раз уже радянськими спецслужбами, у травні 1945 р.78

В ув'язненні на батьківщині

Наприкінці Другої світової війни зі вступом радянських військ у Центрально-Східну Європу радянські спецслужби активізували діяльність з метою знищення політичної еміграції, в тому числі й української. Відповідні підрозділи були створені у 1-х Управліннях (зовнішня розвідка) Наркоматів держбезпеки СРСР та УРСР. З особистого наказу И. Сталіна формувалися спеціальні оперативні групи з метою вилучення архівних матеріалів «білоемігрантів» (у 1946–1950 рр. до МДБ ними було зібрано великий обсяг документального «конфіскату», який, зокрема, використовався як «компрометуючий» матеріал для переслідування українських діячів у діаспорі) 79.

Більшість українських політемігрантів, які мешкали у Чехо-Словаччині, виїжджали з країни, побоюючись арешту радянськими спецслужбами. Майже всі, хто залишався у Празі чи Подєбрадах, були заарештовані та етаповані до Києва. Дехто з них, зокрема, відомі діячі українського визвольного руху В. Садовський та М. Славинський, не витримавши жорстоких умов ув’язнення, померли у лікарні Лук’янівської в’язниці.

12 травня 1945 р. у Празі було заарештовано і Миколу Михайловича Галагана як провідного діяча національного руху. Невдовзі його було засуджено у справі «Українського національного об’єднання»80. Свідчення під час допитів опергрупою СМЕРШу у Празі, а також НКДБ УРСР у Києві дають додатковий біографічний матеріал для дослідження періоду перебування М. Галагана в еміграції.

Протоколи допитів рясніють звинуваченнями у «антирадянській» та «націоналістичній» діяльності. Його статті і навіть чотиритомне видання споминів кваліфікуються як «заклики до повалення радянського устрою в Україні» і спроби «відторгнення України від Радянського Союзу». Крім того, М. Галагану висуваються звинувачення у зв’язках з Організацією українських націоналістів. Проте очні ставки та перехресні допити, які велися майже рік, не дали цьому підтвердження. 8 квітня 1946 р. військовий трибунал військ МВС Київської області засудив М. Галагана за ст.54-2 і 54–11 «Карного кодексу УРСР» до позбавлення волі на 10 років81. Він був визнаний винним в тому, що «будучи вороже налаштованим проти радянської влади і знаходячись в еміграції з 1920 р., продовжував боротьбу проти СРСР: очолював „Закордонну групу" УСДРП і керував її антирадянською роботою, був членом низки антирадянських організацій української еміграції, які ставили собі за мету відторгнення від СРСР України та створення „самостійної буржуазної Української держави", з 1939 року був членом і секретарем Головної управи „УНО“ в Берліні і підтримував німців у війні проти СРСР…»82.

Термін покарання М. Галаган відбував у Сиблазі ГУЛАГу. По завершенні терміну — 1 листопада 1955 р. його було звільнено83. Свідчень про подальшу долю Миколи Михайловича, на жаль, ми не маємо. Дехто з дослідників припускає, що, оскільки в той час СРСР повертала на батьківщину військовополонених і громадян іноземних держав, незаконно затриманих у радянських зонах окупації, М. Галаганові було дозволено виїхати до Чехо-Словаччини. Це припущення має під собою певні підстави, адже він на момент арешту був громадянином ЧСР, там залишались його дружина і син-інвалід.

14 травня 1992 р. за представленням Служби безпеки України Прокуратура Київської області реабілітувала Миколу Михайловича Галагана у відповідності зі ст.1 «Закону про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні»84.

* * *

Відкриваючи для себе спогади М. Галагана — одного з чільних представників українського суспільно-політичного життя першої половини XX ст. — читач має можливість познайомитися з найбільш яскравими сторінками національно-визвольних змагань, зрозуміти логіку дій провідників українських політичних партій, прослідкувати перебіг подій, пов’язаних із становленням української державності у цей період. Яскраві фрагменти життя українського села, детальне визначення підвалин, на яких будувалися програми перших українських соціалістичних партій, їхнє ставлення до найважливіших політичних питань доби національного відродження, неупереджений погляд на Першу світову війну, формування української дипломатичної служби — це головні теми розповідей Миколи Михайловича Галагана про своє життя.

Прекрасний оповідач, М. Галаган влучно відзначає найбільш характерні особливості спілкування місцевого населення у його рідному Требухові, наводить цікаві характеристики своїх партійних однодумців, згодом провідників української соціал-демократії — Д Антоновича, В. Винниченка, А. Лівицького, М. Порша, М. Ткаченка, В. Чехівського, лідерів партії українських есерів — М. Грушевського, В. Голубовича, М. Шаповала. Його спостереження щодо ситуації у пореволюційній російській армії відзначаються тонким аналізом соціальної та національної психології кадрових офіцерів та простих вояків. Особливим колоритом, який у значній мірі збагачений гумором та авторською спостережливістю, відзначаються розповіді М. Галагана про перебування на Кубані, у Румунії та Угорщині. Його офіційне листування як голови Надзвичайної дипломатичної місії УНР в Угорщині висвітлює маловідомі подробиці життя українських представництв за кордоном.

Доля М. Галагана, як і доля багатьох українських емігрантів, склалася драматично — після складного еміграційного життя у Відні та Празі йому судилося десять років відбути у сталінських таборах. Документальні матеріали слідчої справи М. Галагана дозволять краще зрозуміти життєву позицію цієї без сумніву неординарної постаті.

Висловлюємо щиру подяку І. Бухаревій, Т. Вронській, С. Кокіну, Н. Маковській, Г. Портнову, Г. Смірнову за допомогу у підготовці цього видання.

Т. Осташко

В. Соловйова


І частина
1880-ті роки до Світової війни

Синові Миколі, який тяжко покутує ліою участь у революційній боротьбі, присвячує свої спомини автор.

Автор.


Від Автора

Ці уривки моїх споминів склались із окремих розділів, у яких я записав собі переживання з різних періодів свого життя й громадсько-політичної чинності. Переважну частину своїх споминів я написав, не маючи певного наміру їх публікувати. Лише невелику їх частину написав я на бажання осіб, що мали намір надрукувати їх у проектованих ними виданнях.

Пишучи їх, я не ставив своєю метою робити оцінку або давати характеристику цілих періодів чи окремих моментів історії українського громадсько-політичного руху і національно-визвольної боротьби. Я тільки записав колишні свої враження й переживання, занотував деякі факти й епізоди — іноді навіть дрібні епізоди — із своєї минулої діяльності або описав явища і події, учасником чи свідком яких мені свого часу довелося бути. Я старався записати все це по змозі більш об’єктивно, одначе цілком зрозуміло, що мої, як і взагалі всякі особисті спогади, неминуче мусять містити в собі чимало елементу суб’єктивізму.

Але, може, навіть і в такій формі написані мною спомини можуть стати колись предметом чийогось інтересу, бо їх автор представляє собою все-таки продукт певної історичної доби і певних життєвих умов, які в більшій чи меншій мірі мусіли відбитись у його писаннях.

Отже, мої спомини не можуть претендувати на щось більше, ніж на означення їх як людський документ, в якому записані умови формування певної особи, котра потім дещо спостерігала та дещо й сама робила. Сама їх назва вказує на те, що тут записані лише уривки спогадів та що вони не являються результатом праці над архівними матеріалами чи документальними даними. Одначе, коли має рацію думка про те, що дух певної історичної доби можна краще пізнати не стільки через студіювання грубих томів наукових творів, як на підставі ознайомлення із сучасними мемуарами та інтимною кореспонденцією, то можливо, що й мої спомини колись перечитає з інтересом чи і, може, з користю для себе хтось із тих майбутніх дослідників, які працюватимуть над вивченням сучасної нам доби української історії. У такому разі й моя праця не була б марною.

На еміграції у Празі чеській.

Листопад, 1928 року.

М. Галаган.

* * *

Через те, що переважну частину своїх споминів я писав не для публікування, а, так би мовити, pro usu interno [1], то в них міститься чимало автобіографічного матеріалу. Хоч я й сам свідомий того, що це є хиба моїх споминів, але, рішаючись випустити їх у світ, я все-таки не виправляв і не зміняв первісної їх редакції, бо думаю, що так я до певної міри уникаю внесення в спомини елементів нарочитої надуманості.

Тим часом уважаю можливим опублікувати лише ту частину своїх споминів, які відносяться до подій, що мають понад десятилітню давність.

Прага, січень 1930 М. Г.


І Домашні обставини. «Козакофільство». Гімназія

Мої спомини з дитячих років відносяться до глухої доби 80-х—90-х років минулого століття. Свої дитячі роки я прожив у селі Требухові на Чернігівщині. Наше велике село мало понад 4000 душ населення, яке поділялось на дві чисельно нерівні частини: більша половина була «казенные крестьяне», а менша — козаки. З погляду господарського різниці особливої між обома частинами населення не було, бо й «казенные крестьяне» і козаки були хліборобами, хоч загально можна б сказати, що всі багатші люди на селі були козаки. У правовому відношенні була все-таки різниця між обома цими станами; між іншим, «казенные крестьяне» мали землю в громадському володінні, а козаки на правах приватної власності. Сільське управління також поділялось: був окремий «сільський» староста і окремий «козачий»; так само було й дві «зборні» — одна «сільська», а друга «козача». Козачий стан уважався нібито за вищий, бо козаки, наприклад, не радо віддавали дочок за «казенных крестьян».

Все населення нашого села було виключно українське; винятком були дві жидівські родини (без цього, здається, ні одне більше село на Україні не обходилось), які виконували функції посередників в господарському житті, ц. є. держали склепи; пізніше, вже в 90-х роках, появився на селі і «руський» — також склепар.

Наше село положене майже на самому півдні Чернігівщини, в тій її частині, яка клином входить поміж Дніпро та границю Полтавської губ. До Києва від нас 30 верст, а до Баришполя — 14 верст. Межа Полтавщини проходила всього яких 12 верст від нашого села. Історично наше село, здається, нічим раніше не було зв’язане з Черніговом, бо воно повстало, оскільки знаю, на колишніх земіельних маєтках Київської Лаври; пізніше це була територія Переяславського полісу. Хоч після поділу України на губернії наше село опинилось на території Чернігівської губернії, але, окрім чисто адміністративної залежності від Чернігова, ніщо не прив’язувало його ні до нашого губерніального міста, ні до повітового Остра. Навпаки, з цього випливало багато незручностей, бо від нас до Остра коло 60 верст, а до Чернігова — 120. Наше село було в сфері економічного й культурного впливу Києва, куди збувало свої сільськогосподарські продукти і звідки мало різні предмети фабрично-заводської промисловості; до певної міри воно економічно зв’язане було також і з Полтавщиною, особливо з Переяславом, де наші люди купували добрі коні й воли.

З погляду лінгвістичного мова наших людей відзначається деякими особливостями; між іншим, наше село належить до одного з тих островів української мови, де зберігся архаїчний діалект з вимовою «у» замість «і». (Власне, це не є чисте «у», а є звук, середній між «у» і «е»; отже, слово «кінь» або «віз» у нас вимовляють «куиень», «вуиез».) Навкруги нас було кілька сіл з таким діалектом, але здається, у нас він був найвиразнішим.

Наші недалекі сусіди, що жили від нас на віддалі якихсь 8—10–15 верст (як з Полтавської, так і Чернігівської губ.) балакали звичайною українською мовою; зносини з цими сусідами у наших людей були постійні й давні. І незважаючи на це, наш лінгвістичний острівець, що складався з невеликої кількості населених пунктів, не підпадав впливам мови своїх сусідів і твердо додержувався свого діалекту; більше того, мову «поріччанську» (Подесення і Подніпров’я Чернігівщини) і «закиївську» (Київщина), й «переяславську» (Полтавщина) наші люди вважали за якусь нібито перекривлену і трохи навіть «чудну»…

Загалом можна сказати, що люди наші були мирної вдачі. Однак траплялось, що конфлікт між парубками двох різних «кутків» набирав гострих форм і перетворювався в бійку; тоді «старики» заступались за «своїх» парубків і справа кінчалась просто побоєвищем Це бувало переважно восени (на Покрову був у нас храм) або в зимі на Різдвяні свята, коли люди більше пили горілки і менше були зайняті працею. Але наші селяни були немилосердні до злодіїв, особливо до конокрадів. Так само, коли виникали непорозуміння щодо земельних меж, коли хто вгороджувався у чуже або заорював чуже поле, то в таких випадках колізії легко кінчались тим, що сусіди колами провалювали один одному голови, рубались сокирами чи різались косами. З сусідніми селянами не ворогували. Правда, кожне село дражнило інше якоюсь придуманою назвою в роді «козолупи», «цибульники», «копанишники» і т. д. Не були ці назви виявом якоїсь ксенофобії відносно ближчих чи дальших сусідів або взагалі якоїсь ворожості; це були собі добродушно-іронічні прозвиїца і більш нічого. Однак, коли хтось із сусідів осмілювався порушити границі земельних володінь нашої громади, то це був casus belli [2]; тоді в оборону інтересів громади виступали всі «боєздатні» члени громади, уоружені вилами, косами, сокирами і т. д. та «силою зброї» відновляли status quo ante [3] на границях своїх земельних володінь.

До своїх співгромадян жидів ставились добре; їх не кривдили; в біді їм допомагали; характерно, що ніколи їм не говорили «ви», а все: «жиде, ти…» Старші жиди на це не реагували, а молодші сердились. До москалів ставились з резервою, були з ними обережні.

Незважаючи на близькість такого великого культурного й господарського центру як Київ, наше село за моєї дитячої пам’яті жило ще в значній мірі життям патріархальним. Наші селяни займались майже виключно хліборобством і тільки десь у середині 90-х рр. відчинило склепи кілька наших селян, які, однак, не кидали й хліборобської праці; лише один з них зайнявся виключно торгівлею. Так само й наші майстри, що ходили на сезонову роботу, також не зривали з хліборобством Ціле господарство мало характер напівнатурального. Грошей загалом у селян було мало; їх збирали головно для заплачення податків. Купували різні потрібні речі (крам, дьоготь, сірники, нафту, товар на чоботи й ін.) здебільшого в обмін на продукти сільського господарства (яйця, коноплі, овес, жито, вовну і т. ін.). Привозили чи приносили різні дрібніші речі також «руські» — «трапошники» й «щотинники», — які вимінювали ті речі за ганчірки (для паперових фабрик) і щетину (для щіток).

Дуже добре пам’ятаю, як по селянських хатах ткали полотно, а потім носили його до майстрів, які вибивали на ньому взори. Хоч мануфактурні товари вже й тоді знаходили собі попит на селах, але я пригадую собі, що за дитячих моїх років майже всі наші селяни носили сорочки власного виробу і чимало чоловіків ходило у «вибиваних» штанах, а жінки в будні носили «вибивані» запаски. У неділю старі жінки йшли до церкви в старовинного фасону одягах з намітками, які звисали з очіпків на спину. Коли значно пізніше я побачив на малюнку полковницю Паліїху 85 з онуками, то її одяг дуже нагадував мені одяги старих жінок нашого села за моїх дитячих років. Дівчата й молодиці до останнього часу зберігали традиційно-український характер одежі і не підпадали під міщанський вплив недалекого Києва та ще ближчих Броварів.

Так само й старші люди були в цьому відношенні доволі консервативні. Десь в кінці 90-х рр. став позначатись цей вплив на одежі парубочої молоді, хоч сини «добрих хазяїнів» все ж таки продовжували носили гарні сиві смушкові шапки. Та й солом’яні плетені капелюхи власного виробу також не переводились. Через те, що вплив Києва йшов до нас із Броварів, то й городського фасону вбрання звалось у нас «броварською модою»…

Ціле наше село ділилось на «кутки». Це були, очевидно, стародавні роди, які пізніше сильно розмножились. Молодь, парубоча й дівоча, єдналась в окремих кутках; щороку восени вибирали парубки «отамана», влада якого поширювалась на парубоцтво й дівчат усього села. Парубки «гуляли» з дівчатами переважно свого кутка, бо ходити до дівчини на чужий куток було не зовсім безпечно: «свої> парубки били «чужого»… Удержанню патріархальних відносин сприяла відсутність модерних шляхів комунікації: найближча від нас залізниця була проведена тільки на початку 80-х років; до того ж часу наші люди для їзди й роботи користувались тільки кіньми й волами.

Спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі. Проти нашої садиби, через майдан, жив дядько Карно, який хлопцем їздив з батьком в Крим по сіль; у нього були найкращі воли на все село — чумацька традиція. Само собою розуміється, що наші люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди й ритуали: вішали в стайнях забитих сорок, щоб на них, а не на кінських qiHBax «вихався домовик»; не працювали на «паликопи», щоб блискавка не попалила кіп жита; вірили, що жінки «відьмують» і перекидаються на сучок; боялись русалок, щоб не «залоскотали» під час купання; на «купайла» дівчата пускали на воду вінки; ворожки «виливали переполох»; після Іллі не купались, бо Ілля, мовляли, «у воду, на…яв»; з усіма стародавніми ритуальними подробицями справляли весілля, їздячи «бесідою» впродовж цілого тижня; колядували під Різдво; «водили козу» під Новий рік, а на Новий рік хлопці «засівали»; щедрували, святкували «щедру» й «голодну» кутю; ходили «з процесією» на поле правити молебень, коли довго не було дощу або насувалась сарана. І ще багато різних інших звичаїв, ритуалів і всяких традиційних актів виконували мої співгромадяни у 80-х і 90-х рр. минулого століття.

Ніякої панської економії в нашому селі не було і люди наші панськими кріпаками також ніколи не були. Жили в переважній більшості середніми селянськими достатками свого сільського господарства. Господарювали на полі й дома силами власної родини і найманих робітників не держали. Коли ж траплялась в господарстві потреба більшої сторонньої помочі, то скликали толоку. За участь в толоці не платилось ніколи грішми; люди працювали з почуття солідарності, за харч і горілку. Пригадую, що й у нас, коли ставили нову клуню, була толока. А щороку толокою чоловік 15–18 косили сіно на нашому сінокосі. Якось особливо урочисто наш робітник-кучер відчиняв ворота з вулиці у двір, коли вже смерком косарі з піснями та лясканням по косах ішли до нас вечеряти. Обрахунки показували, що з погляду господарської раціональності було б вигідніше просто найняти робітників на косовицю. Але традиція мала свої права…

Про минуле свого рідного села в дитячих і юнацьких роках я чув мало. Назву його — Требухів — зв’язували з іменем якогось козака Треби. Оповідали, що озеро за селом Городчане утворилось на тому місці, де стояв колись «город» і що «старі люди бачили» під водою шпилі того «города»; так само й походження другого озера, власне болота, народне повір’я зв’язувало з колишнім існуванням на тому місці якогось замку, котрий «провалився» тут так, очевидно, давно, що навіть уже й «старі люди» нічого про це не могли сказати. Положення цих двох пунктів на південний схід від села могло справді відповідати колишній лінії оборонних укріплень Лаврських маєтків86. Пам’ятаю, що в тих місцях наші більш спритні селяни шукали «клади»; балакали люди, що дехто «клади» знаходив. Я особисто бачив кілька старовинних мідних монет, знайдених хлопцями коло Городчаного, і одну срібну з якимись, для мене тоді незрозумілими, написами. Назва одної козачої ділянки з невеличким ліском — Сотницьке — свідчила про те, що колись біля нашого села були земельні маєтки котрогось козачого сотника. Про Рудку за нашим сінокосом оповідали, що «старі люди знають», як по ній плавали великі човни аж до Трубайла; але за моїх дитячих років Рудка текла з рову до рову маленьким потічком, місцями утворювала болота і таким лише шляхом доходила до Трубайла 87. Однак навесні можна було бачити ясно означене річище колишньої річки.

Наше село мало зовнішній вигляд типового українського села. Хати не виходили вікнами на вулицю; вони були поставлені в глибині дворів, вимазані на біло, вкриті соломою, окружені садками. Коли дивитись було на нього з поля, то це був нібито один великий зелений парк, серед якого високо підносились своїми шпилями церква й дзвіниця та в прогалинах якого між деревами виглядали біленькі хатки. На околицях села стояло багато вітряків. Посеред села, як і в кожному узагалі «порядному» українському селі, було «озеро», на якому плавала численна фауна у виді білих і сірих гусей та різнокольорових качок. Навкруги озера містились найважніші сільські установи: церква, церковна крамниця, яку наймав і в ній торгував «руський», шинок, Мотина крамниця (держав її жид на ім’я Мотель (або скорочено Мотя), циганова кузня, громадська крамниця.

Трохи далі, біля меншого озерця — Шолухи — стояв невеликий будинок сільської школи, а ще далі над тим же шляхом із Києва на Яготин було таємниче болото Лиходідовка. Наш пасічник, старий сільський бондар, 90-літній дід Антоній оповідав нам про те, як звідти «нечистий» ходив до діда нашого сусіда Паненка, носив йому червінці, бо дід той йому «душу продав»; так само якісь зносини з «нечистим» мав і останній представник старого місцевого священичого роду Корців. За це обидва вони були, очевидно, дуже суворо покарані. Корець умер, не залишивши нащадків, і пам’ять про нього збереглась тільки через те, що ґрунт, де стояла його хата, після припинення роду Корців ще й за моїх дитячих років звався Корцівщиною. Нащадки старого Паненка (може, він був навіть «пан», а вже його нащадки стали зватись «Паненками») також покутували, очевидно, гріхи свого діда — приятеля «нечистого», бо стали бідніти та продавати землю й ґрунти. Отже, видно, трагічними наслідками колишніх зносин з «нечистим» Корця й Паненка доводиться пояснити й те, що Корцівщина стала зрештою власністю громади, а мій дід купив у одного з Паненків ґрунт з великим садом — недалеко отої таємничої Лиходідовки, а до того ще й якусь кількість десятин землі та лісу.

Тут у старому дідовому домі пройшли мої дитячі роки, а пізніше на Корцівщині у громадському домі жив я з батьками за часів свого хлоп’ячого і почасти юнацького віку.

Жили ми спочатку з дідом і бабою гуртом, але потім мої батьки переселились до громадського дому, поставленого на Корцівщині. Так повстало два двори: «старий двір», де жили дід з бабою, і «новий двір», де жила наша родина. Мої найкращі спогади з дитинства зв’язані з оцим «старим двором», бо там промайнули щасливі дні мого дитячого, безжурного життя.

Жили ми сільським життям. Доволі великий дім, критий соломою, з ґанком, о шести кімнатах. На одній половині дід та баба; на другій, через велику прихожу, наша родина; у великій кухні — «челядь». Майже все внутрішнє урядження в домі було дерев’яне. У залі гостинній і почасти в інших кімнатах умеблювання було ясеневе, зроблене в одному стилі. Зрубав дід кілька своїх ясенів; прийшов майстер, працював цілий рік і зробив усе: різної форми столи, канапи, крісла, стільці, кушетки і т. д., включно до рами на дзеркала й «стовпа» для годинника, який поважно й мовчазно стояв у гостинній. Аише значно пізніше довідався я, що той невідомий мені майстер зробив всі меблі в дідовому домі в стилі правдивого українського бароко. Мабуть, і сам він про те не знав і був тільки несвідомим носієм традицій українського мистецтва. Майже четверту частину дому займала зала, в яку звичайно рідко хто заходив, бо вона була «для гостей»; від неї віяло чимось чужим, і увечері страшно мені було туди не тільки заходити, але навіть і дивитися крізь примкнуті двері із гостинної. Найменшою, а разом з тим найтеплішою із усіх кімнат у домі була спальня з знаменитою лежанкою, на якій лікувались від усіх недуг.

Коло дому, з трьох його боків, палісадник, а в тому палісаднику квітники з барвінком, косатарями, півоніями, жоржинами і ін.; рожі, марелі, сливи, вишні і величезні шовковиці, які вітками дістають аж до вікон. Просторий двір, колодязь з традиційним журавлем, шопа, повітка, комора, хліви для різної худоби, стайня, возівня і собака у будці коло стайні за сторожа біля коней. А за коморою з ґанком, звідки годують курей, качок, гусей та індиків, починається великий старий сад, в якому (щоб не погоріли) стоять клуня та друга комора з вікнами і ганком — літник; в кінці саду — копанка, чи саджалка; в саду, як казав один селянин, — «тихо-тихо та весело», а над усіма старшими та молодшими фруктовими деревами пірамідами здіймались вгору чотири величезні липи та гордо позирав столітній дуб. Під одною липою стояв укопаний величезний стіл, а навкруги нього лавки; тут мати варила варення (дуже смачна була пінка з варення!), в літі пили тут чай чи вечеряли.

Але не мені списувати цю старосвітчину. Коли після смерті баби й діда я жив там з дружиною літом 1905 року, то нас відвідав один її родич, який, походивши по садибі й оглянувши її, казав нам: «Не вам, молодым, тут жить… здесь бы самому Тарасу Бульбе поселиться…»

Пам'ятаю, що мене любив дід, материн батько; звав мене «золотим» (я мав рудаве волосся) і «патріотом». Останнього слова спочатку я не розумів, але відчував, що це є похвала. Потім, коли став розумнішим, то стало мені ясним, що в поняття «патріот» дід вкладав свій власний зміст і що це слово в його устах означало те поняття, яке треба було означити словом «демократ». Він же був першим, від кого я мав першу лекцію «патріотизму». Коли приходили до батька чи діда сільські люди, то ми, діти, бігали їм про це сповіщати. Раз я побіг до діда з цією метою і, ставши на порозі його кімнати, кажу: «До вас прийшов якийсь мужик!» На це дід спокійно відповів: «То не до мене, мабуть, прийшов!» Я настоював, що до нього прийшов, а він казав, що не до нього. Я був в затрудненні і не розумів, що за історія. Нарешті дід заявляє: «То не до мене, мабуть, прийшов, бо до мене мужики не ходять; до мене приходять люди, а не мужики!».. Тоді я зрозумів усе, і ту дідову лекцію з «патріотизму» я добре пам’ятав цілий час; пам’ятаю її й до сьогодні. Мабуть, та незначна й випадкова нібито сцена не в малій мірі вплинула на напрям мого думання, а може, вона той напрям означила. Дід мій власним своїм поступованням давав мені приклад патріотичного поводження з людьми.

Я відчував, що дехто із знайомих ставився до нього, як до «чудака», «оригінала»; але я бачив також, що селяни до нього всі відносилися з пошаною й приязню. Бачив я, як можна зробити людині послугу чи допомогти їй у біді, не роблячи з того для себе реклами, без хвальби й бундючної претензійності, але навпаки з жартівливими словами і нібито між іншим. Бачив і вчився. Навчився, між іншим, розуміти релятивність поняття «поважність» чи «почесність». Дід казав якось: «Отже кажуть люди: борода — честь, а вуса і в кота єсть». А я відповів: «А може, вуса — честь, бо борода і в козла єсть». Дід мій, подумавши й хмикнувши кілька разів, згодився: «Та воно справді… бо козел хоч і з бородою, а таки… козел». І зі свого великого життєвого досвіду він наводив різні приклади, коли й люди-«козли», навіть дуже високо поставлені на піраміді людського суспільства, були не більше, як «козли», незважаючи на своє високе політичне чи соціальне становище та всі свої офіційні «бороди».

До свого орендатора жида Мотеля (він наймав у діда город, хату й крамницю над озером) дід ставився по-приятельськи. Коли Мотель приходив платити оренду, то вони сиділи годинами удвох на ґанку і щось «ґерґотали». Дід мій дуже добре говорив жидівським жаргоном; це визнавав і сам старий Мотель, що не раз мені говорив: «Та ваш дєдушка, Коля Михайлович, говорить по-нашому так, як жид!» Трошки й я був научився «ґерґотати». На жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди».

З дідом були ми приятелями до кінця його життя. Ходив чи їздив я на «машині» (ровері) до нього на «старий двір» доволі частенько. Сиділи з ним під старою липою або на ґанку літника і розмовляли. Предмет і зміст розмов змінявся, природна річ, в міру того, як я підростав. Із бесід цих я довідався, між іншим, що батьки мого діда переселились до Чернігівської губернії звідкись з півночі від Чернігова — нібито з Білорусі [4]. Мій прадід, батько діда, підписувався «Набоков-Навина», але мій дід із «патріотичних» міркувань перевів «реформу» і, щоб не було «по-панськи», відкинувши другу половину підпису «Навина», став писатись тільки «Набоков». Коли я вже вчився в гімназії, розпитував мене дід, як і чому нас тоді учили, та оповідав, як він сам учився. Учились за дідових часів, в 40-х роках мин. стол., інакше: науку кінчали на Петра-Павла, а починали на Наума (1 грудня) — щоб усе йшло «на ум». Класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав і легко цитував довгі уривки із Овідія, Цезаря, Ксенофонта 88. — «А помниш?.. quis docuit Epaminondam musicam…[5] Чому Epaminondam?.. бо Epaminondas ім’я грецьке… accusativus буде Epaminondam! — «Docere aliauem alicuid [6]», — згадував було дід. Оте «docere aliauem alicuid» і ще багато дечого іншого я добре пам’ятав із бесід з дідом; воно мені дуже придавалось в гімназії; мене на цьому не міг збити наш суворий латиніст. І по цей день я зберіг почуття найбільшої вдячності до цієї, на мою думку, оригінальної й розумної людини, яка не тільки передала мені частину свого знання і досвіду, але, що далеко важніше, поклала в моїй свідомості основу демократичних поглядів і любові до простого люду. Я все прислухався до слів свого діда, до його вказівок і порад; з доброї своєї волі виконував не одно його побажання. Однак я спротивився його бажанню усиновити внуків для того, щоб на них перейшло його дворянство, яке мало припинитись на моїй матері. Я вважав, що тут мій дід поступав непослідовно; та й мої «патріотичні» настрої еволюціонували настільки, що я тоді був уже близький до революційної праці.

Пригадую, що коли мені було років п’ять, жив у нас Василь Андрейович, який підготовляв мого старшого брата в гімназію. Прив’язаний був я до нього надзвичайно. Він не тільки робив мені кораблики, які ми пускали потім на саджалці, але й оповідав надзвичайно інтересні речі. Зміст оповідань був наскрізь «патріотичний». Ми з приятелями-хлопцями з захопленням слухали ті оповідання і з них навчались бути друзями й рівними товаришами. Пізніше, коли вже Василь Андрейович від нас поїхав, до нас приїздив пристав розпитувати про його перебування у нас, а ще пізніше я довідався, що В. А. Л-кевич був революціонером. Чи він у нас тоді переховувався, чи, може, приїхав працювати, цього напевне не знаю.

Було в мене в дитячих роках кілька приятелів із сільських хлопців. Але моїм найбільшим другом і товаришем дитинства був Иорик (Єгор), син нашого сусіда Прудного. З ним ми були так дружні, що не могли, здається, собі представити, як можна було б жити не по сусідству і бавитись нарізно. Така дружба, яка була у нас з Йориком, буває тільки в дитячих роках. Ми росли й розвивались разом. Ми разом учились астрономії: знали, де й коли сходить Волосожар; де є сузір’я Богородиця-воду-несе; де є Великий Віз і Малий Віз; знали, що коло Великого Воза єзінське щеня, яке гризе отесу на тому Возі і що коли те щеня перегризе отесу, то буде Страшний суд…

І ще різні речі знали ми із таємничого Всесвіту. Виучували разом природу.

Із ботаніки знали ми, що коли помазати молочаєм губу, то виростуть вуса; деревію уживали, щоб пускати кров з носа, коли голова болить; знали траву, яку собаки їдять на дощ. Займались у лісі мікологією89 а в саджалці й болоті іхтіологією 90. Найбільше, однак, уваги присвячували орнітологічним дослідам: вибирали яйця горобині, воронячі, сорочі і т. д.; відважувались навіть лазити і за гайстрячими (чорногузовими) яйцями, хоч знали, що «коли він узрить, то зараз налетить і носом проб’є голову». Наші мандрівки по світах обмежувались доволі малою територією і, звичайно, ми далі пастівника чи озруба, що були зараз же за селом, не відважувались ходити на свої екскурсії; їх ми доповнювали своєю дитячою фантазією: сідали на старий ридван з величезними колесами й будкою, який стояв у нашій возівні, і їздили в своїй уяві по всіх тих «світах», про які тоді мали поняття, заміняючи в уяві реальні обставини возівні на ті, про які самі собі оповідали під час «мандрівки». Гарно «їздилося» в дитинстві…

Часто в неділю чи свято ми разом з середнім братом організовували «виправи» з більшим числом учасників на кінець саду до загати, звідки вилізали погрітись на сонці відвічні вороги людини — гадюки; там їх били, а потім гуртом урочисто закопували. Згадую про це через те, що одна з таких «виправ» причинилась до того, що я мав нагоду довідатись про дещо для мене нове із минулого.

У нас у старій коморі в кутку стояло ратище. Ні про його історію, ні про призначення я (та, мабуть, і брат) нічого раніше не знав. В одну з наших «виправ» на гадюк мій брат узяв крадькома (бо не дозволяли його брати з комори) оте ратище; коли ми вертались з «виправи», він настромив гадюку на ратище і тріумфально ніс її попереду нашої процесії. Побачивши цю картину, моя баба хотіла відібрати ратище, але брат його не давав, загрожуючи ним бабі. Наша «виправа» кінчилась великою неприємністю і для нас, і для наших батьків, бо баба була глибоко ображена по-перше там, що брат загрожував її «заколоти», а по-друге (і це було найважніше!), тим, що ми на таке погане діло, як биття гадюк, взяли «дідове ратище». Оця саме обставина, що то було «дідове ратище» (ратище було ще бабиного діда), мене дуже заінтересувала. Після розпитувань своєї матері, а потім і самої баби (коли вона вже не сердилась!) мені стала значно більш ясною й зрозумілою причина бабиного гніву. Я довідався, що моя баба була, так би мовити, носієм фамілійних традицій разом з тим «кустосом» деяких фамілійних реліквій, до яких відносилось і ратище.

Не про все, звичайно, із минувшини довідався я відразу, але потроху довідався багато того, про що й не підозрівав і про що мені раніше ніхто нічого не говорив. Вияснилось, що моя баба походила із старого козачого роду Бурих-Радкевичів, із якого вийшло колись чимало козачої старшини. По скасуванні українських козацьких полків та старшинства Бурі-Радке-вичі стали «російськими дворянами». Це їм, однак, не помогло, і вони стали підупадати, так що батько моєї баби, хоч і жив на козачому родовому ґрунті з левадою, садом і ін., хоч і був «дворянином», але був сільським священиком. Казали, що в старому домі у сусідньому селі, де жили наші родичі Бурі-Радкевичі, переховуються якісь грамоти [7]. Мати моєї’ баби була сотниківна. Хто був сотником — чи дід чи прадід моєї баби, — я не знаю. Знаю, однак, що від того сотника з Оглава перейшли до моєї баби деякі фамілійні речі: старий посуд та якісь дрібніші речі, що переховувались у нашій коморі, парчеве козаче убрання та оте саме ратище, на яке ми настромлювали вбитих гадюк. Це ратище я пізніше особисто беріг, маючи намір передати його до музею, але коли переробляли дім на «старому дворі», хтось його вкрав і утилізував, мабуть, для господарських потреб, як звичайний шматок заліза. А прекрасний козачий одяг із світлої шовкової парчі моя баба ще раніше пожертвувала на церкву і з нього пошили парадні ризи, в яких правили на Великдень. Sic transit…[8] Після одержання таких відомостей про бабин родовід для мене було вже зовсім ясним, чому нашого орендатора Конаха із Оглава, коли він привозив копи, приймали не так, як інших орендаторів, а як родича: в їдальні частували його й пили з ним чай. Особливу увагу уділяла йому моя баба: вона поважно з ним балакала, додаючи іноді: «Ми ж таки родичі». Той наш орендатор Конах був собі заможніший козак і жив у Оглаві над шляхом, на тому фунті, де ще за моїх дитячих і юнацьких років стояв «любенько рядок на вигоні тополь»…[9]

Відомості із області бабиної генеалогії, які я спочатку добув, вилинули на характер наших з Йориком розваг; вони набирали ясного характеру «козакофільства», бо й мій друг Йорик був також козачого роду. Правда, наша уява про козаків складалась спочатку більше на підставі малюнків із журналу «Нива»91 за 1877 і 1878 роки, бо по тому журналові ми студіювали російсько-турецьку війну та знайомились з різними її героями. Але на поміч нам прийшла учителька мого середнього брата, яка підготовляла його в гімназію; від неї ми довідались про те, що були колись і «малоросійскіє» козаки. Була то якась «мечтательная девица»; хоч і скінчила вона гімназію, була сама родом десь із Київщини, але, мабуть, про Україну та її історію знала мало, бо й нам докладнішого чогось про «малоросійських» козаків оповісти не могла. А може, не хотіла чи не відважувалась.

На сьомому році почав я відвідувати сільську школу. Учив нас у першій групі Степан Васильович. Це був учитель старих правил: ставив «на гречку», «давав палі» лінійкою по долоні, скуб за чуба і взагалі примінював методи навчання з погляду модерної педагогіки не зовсім наукові. Зрештою, був людиною непоганою і навіть доброю. Наші селяни його любили й казали, що він «добрий учитель, добре навчає дітей й не балує». Учив він нас «по-руськи», але всі пояснення давав «малоросійською» мовою, бо інакше ми б нічого не зрозуміли. Він на другий рік моєї науки пішов у попи, а на його місце прийшла до нас учителька Матрона Карповна; вона поводилась з дітьми гуманно, що для нас було дуже дивно. Була вона з освітою жіночої гімназії. Матрона Карповна вчила нас у другій і третій групі школи. Її появлення у нас було трохи пізніше, ніж я переживав першу фазу свого «козакофільства». Вона допомогла мені ближче ознайомитись з предметом мого інтересу чи навіть адорації. Ставилась до мене нова учителька дуже добре. Я учився у неї не тільки в школі, приходила вона ще до нас додому та вчила мене окремо, підготовляючи в гімназію. Матрона Карповна більше трохи пояснила мені справу з «малоросійськими» козаками і дала мені прочитати «Тараса Бульбу», а пізніше й деякі інші твори Гоголя, що були в окремих виданнях маленькими книжечками у шкільній бібліотеці. Я пізнав тепер, як жили козаки, з ким воювали, як убирались. Довідався і про Запорозьку Січ.

В цей час ми жили вже на «новому дворі», так що мої зносини з Иориком стали труднішими через віддаленість наших місць осідку. (Раніше треба було тільки перелізти через паркан, а тепер уже треба було йти цілу версту.) Ми з другом-товаришем стали бачитись рідше, бо Иорика вже стали притягати до різної роботи на господарстві. Пригадую собі, що коли після відвідин Иорик ішов додому і, показуючи пальцем на небо, казав: «Як буде вже отак сонечко, а я завтра не прийду, то не прийду вже зовсім…», я дуже його просив приходити: «Хоч і пізніше, а приходь, Иорик! Попроси, щоб батько пустив! Прийдеш, Иорик?» І коли він другого дня не приходив аж до вечора, було мені без нього сумно.

Але реальні обставини й умови нашого життя були, очевидно, сильніші за нас, і ми стали готовитись жити по-різному: Иорик уже почав підготовлятися до того, щоб колись стати самостійним господарем, а я підготовлявся до науки. Отже, мої «козакофільські» симпатії й тенденції від цього часу знаходили свій вияв у моїм поступованні чи в моїх дитячих дослідах уже в умовах майже повної самітності, бо я майже зовсім був позбавлений товариства свого єдиного друга дитинства — Иорика.

Відомості із области генеалогії моєї матері викликали в мене бажання знати те ж саме й про батька. Бажання це було трудніше здійснити вже через те, що батько був більше строгий, ніж мати, і тому з подібними «глупостями» звертатись до нього було якось ніяково. Але сяк чи так і в цій області я добув деякі відомості. Ніколи не довелось мені почути про минуле свого роду з батькової сторони у формі якогось цікавого й послідовного оповідання. Були це лише принагідні згадки. Але й із цих випадкових згадок довідався я, що мій прапрадід по батьковій лінії свого часу був козацьким сотником Переяславського полку і жив колись у м. Стольному, яке пізніше ввійшло до Сосницького повіту на Чернигівщині. Рід того сотника сильно збіднів і докотився аж до нижчих щаблів соціальної драбини. Вибиваючись нагору із отого низького положення, сотникові нащадки пішли в науку до бурси й попали до духовенства, так що два покоління переді мною замість козацьких жупанів і шабель носили вже ряси й набедреники. Документів родоводу не збереглось. Батько мій оповідав, що у діда була маленька, з червоного чи чорного дерева скринька, в якій переховувалася грамота та інші сотникові пам’ятки. Якось літом, коли нікого не було дома, в хату вдарила блискавка й хата з усім майном у ній згоріла дощенту. Так у всеочищаючім полум’ї небесного огню навіки згинули документальні дані про «козацьку славу» моїх предків.

В обставинах родинного життя за своїх дитячих років я не бачив якихось спеціальних рис, що вказували б на «козацький» стиль життя чи козацькі традиції. Лиш одна моя баба, як про це вже згадувано вище, виявляла глибоку пошану до пам’яті старших поколінь свого роду й спеціально до «сотниківни» та з любовним пієтизмом відносилась до нечисленних фамілійних реліквій, які дістала в спадщині від своєї матері. Чогось іншого не пам’ятаю, та думаю, що й не було нічого більше.

Нашою родинною, інтимною мовою була українська з місцевими діалектичними особливостями. В дитинстві ніякої іншої я не знав. Звичайно, що всі старші члени нашої родини знали й «руський язик», ц. є. вміли говорити по-російськи з тими особливими зворотами, особливою вимовою й особливими перекручуваннями російських слів, по яких росіяни легко пізнавали «малороссов». Пізніше й ми, діти, навчились також говорити по-російськи; але нашою інтимною мовою ніколи не була російська, а все тільки «своя», «проста». В зносинах з чужими, сторонніми людьми користувались чужою мовою, а зі своїми людьми говорили виключно своєю мовою. Так було в моїм дитинстві, так було й тоді, коли ми вже були студентами й цілком дорослими людьми. Я не можу собі представити, щоб міг я говорити з своєю старою матір’ю інакше, як тільки «по-нашому», було б це штучно й неприродно.

До нас приїздили в гості сусідні священики й пани та сільські учителі. Священики були зв’язані між собою чи то товариством у семінарії, чи добросусідськими відносинами. Були серед них типові сільські попи — глибокі провінціали; були й модернішого типу люди, що «підстригали бороду й волосся»; були просто собі «компанійські» люди, що на своє становище «служителів олтаря» дивились як на засіб існування й значно більше любили випити в доброму товаристві «по капці» із звичайної чарки, ніж у церкві коло жертвеника пити із чаші «пречесную кровь»; деякі були без сумніву інтелігентні й освічені люди. Пригадую одного сусіднього священика А. В-кого. Був він людиною інтелігентною й освіченою, писав вірші, учив медицину; його дочка прекрасно грала на роялі; сусіди вважали його за «чудака», а дочку за дівчину «со странностями». Він дав мені, пам’ятаю, із своєї бібліотеки Сенкевичеве «Камо грядеши» 92. У нього ж таки я добув пізніше Нечуя-Левицького «Старосвітські батюшки та матушки» 93.

Все це товариство балакало між собою тим особливим жаргоном, який витворюється спеціально в духовних семінаріях на Україні: була це мова українська, в яку вплітались деякі перекручені на семінарський манір російські слова та трохи церковнослов янщини. Російською мовою між собою вони ніколи не говорили всерйоз і, акцентуючи «по-кацапськи», вживали деяких російських виразів чи цілих речень тільки тоді, коли когось передражнювали або оповідали про якусь подію, в котрій таку чи іншу ролю грав «пан» чи «кацап». Почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне. Я пригадую дуже добре, як неприязно вони зустріли в своїм гурті священика, присланого в одне із недалеких від нас сіл із якоїсь російської єпархії. Ніколи не чув я, щоб поза очі називали його на ім’я чи на прізвище; назва для нього була одна: «кацап». Ставились до нього як до людини цілком чужої, небажаної, зневажливо або насмішкувато.

Бували в нас також і пани — сусідні дідичі (поміщики); з них К. К.-ський і два брати Д. і Н. В-ські були колись до певної міри причетними до «українофільства» й «хлопоманства» 94. З ними вже говорили інакше: по-російськи. Хоч старший із цих братів В-ських за молодих років товаришував із моїм батьком і навіть держав вінець на весіллі; хоч із молодшим із них були нібито добрі відносини (пізніше навіть породичались, бо його дочка стала моєю дружиною); хоч і третій пан — К. В. К-ський — був також добре знайомий, але з ними зносились інакше: говорили чужою, «панською» мовою, а не «по-своєму», «по-простому». Від колишнього «хлопоманства» й «українофільства» у тих панів взагалі не лишилось нічого більшого, ніж кілька фотографій з часів молодечого захоплення «хлопоманством» та кілька розбитих комплектів «Киевской Старины» 95. Всі вони уміли говорити простою українською мовою, але користувались нею в розмовах тільки на жарт; в серйозних розмовах, як і інші «пани» на Україні, вони вживали виключно російської мови.

Переважна більшість сільських учителів була місцевого походження й цілим єством своїм вона зв’язана була з місцевою людністю. Траплялося, що появлявся якийсь учитель чи учителька з російських губерній, але це були виїмкові явища, і до таких зайшлих людей як їхні товариші-учителі, так і селяни, оскільки я міг тоді це зрозуміти чи відчути, ставились не як до своїх, а як до чужих людей. З обов’язку свого наші сільські учителі мали б бути пропагаторами російщини серед українського населення, але майже всі вони без виїмку не вміли навіть правильно по-російськи говорити. В товаристві своїх людей та з селянами вони говорили «своєю», ц. є. трохи попсованою українською мовою, а квазі-російська мова була тою, якою вони користувались як урядово-офіційною або при зносинах з чужими та «панами».

Ще за моєї дитячої пам’яті в нашій родині слабеньким огником блимала згадка про «козачу славу» предків та існували деякі пам’ятки козацької старовини. Але на моїх вже очах згасав той огник і зникали ті пам’ятки. Останні пам’ятки — деякий посуд, що якось зберігся в старій коморі, десь на початку 1900-х років забрав у моєї матері Д. Щербаківський 96 до музею.

На місці втрачених традицій «козацьких» не встигли закріпитись інші, бо всього лише два покоління перебувало в стані «духовних». Наше покоління — брати й сестри рідні й двоюрідні — вже «вицофалось» із того стану і повернулось до попереднього стану «світських». До «попів» відношення у нас було іронічно-скептичне, навіть трохи зневажливе, але й до «панів» ми формально не належали. На ґрунті такої безтрадиційності могли розвиватись зародки різної громадсько-політичної і державно-національної думки. І, здається мені, правдивість цього свого твердження я міг би доказати чи принаймні ілюструвати поступованням дальших і ближчих до мене членів одного зі мною покоління нашого, без сумніву, українського колись козачого, а тепер «безтрадиційного» і в значній мірі денаціоналізованого роду.

Загальноросійські громадські настрої і політичні події дуже слабеньким відгомоном відбивались у нашій родині. Я пригадую оповідання моєї матері про те, як десь в кінці 70-х років до них приїздили «студенти». Чи вони всі були студентами, чи це було тільки загальною назвою цілого руху — не знаю. «Студенти» приїздили волами на великому возі; носили довге волосся; одягнені були «по-простому»: широкі солом’яні брилі, вишивані сорочки й широкі штани та чоботи. Вони працювали разом з селянами, помагаючи їм косити, жати, возити копи і т. д. Пригадую, що ті патлаті «студенти», яких я перед тим ніколи не бачив, дуже мені імпонували, бо ж я тоді якраз був під впливом «патріотичних» настроїв свого діда. Це були, очевидно, останні відгуки народницьких настроїв і «хождєнія в народ». Якимось метеором промайнула на нашому сільському спокійному обрії революційна фігура Василя Андрейовича; потім «мечтательная барышня» в монотонне сільське життя нашої родини внесла зовсім, видно, невідповідну атмосферу романтичної мрійності, за що й одержала іронічну характеристику «мечтательной барышни».

Оповідали також мати й батько про селянські розрухи, які були спричинені генеральним межуванням. Було це, здається, в 1882 р. Тоді в Оглав прийшло військо і людей карали на тіло: били чоловіків і жінок. Мати про це оповідала з внутрішнім жахом чи сумом, а я цей жах і сум відчував усім єством, бо взагалі не любив ні дивитись, ні слухати про те, як сильніший побиває слабшого чи безборонного. Згадувалось у нашій родині і про відомі «революційні» погроми жидів, які відбулись на Україні в 1881-му році, коли жидів били як визискувачів трудової людності в ім’я здійснення соціальної справедливості. Про це говорилось як про загадкове явище, незрозуміле тим більше, що громили жидів у Києві переодягнені «студенти». Мати моя, що була тоді саме в Києві, бачила той погром, оповідала, нібито один «студент» був у синій сорочці, одягнений як босяк; а як винесли з дому жида якогось рояль, то він сів та прекрасно заграв. Видно, мовляв, що то не був босяк, а «студент» переодягнений. Я, звичайно, цілої тієї історії зрозуміти не міг, але бачив, що й для старших вона лишилась таємничо-загадковою, і що тенденцій інспіраторів того погрому ніхто з них не розумів. Справа заплутувалась особливо через те, що до неї приплутувалось ім’я царя, який, мовляв, дозволив чи наказав громити. Отже, справді, щось незрозуміле: погроми, переодягнені «студенти» (ц. є. революціонери) і цар.

В нашому селі ця плутанина набрала навіть комічного розміру. У одного селянина жид Куцовський (не знаю, чи то було його справжнє прізвище, чи тільки так його дражнили в селі) наймав хату під шинок. Коли цей селянин почув, що «приказано бить жидів», то прибіг до Куцовського і заявив, що зараз же його битиме, а на запитання жида, за що він його битиме, відповів: «Та воно нізащо… Жид ти нічого собі — добрий жид. А як з села прийдуть люди тебе бить, то вони ж мені хату розвалять. Я вже лучче сам тебе попоб’ю». Мабуть, і жид був тої думки, що так лучче буде, бо сказав: «Ну, то лучче вже бий сам». Дядько трохи «повредив» свою власну піч, побив кілька шибок у власній хаті і трохи подрав на жидові лапсердак. Як «рекомпенсацію» за шкоду, яку дядько власними руками зробив у власній хаті, жид поставив йому півкварти. Поки з села прийшли інші ретельні виконавці «царського приказу», справа була полагоджена.

Так відгукнулась у нашому селі бланкістсько-бакунінська 97 метода «роблення революції», яку примінили російські революціонери в 80-х роках. Само собою розуміється, що я знав із оповідань старших про подію 1 березня 1881 р., ц. є. про вбивство «царя-освободителя» Олександра II 98. Пам’ять про ту подію була ще зовсім свіжа за моїх дитячих років. Із учасників того акту я знав прізвища лише Рисакова, Софії Перовської і Кибальчича 99. Особливо прізвище останнього добре знав, бо говорили мені, що він сам походив із Чернігівської губернії, був із «духовних» і навіть доводився якимсь родичем нашому старому дякові Кибальчичеві. Хоч і видно було, що за царем шкодували, бо він, мовляв, був «добрий для людей і за них оступався перед панами», але якоїсь злоби чи ненависті до революціонерів у тоні оповідань не почувалось. Навпаки, в оповіданнях вони виступали як герої, що хоч і виконали акт недоцільний чи навіть шкідливий, але все ж таки жили, діяли і вмерли як герої. Про повішення Перовської мати говорила з виразом суму і симпатії. Слідом за старшими і я також жалкував за вбитим царем, але й відчував якусь глибоку пошану до всевладних таємничо-незнаних революціонерів, перед якими падає мертвим навіть сам цар. Однак всі ті події й громадсько-політичні явища не зачіпали глибин родинного життя нашого, вони лише злегка торкались його поверхні, залишаючи на ній незначні чи невиразні сліди. Ніхто з нашої родини не брав ближчої участі в них і, мабуть, ними глибше й докладніше не займався. Десь уже в 90-х роках моя кузина-гімназістка Ліда М-вич разом з середнім моїм братом внесли були до нашої родини настрої некрасовської «гражданской скорби», а потім зовсім чужий дух надсоновщини 100. Але й це було цілком випадковим явищем і скороминучим настроєм.

Ніхто, однак, не вносив і не заносив до нас настроїв і свідомості національно-української. Щоправда, мій батько не одобрював та і навіть поборював нове у нас явище, яке було наслідком міщанських впливів Києва, — тенденцію до заміни традиційного українського одягу на міщанський. Чи ворожість до «броварської моди» була у нього виявом звичайного консерватизму, чи була то напівсвідома боротьба за удержання української традиційності, — я цього точно не знав, але ту ворожість по-своєму розумів і її поділяв. Старшого свого брата я надто мало знав; він був значно старший за мене і зі мною мало мав спільного. Коли я був учнем першого класу гімназії, він умер, бувши учнем сьомого класу гімназії. Був він на свої літа дуже серйозним юнаком і для нас, молодших братів, був авторитетом. Отже, від старшого брата в період своїх «козакофільських» настроїв чув я, що не тільки колись були «малоросійські» козаки, але й тепер, мовляв, є «малоросійські» книжки і що він сам їх читав. Більшого чогось і докладнішого від нього не чув і про його настрої сказать щось певне не можу. Оскільки пригадую собі, мій середній брат, старший за мене на три роки, якихось «козакофільських» симпатій не виявляв. Не зазнав я в дитячих роках і якихось українських чи українофільських впливів з боку сторонніх людей. Моя дорога мати була частиною тоді ще національно несвідомої української стихії; вона мені справляла «малоросійські» сорочки. Ніхто не вказав мені в дитинстві певного шляху, який просто, без зигзагів і зайвих труднощів привів би мене до усвідомлення свого національного «я» і правильної орієнтації в обставинах. Я сам, міркуючи своїм дитячим розумом, намацував свій шлях і маленькими, дитячими кроками почав ступати по тому шляху, не знаючи навіть добре, куди він мене приведе. Мої дитячі «козакофільські» настрої були першим проблиском моєї національної свідомості. Нікому я не хочу дорікати за те, що не вказав мені, дитині, правдивого шляху; я сам знайшов той шлях, яким пішов, і нікому не маю я за те ні робити закидів, ані дякувати. Зі своїми «козакофільськими» настроями 9-літнім хлопцем переступив я поріг гімназії.

Весною 1892 р. я витримав іспит на вступ до підготовчого класу київської 3-ї гімназії 101. В той рік підготовчий клас тільки ще відкривався при гімназії, і на іспит привели багато дітей. Але я добре був підготований, витримав іспит одним з перших і тріумфатором вернувся додому в білому кашкеті з гімназійним гербом. Навіть дома не хотілось його скидати, так мені подобалось бути гімназистом.

На осінь виряджали батьки вже нас трьох до Києва. Я не розумів, чому брати їхали з дому неохоче, бо самому мені кортіло скоріше ходити до гімназії. Сільську школу я кінчив навіть з «похвальним листом», але наша сільська школа здавалась мені чимось дуже незначним у порівнянні з гімназією. Виряджаючи нас, дали мені всі потрібніші й важніші речі, включно до маленького образу мого патрона — Миколая-угодника, яким благословили мене батьки в дорогу до науки, приказуючи: «Учися ж… Учися добре, бо в нас усі добре вчились». І я вчився, добре вчився.

Наука в підготовчому класі була для мене дуже легка, бо все те, що там учили, я вже знав з дому. Було в нас всього три учителі: один, С. І. В-вич, що вчив усіх предметів, другий учитель чистописання й рисування та ще о. Н. Б-кий, що вчив «Закон Божий». Зайняв я друге місце в класі по успіхах в науках, бо легко переборював усякі труднощі, в тому числі й труднощі з тими «ѣ» і «е» в «русском языкѣ». Тут мені стало у великій пригоді знання нашої «требуховської» мови. С. І. В-вич, якось пояснюючи цю справу, дав таку практичну вказівку щодо того, як можна між іншим пізнати, де пишеться «%». Він казав, що хто знає «мало-россійскій язык», той може орієнтуватись так: «Где в малороссийском языке, — казав він, — слышится „і“, там нужно писать "ѣ“. Например, „дід" — по-малорусски „дід“… Значит, пишется,/k“. А вот „слесарь" пишется через „е“… потому что по-малорусски будет „слюсар“… „і“ не слышится в этом слове». Щось нібито так, але й не так. Питаю: «Семен Иванович, а почему „печь“ не пишется через,/k“? Тут слышится „і“… „піч“… значит,/ѣ“ пишется?» — «Это исключение. Нет правил без исключений», — відповів учитель і на тому справа з «ѣ» і «малороссийским языком» кінчилася. Оце практичне правило, про яке я довідався від Семена Івановича В-вича, мене все ж таки не раз рятувало в трудній ситуації, але це було все, що нагадувало мені умови попередньої моєї науки в сільській школі.

Раніше все, чого ми не розуміли чи про що запитували в наших учителів, пояснювали вони нам «по-нашому»; тепер Семен Іванович В-вич лише один раз випадково згадав про «малороссійскій язык», а вся наука відбувалась «по-панськи». Умови родинного життя, цілий його патріархально-сільський колорит, обставини й спосіб навчання в сільській школі, а пізніше й дома, і взагалі все оточення, в якому пройшли мої дитячі роки, привчили мене до того, що я вважав за цілком нормальні й природні оті наші «домашні» умови й обставини життя та навчання. А ці «домашні» обставини були, власне, ні що інше, як стихійно-українське життя. Через це й наша «домашня», «своя», чи «малоросійська» мова не видавалась мені до цього часу якоюсь такою, що за неї треба соромитись чи що її треба уникати. Тепер усе змінилось. І наші й усі інші учителі гімназії навіть своїм зовнішнім виглядом постійно нагадували про те, що гімназія є «панська» школа; вони носили сині фраки з мідними ґудзиками, на яких вибиті були двоголові орли; були якісь надзвичайно напиндючені. Говорили всі виключно «по-панськи», ц. є. по-російськи, а коли хтось із нас, хлопців із села, прохвачувався було якимось «малоросійським» висловом, то нас негайно поправляли і то в такій звичайно формі, що бувало соромно за своє «мужицтво». Іноді один із помічників класного наставника вживав якогось виразу «малоросійського» у випадковій розмові з учнями; однак легко було зрозуміти, що робив він це не тільки на жарт, але й просто з насмішкою. Я знав уже російську мову настільки, щоб обходитись нею при науці в гімназії, де все, до того ж, свідчило, що «малоросійської» треба соромитись.

Учитись було мені загалом легко, але чогось бракувало. Не можна було ні з ким побалакати так просто, як було дома чи в нашій сільській школі. Всі кругом були якісь неласкаві, холодні, непривітні. Було так і в гімназії, і на квартирі, де ми жили. На квартирі, що її держала за згодою і під доглядом гімназійного начальства старшого віку вдова М. В. Войно-Оранська, жило сім чи вісім гімназистів, в тому числі й ми — три брати. Старший брат по праву первородства й старшинства був нібито нашим начальником. Він, і без того мовчазний і серйозний, після приїзду до Києва якось змінився та, немов той капітан пароплава під час плавання в морі, став суворішим і пунктуальнішим. Всі мої співквартиранти були старші за мене; близького товариша в мене не було. М. В. була добра до нас, але замінити маму не могла. Нас два рази на тиждень контролювало гімназійне начальство. Коли хто йшов кудись з помешкання, «дижурний» мав записати, коли, куди й чого йшов і коли вернувся.

Гімназисти не любили своїх учителів, боялись і разом з тим були повні злоби до гімназійного начальства. Вважалось за певного роду геройство, коли хтось зробить «пакость» начальству. Була кругом атмосфера казьонщини, холодної суворості й злоби; не було простоти, щирості, теплоти і ласки. І сумно-сумно стало в мене на душі; згадувалось, як все це не подібне до того, що було дома. Не було кому оповісти про свої болі дитячі, і я вночі, потайки, щоб ніхто не бачив, потихеньку плакав за домом і мамою. Але час робив своє діло. Я став звикати до нового життя.

За якийсь час мені дозволив старший брат ходити у вільний час по місту. Потроху став доходити й до Хрещатика; ходив по Подолу й на Володимирську гірку та на Старе Місто. Наша квартира була якраз проти збудованої Мазепою церкви Доброго Николая на Подолі, під горою, на якій стоїть Андріївська церква. Ходив я на Андріївську гору і з неї дивився, чи не видно десь за лісом, що на тому боці Дніпра, нашого Требухова. З нашої сільської дзвіниці добре було видно дзвіницю Київської Лаври, а з Києва нашої не видно було. Найцікавішим було ходити до таємничо-темного всередині Софіївського собору, а потім дивитись на пам’ятник Богдана Хмельницького. Справжній «малоросійський козак», і кінь під ним басує. Коло пам’ятника Володимиру також було цікаво: видно далеко-далеко. Були раз гуртом у Лаврі; вразили мене дуже печери.

На Різдво їхав додому з радістю і з сумом вертався після канікул до Києва. Потроху звик я до непривітних умов життя у Києві і науки в гімназії. За цілий рік мене лише раз покарав наш учитель і класний наставник, С. І. В-вич, і то не за якусь провину мою особисту, але за колективний виступ в обороні честі нашого класу. Гімназисти І—II класів дражнили нас постійно, називаючи «приготовишки-кишки». Ми, звичайно, відгризались і кликали їх «первоклассники-колбасники» чи «второклассники-колбасники». Здебільшого справа обмежувалась на словесному турнірі. Та іноді пікіровка кінчалась рукопашним боєм. Одного разу ми гуртом затягли якогось «второклассника-колбасника» до свого класу й набили його так, що він аж ревів. Честь нашого класу була оборонена, але нас, її оборонців, покарали — «оставили без об'ѣда» на 1 годину.

Коли минув рік і перейшов я до першого класу навіть «с наградой первой степени», то з радістю їхав на літо додому, підвищений на один ступінь гімназійної драбини: із «кишки» перетворився на «колбасника». Само собою розуміється, що своїм приятелям-хлопцям дома я подрібно оповідав про те, що робив і що бачив у Києві. Богдан Хмельницький своєю постаттю викликав у мене честолюбні претензії. Незважаючи на сумний досвід щодо вживання «малороссийского языка» в гімназії, якимось способом я собі уявляв, що коли добре вчитись у гімназії, то потім можна «дослужитись до гетьмана». Про ці свої міркування я оповідав і приятелям. Одного разу про це почув і мій середній брат, який заявив, що ніякого, мовляв, гетьмана в нас нема й не буде. Я був тієї думки, що це він говорить більше мені на зло і казав, що хоч і нема — так буде. Він стояв на своїм. Почався спір. «Буде!» — «Ні, не буде!» — «Ні, буде!» — «Дурний ти!» — «Сам ти дурний!» Кінчились дебати, як звичайно буває в таких випадках. Я за свої «політичні переконання» постраждав, але в глибині душі ті честолюбні плани продовжував носити.

Справжня наука почалась для мене з першого класу. Тут уже вчили предметів, яких я раніше не знав. Замість двох було вже багато учителів. Кожен учив іншого предмету; кожен мав іншу систему, інший характер. Трудно було пристосуватись до всіх. Мучив нас страшенно Я. Г. М-енко, учитель латинської мови і наш класний наставник. Боялись його як огню. Уїдався І. С. 3-кий, учитель «русскаго языка» (учні його звали «кацапом» і відповідно перекручували його прізвище). Методично гнітив мозок учитель географії П. І. Г-кий. Нервував і себе й нас добрий по натурі інспектор гімназії і вчитель математики Я. С. Л-енко і т. д. Один лише «козел» о. Н. Б-кий, як і минулого року, благодушно повіствував про всякі речі із «Ветхого Завита». До всього цього приєднувалось ще й «подтягивание» з боку підступно-єхидного «помощника класснаго наставника» І. Н. Б-вого та старого педеля В. П. Б-іна, фельдфебеля ще з часів царя Николая 1102 (його прозивано «Васильком», бо на ім'я він був Василій; людина непогана, але виховання розумів він так, як було в армії за його часів; коли батьки передавали йому «благодарность», то брав її зі сльозами на очах і після того кричав на учня більше «для порядку»). Іноді І. Н. Б-вого заступав Ф. Д. Г-ник, що переважно був коло вищих класів. Цей «виховував» доволі просто: коли учень чимось провинився, то він його ловив і давав по потилиці. Його однак не дуже побоювались і ставились з симпатією; звали його «Хведот-півень» (родом він із Баришполя). Для повного «удосконалення» нашого в науках і кращого виховання нас ще й мілітаризували: поручник Бессарабського полку Який під фірмою «гімнастики» фактично проходив з нами «взводное ученіе». Був у нас «взводный» і два «отделенные», із них одним був і я, а на другий рік я став навіть сам «взводным», бо попередній «сѣл на второй год» у першому класі; ми марширували, подвоювали ряди, повертались «кругом» і «полоборота» і т. д., загалом повна вояцька муштра.

Зміна топографічних умов дала мені можливість використовувати для своєї науки деякі помічні засоби, якими раніше я не міг користуватись через небезпеку бути побитим «колбасниками». Тепер двері нашого класу виходили вже не на коридор проти сходів, а в рекреаційну залу, в якій по стінах були понавішувані різні образи. На тих образах була представлена вся історія «Государства Російского», починаючи від «призванія варягов» і кінчаючи «коронованіем государя-імператора Александра III» 103. По цих образах легко було також орієнтуватись і в тому питанні, що мене дуже інтересувало і що було причиною сутички з братом, під час якої я «постраждав за ідею». Серед образів я бачив також і «присоединеніе Малоросіи»: на площі стоїть з булавою в руках Б. Хмельницький (той самий, що й проти Софії сидить на коні); коло нього козацька старшина і кілька бояр у здоровенних шапках; один із них читає грамоту; кругом стоять козаки, жінки; на стріхах також сидять люди й слухають. Під образом було описано, як все це сталось. Виходить, дійсно брат мав рацію. Він це вже давно знав. Були колись «малоросійські» козаки і гетьман Хмельницький; бабин дід був теж козаком і ратище в нього було; запорозький козак Тарас Бульба теж був «малоросійським» козаком. А потім «Малоросія присоединилась» і нічого того тепер вже нема і не буде. Значить і дослужитись до гетьмана не можна. Тепер мені стало трохи нібито ясніше. Всі обставини гімназійного життя й наука в ній потверджували, що тепер уже всі ми «русскіе». Про ніяку «Малоросію» не чути нігде, ніхто себе «малоросом» не називає: С. І. В-вич згадував про «малороссійскій язык» тільки для ясності, а Г. С. 3-кого зовуть «кацапом» тому, що він, мабуть, не з наших губерній, має руду погану бороду і носить страшенно засалений фрак.

Загалом в моїй голові настала якась заспокоююча синтеза. Якось нібито шкода було, що моє «козакофільство» оказалось таким ефемерним, але що ж зробиш. І без «малоросійських» козаків можна, виходить, жити й воювати. Єсть же в залі образ «Адмирал Нахимов» і «Взятие Плевны»104. Словом, тепер очевидно, що дослужитись можна до «генерала Скобелева» 105, а до гетьмана вже запізно. Отже, гімназія вже в першому класі научила мене розуміти, що «всѣ мы русскіе», що я також «русскій» і що всіх нас держить під своєю владою «самодержец всероссійскій», що всі ми є його «вѣрноподдаными», мусимо його любити, йому служити й за нього молитись. Тому, коли з нагоди «высокоторжественных» днів правили в гімназії молебні, то я охоче одягав свій гімназійний мундир, стояв на молебні, а потім разом з усіма виспівував: «Боже, царя храни! Сильный державуй…» (Я не знав ще тоді, що треба співати «державный», а не «державуй»; просто не розумів змісту цього слова.) Основа була покладена; канва вже була і на ній вже можна було вишивати візерунки.

З кожним роком я «удосконалювався». Що новий клас, то нові науки і нові учителі. Прийшли французька з німецькою мовою, грецька, церковнослов’янська; прийшла алгебра і геометрія, історія «древная» і «русская». Багато невідомих раніше речей я тепер знав. У другому класі я вже, не без бажання похвалитись своєю «образованністю», писав додому листа, починаючи його словами: «Mes parents!» [10] Нехай знають, що я добре вчуся і знаю вже по-французькому. Особливо багато мені висвітлила болюче питання історія Іловайського 106. Там все ясно й зрозуміло виложено було про «Малороссію», про «малороссійских» козаків і Богдана Хмельницького.

Появились і нові фігури учителів з різними своїми причудами, пристрастями, схоластичністю або дикою суворістю, несправедливостями, неуцтвом або лінивством і недбайливістю. Слащавий єхидапіп 3-ков (прозивали його «Діточка»), самодур-учитель грецької мови Б-ко («Безголовий»), а потім чудак В-кий («Обезяна»), тупо-педантичний німець К-ман, наївно-дурнуватий п’яничка-француз А-рі, садистично-лютий О-да, «Дон Кіхот» М-кий, «Сапожник» І-кий і т. д., і т. д. Незважаючи на всю різнородність їх натур, метод навчання і відношення до своїх обов’язків, всі вони, однак, робили одне діло, переслідували одну мету: взяти ум і волю дитини в певні шори і направити думання й бажання її певним шляхом, а саме — зробити з неї слухняного «вірноподданого». Найменший прояв якоїсь окремішності немилосерно нищили. Я пригадую собі, як мій товариш, син полтавського козака, Падалка, одного разу у «переложеніи» замість «хлѣбъ» написав «хлибъ». Літом дома він говорив, очевидно, тільки «по-своєму» і тому автоматично написав також «по-своєму». Згаданий уже «кацап» І. С. 3-й перед цілим класом знущався над Падалкою так, що цей аж плакав, висміюючи його «мужицьке» слово. Нікому не хотілось бути в подібному становищі, і всі намагались не прошпетитись ненароком «мужицтвом». Лише одну нібито світлішу постать учителя пригадую собі з тих часів — це учителя «древней» історії В. Л-кого, який нібито намагався зробити для нас щось більше, ніж всі інші, дати нам поняття про щось ширше, ніж пишеться в «казенных» підручниках. Але в загальній тяжкій, задушній атмосфері це був дуже слабенький промінь, який не був в стані просвітлити темряву тодішнього гімназійного життя. Та й не помітно було, щоб він дуже намагався це зробити.

Скажений шал «русского» патріотизму охопив усе гімназійне начальство й їх вихованців-гімназистів з нагоди смерті 1894 р. царя Олександра III і «восшествія на престол» нового царя Николая II107. Панахиди замінялись молебнями; навчання припинялось на знак смутку й радості; співали «вічную память» по «в БозЄ почившем» і гукали «ура!» новоявленому. Говорили патріотичні промови, понадягали на рукави чорні смуги, присягали й цілували хрест та Євангеліє. Ми за свої збережені копійки також купували чорні крепові смуги.

Я, мабуть, з юнацьких чи ще й дитячих років мав нахил до агітування серед людей. Отже, коли я вже навчився в гімназії розуміти, хто я такий, то захотів, звичайно, просвітити «світом істини» й інших. Широкої аудиторії у мене не було. Було це зимою — значить, і з хлопцями-това-ришами на селі трудно було скомунікуватись. Отже, залишилась мені аудиторія тільки в нашій кухні. Тому й зачав я, під впливом щойно пережитих у гімназії урочистих панахид і молебнів, пропагувати тут «правдиві» погляди щодо обов’язків «верноподданных». Зовсім несподівано, коли я згадав про те, що ми «русскіе», почув я заперечення з боку нашої служниці: «Хіба ми руські?» Я казав, що звичайно й без сумніву ми «русскіе»; але вона все-таки заперечувала й казала: «Ні, ми не руські!» В «meritum[11]» питання про те, що є «русскій» і що таке є «руський», ми, розуміється, не входили й не могли входити, бо не мали про те ніякого поняття. Обидва ті слова ми розуміли однаково і вкладали в них ідентичний зміст, ц. є.»русскій» по-нашому було те саме, що й «руський». Отже, я настоював на тому, що ми «русскіе», а вона рішуче заявила, що ми не «руські» Тоді я питаю: «А хто ж ми такі?» — «А хто його знає,» — каже. «Що ж ми, — питаю, — французи?» — «Ні!» — «Німці?» — «Ні!» — «Італійці?» — «Ні!» — «Греки?» — «Ні!» — «Так хто ж ми такі?» — «Та одчепіться ви! Оце ще «руські»… «руські»… Хіба ми трапошники чи по щетину ходили?»

Отакий прекрасний діалог викликало моє бажання навернути на «путь правди» одну із численної маси отих «малих сих». Я не знайшов у своїй голові аргументів від своєї «науки» для підтримання тої тези, яку сам же виставив. Дійсно, я ж сам ще зовсім недавно брав діяльну участь в експедиціях на свиней, коли йшла з поля череда, щоб наскубати в них щетини і потім виміняти за неї у «руського» яку-небудь каблучку (перстень) або жоломійку (дудочку); і для тої ж цілі ми з другом-товаришем Иориком старанно збирали різне ганчір’я (трохи старішим сорочкам загрожувала велика небезпека з нашого боку!), бо це ж було дуже цінним для нас: за ними приїде «руський».

Я прекрасно знав, що ті «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського» лавочника Відбиваючи настрій старших, і ми ставились до «руського» не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він «одурить» або «не так оцінує» щетину чи тряпки. І вигляд зовнішній у «руських» був інший: бородаті, з-під жилетки видно сорочку, а на голові чудернацької форми картуз; і балакали вони надзвичайно смішно: «чяво», «ентава», «тапєріча», замість «теперечки» і т. д. Все це була найреальніша дійсність, а не продукт фантазії моєї опонентки Христі. А тепер я доказую, що й ми «русскіе», хоч це стоїть в явному противоріччі до всіх емпіричних даних, якими в однаковій мірі розпоряджала і моя опонентка, і я. Не було кому нас розсудити і вияснити нам цілу ту справу. Був у нас на селі представник науки в особі нового учителя сільської школи Ю. Б-ла Була це надзвичайно доброї душі людина Син селянина з Остерщини, він самотужки «вибився в люди» і тепер був у нас учителем Він мав великий терпець і витривалість і міг годинами слухати різні мої хлоп’ячі фантазії, балаканину й «теоретизування». До нього, як до місцевого жерця науки, звернувся я і в справі мого нерозрішеного спору з Христею. Але й він на руба поставлене питання про те, хто ми — «русскіе» чи ні? — не давав прямої відповіді, заміняючи її наведенням різних історичних фактів. Реальна дійсність, мені добре відома, явно колідувала з «наукою», яку мені прищеплювали.

Суперечність не була усунена, і ми з опоненткою Христею в своїм спорі так і лишились тоді мініатюрним образом безсилості темної несвідомості й покаліченої людської душі. Цілим своїм могутнім апаратом, в тому числі й школою, своїми багатими засобами російська держава нищила нашу свідомість і калічила наші душі, і не мені, гімназистові другого класу, було боротись проти її значно за мене сильніших представників в особах директорів, учителів, педелів та інших «русских верноподданных», моїх «наставників і покровителів».

Одначе, природу гнали в двері, а вона лізла у вікно. Хоч всі ми, гімназисти, були «русскими», але видно, не всі були «правильними», бо викорінити в наших душах усю «нерусскую» природу не пощастило навіть могутній державі.

На нашій гімназійній квартирі стались тим часом значні зміни: у нас не було вже учнів старших класів, а залишилися тільки учні II–IV класів. Мій старший брат умер; родич мій Володя М-вич не встояв в «единоборстве с наукой» і з п’ятого класу пішов до військової школи; середній мій брат перейшов до колегії П. Галагана 108; інші перейшли на другі квартири. Ми оголосили себе «Новгородською вольницею»109, а нашою ніким не обраною, але фактичною «Марфою посадницею» 110 був кривий на одну ногу третьокласник-«второгодник» Льоня К-кий, який управляв «вольницею» за допомогою свого ціпка з гумовим наконечником. Спроба одного п’ятикласника Я. Я-кого, який був «силачем», захопити владу над нами, не увінчалась успіхом; ми гуртом напали на нього і побили. Посоромлений узурпатор перейшов на другу квартиру, а ми лишились жити «вольницею». Лише інколи, на прохання нашої добродушної господині М. В., приходив до нас «наводить порядок» її син — військовий лікар Я. Я. Войно-Оранський; але ці його наскоки були тільки епізодичним явищем. Таким чином, наша хлоп’яча «Новгородська вольниця» фактично жила без жодного керівництва з боку старших.

Наша «республіка» складалась із елементів більше-менше середнюю суспільного стану: це були сини державних і приватних урядовців, людей вільних професій, священиків і середньої шляхти. Якогось певного напряму життя «республіки» не мало й не могло через те сильно впливати на розвиток і напрям думки окремих її «громадян». Займався кожен із нас тим, до чого тягло його власне бажання й до чого мав хто нахил Одні починали вже «ухаживать за барышнями»; другі, ховаючись від начальства, бігали на Дніпро їздити на совгах та воювали там з оболонськими хлопцями, або плавали на човнах, що тоді гостро заборонялось; треті займались різними винаходами, головним чином маючи утилітарну ціль — технічно найбільш досконало зробити якусь прикрість І. Н. Б-вому під час його ревізії нашої квартири; дехто ходив до подільської народної бібліотеки читати книжки.

Хоч якою невиразною була фізіономія нашої «Новгородської вольниці», хоч як мало сама вона впливала на сформування світогляду «новгородців», але все ж таки її позитивною стороною було те, що вона сприяла розвиткові певних понять про волю особистості й була тим місцем, де кожен її член відчував себе значно вільнішим від гнітючого впливу «казьонщини», якою він був скований в стінах гімназії. І тому тут вільніше виявлялись різні симпатії, противенства, нахили, здібності і т. д.

В нашому своєрідному «суспільному організмі» існували і свої своєрідні «суспільні антагонізми». І отже, характеристичним є те, що ті антагонізми відразу набрали характеру поділу за національною прикметою. Більшість нашого «населення» були хлопці з Київської, Подільської й Чернігівської губерній, значиться, були то діти української, нехай і національно несвідомої, інтелігенції. Оскільки пригадую, був один поляк, бо він, здається, ходив до костелу. Але нічим особливим — чисто польським — він себе не виявляв і був цілком в однаковім становищі з нами, українцями чи «малоросами». Говорили ми між собою дома дуже часто «по-малороссійски». Окремі діалектичні особливості давали привід до різних глузувань один з одного. Я, наприклад, дуже сміявся з того, що київець А. К-кий говорив «допіро» й «почікай» і, передражнюючи його, казав «почхай». Ці слова для мене були незвичні. Із лексикону подоляка П. Н-кого ми склали цілий список слів, які він вимовляв по-подільському; я й тепер пам’ятаю той список слів: «цара», «прамо», «порадошно», «діравий», «гарачий», «віровочка», «забірот». Моя вимова давала багатий матеріал для реваншів. Але все це ніскільки не перешкоджало нам бути солідарними відносно «чужинців». З нами жив гімназист, мій товариш по класу, А. Б-уй, родом із Мінської губернії. Був він білорус, але ми його звали «литвином». Отже цей «литвин» був першим об’єктом, на якому виявлялася наша «ксенофобія». Його не тільки постійно дратували й докучали йому різними цитатами про литвинів із історії Іловайського, але й дозволяли собі відносно нього дещо таке, чого норми нашої «вольниці» не дозволяли відносно «своїх» її членів, Ц. Є. ІСИЇВЦІВ, подоляків, чернігівців. Але, зрештою, відношення до Б-уя не було погане (було трохи «снисходительно-покровительственное»), бо він легко міг пристосуватись до нашої домашньої мови, знаючи мову білоруську. Інакше було, коли до нас прийшов на квартиру син якоїсь інтелігентної міської родини, який говорити по-українськи не вмів і мало навіть розумів. Цього було цілком досить, щоб він у нашому «суспільстві» опинився на становищі «обтяжуючого чужинця» і навіть внутрішнього ворога. З ним ніхто не дружив, хоч він був, здається, доброї вдачі хлопець; з ним постійно «задирались», не раз, мабуть, його безпричинно кривдили; відносно нього не додержувалось правил поведінки нашої «вольниці», і в той час, як відносно «своїх» щонебудь рішуче не допускалось і строго каралось, відносно нього це саме вважалось за допустиме і навіть похвалялось: наприклад, коли йому мати приносила якихось «пирожных», то забрати в нього кілька штук і з’їсти (фактично вкрасти) не вважалось за щось зле, а навпаки «героя» такого поступку одобрювали і були задоволені, коли окрадений хлопець з плачем ішов скаржитись М. В-ені. Все це було допустиме тільки через те, що він був «кацап». Його в нашому товаристві інакше, як «кацап», не називали. Був у нас і другий «кацап» В. Н-тін. Але з ним справа стояла зовсім інакше. Він був сам із Київщини, говорив цілком добре по-українськи і був «своїм» у нас Але мав він «кацапське» прізвище, і тому його тільки так дражнили, але не прикладали до нього тої назви як кваліфікацію його приналежності до «чужинців» [12].

Якраз у цей період історії нашої «Новгородської вольниці» на гімназійній квартирі проти церкви Доброго Николая появилась у нас нова фігура Це був Грицько Чупринка111. Появився він у нас як гімназист третього класу нашої гімназії. Зразу в життя наше він вніс дух непокорності, протесту, бунтарства та навіть анархічності й бурлацтва Без ніяких особливо бурхливих подій сталось так, що влада нашої «Марфи посадниці» сама собою впала, а верховодом нашим став Чупринка. Інспіратором і організатором різних «виправ» проти начальства та протестів проти строгості правил гімназійної квартири був уже головно він. Про нього вже й раніше йшла широка слава в гімназії, бо не було, здається, такого вчителя, який не зазнав би на собі Чупринчиних «пакостей». Просто анекдотичні історії виробляв він з «попом Козлом».

Коли «Козел» викликав його відповідати, то Чупринка йшов до катедри й починав говорити щось із «заданного урока»; але як тільки «Козел», який мав звичку під час відповіді учня про щось мріяти, починав смикати себе за рештки волосся й задумливо дивитись у куток, Чупринка зачинав говорити несотворенні речі: перечисляв усі острови і півострови всіх частин світа, говорив різні математичні формули, рецитував вірші, іноді й скабріозні. Зрештою у класі починали реготати; тоді «Козел» повертався із царства мрій до мізерної дійсності і, крикнувши на тих, що реготали, казав Чупринці: «Продолжай». Чупринка «продолжал» знов у своєму стилі. Були вчителі, які ніколи Чупринки не визивали, щоб не мати з ним діла Ф. Д Г-ника він на «переменках» дражнив, голосно кричучи: «Хведот-півень!» А той кидався його ловити, сердито гукаючи: «Я тебя, противный мальчишка!» Загалом був Чупринка в гімназії «отчаянным сорвиголовой» і хоч був здібним, але вчився погано. Гімназійної «казьонщини» знести він не міг; навпаки противна юна була його цілій натурі. Зрештою його якось уже в четвертому класі посадили в карцер. Він випросився у педеля на півгодини додому, прийшов на квартиру, пообідав; взяв пару книжок і пішов. За годину прибіг до нас той педель питатись за Чупринку, бо він його пустив на власну відповідальність. Чупринки не було ні в гімназії, ні дома Другого дня ми найшли у нього під подушкою коротку записку. «Я ушел домой!» Потім його батько знов привозив до гімназії, йому вже прощали все і ігропонували лишитись в гімназії. Батько у нас на квартирі питав Чупринку «Так як же, Гриша? Будеш учиться в гімназії?» — «Ні, не хочу,» — була коротка його відповідь і вони обидва поїхали до свого Оглава.

Недовге перебування Гр. Чупринки на нашій гімназійній квартирі мало для мене особисто велике значення. Насамперед ми зійшлись, здружились з ним як близькі земляки. Хоч був він років на три старший за мене, але я був лише одним класом нижче за нього. В умовах нашої «вольниці» ми тим більше зблизились, що нас було тільки два чернігівці і нам удвох доводилось обороняти честь своєї «тіснішої батьківщини». В цьому відношенні він був незвичайно сильним союзником, бо розпоряджав такою зброєю, якої ніхто інший з нас не мав: він на різні напади умів відповідати віршованими каламбурами чи сатиричними віршами. Писав ці свої «твори» Чупринка також і по-українськи. Я дуже цінив в ньому не тільки оцю його здібність, але й його рішучість, відважність, неуступність супроти начальства й противления «казьонщині». Не знаю, що його прив’язувало до мене, але були ми дуже дружні і спільно виробляли всякі хлоп’ячі «авантюри». Однак все це не мало іншого значення, ніж звичайне хлоп’яче товаришування.

Але було в наших відносинах й інше, що вплинуло на мене глибше і не дало мені піти тим шляхом, на який мене тягли «верноподданные» педагоги. Чупринка був сином заможнішого козака Його батько Оврам приїздив інколи до Києва відвідувати сина. Приїздив одягнений у жупан, з клуночком: зовсім не «по-панському». Це давало привід декому із його товаришів до різного рода, хоч і жартівливих, але трохи насмішкуватих зауважень, бо «непанська» постать батька нібито мусіла понижувати й гідність його сина.

І тут Чупринка з усією своєю нестриманістю й безоглядністю починав не оборонятися, а просто нищити (не фізично, звичайно!) свого противника. В числі аргументів наводив він також і той, що батько його і він сам є козак з діда-прадіда. Ця свідомість високої гідності свого козацького стану не тільки заімпонувала мені у високій мірі, але просто мене захопила В пам’яті нібито відновилось те, що стало покриватись пеленою «русскости» й «верноподданства». Пригадалось, що Чупринки сусідують у Оглаві з Конахами, і по асоціації ідей відновилось і відживилось усе те, чим я захоплювавсь у дитинстві. «Козакофільство» виявило свої права. Помимо всяких хлоп’ячих «авантюр» ми з Чупринкою не раз і не два говорили на ці теми і зі всіх тих даних і відомостей, якими ми розпоряджували тоді, ми прийшли до висновку, що ми не є «русскіе», а що ми є «малороси» чи «козаки малоросійські», котрих на шкоду собі і всім нам гетьман Хмельницький віддав під Москву. Чупринка, мабуть, зовсім несвідомо й сам того не знаючи, подав мені руку помочі в критичну хвилю. Зовсім в іншому світлі представлялось тепер те, що знав я раніше, і зовсім з іншими настроями читав я тепер і того ж Гоголя, і «Полтаву» Пушкіна, і Мачтета, і Мордовцева112.

Рецидив моїх «козакофільських» настроїв, які відродились під впливом спільного, хоч і не дуже довгого, перебування мого з Чупринкою на одній гімназійній кватирі та наших з ним розмов, вплинув, розуміється, на мою поведінку. Хоч і продовжував я ще захоплюватись роверовим спортом, але цирки, стрільба в ціль у тирі на Володимирській гірці і т. і. вже якось не інтересували. Відчував я потребу знайти якусь певнішу «ідеологічну підставу» для обґрунтування отих своїх настроїв, симпатій. Це привело мене, зрештою, аж на Безаківську вулицю, де була книгарня «Кіевской Старины». Тут став я добувати деякі книжечки. Само собою розуміється, що мої ресурси не дозволяли мені купувати якісь більші книги, і тому на свої невеликі збереження я спочатку міг добувати тільки дешевеньку літературу.

І пам’ятаю, з якою гордістю та почуттям своєї переваги над усіма своїми домашніми я літом читав ті брошурки та старався затямити різні слова, яких перед тим ніколи не чув. Дуже добре пригадую, як я з почуттям своєї вищості сконстатував, що ніхто в цілому домі не знав, що значать слова «снага» і «згага». Але бував і я іноді в затрудненні. Не знав, наприклад, що то таке «пошесть». Не чув якось раніше цього слова. Хотілось знати, але не хотілось понизити свій «авторитет». Отже пішов на хитрощі і з певним виглядом запитав матері, чи вона те знає. Був я чимало здивований, коли вона без надумування сказала: «Це коли буває мор на курей або свині чи скот дохне, так ото у нас люди кажуть «пошесть пошла». Довелось наочно переконатись, що моя «вищість» була дуже релятивна.

Мені за всяку ціну хотілось і назовні заманіфестувати свої «козакофільські» настрої. Я мусів мати «малоросійський костюм». За те, що виконував справно «напутствіе», що добре вчився, я вже мав нагороду у виді ровера. Просити знов «малоросійський костюм» не випадало; своїх ресурсів не вистачало. На допомогу прийшла, звичайно, моя добра мати. Чоботи (хоч і не такі, як хотілось) я мав, «малоросійські» сорочки також мав, червоний пояс купив у Броварах, а на штани синьої матерії набрала мати. З задоволенням ніс я матерію до сільського кравця. Але коли він довідався, що я хочу мати не «штани бруками пошиті», а звичайні «мужичі», то трохи здивовано знизав плечима, кажучи: «Нащо воно Вам здалось?» Однак мусів шити, бо мої «політичні переконання» вимагали, аби «малоросійський» костюм я мав. Ці мої «переконання» стали ще сильнішими, коли в шафі з книжками на тій полиці, де стояли як пам’ятка книжки мого помершого старшого брата, знайшов я несподівано Шевченкового «Кобзаря». Тоді перший раз у житті побачив і читав його. Чогось подібного на «малороссійском языкѣ» не читав раніше та, здається, навіть і не підозрівав, що є такі книжки, писані «по-нашому». Гірко, досадно й боляче було мені, що деякі слова були для мене незнайомі, але я всім розумом своїм знав, що знайшов я тепер те, що мені потрібно було. Тепер я вже знав, уже з повною ясністю я тепер побачив, що в дотеперішніх моїх «мало-россійских» настроях, симпатіях чи «переконаннях» міститься ще не вся правда, яку треба знати і до якої треба стреміти. Тепер мені стало ясним, що нема «Малороссіи», а є Україна.


II В Колегії П. Г. Галагана. Громада середньошкільників. В університеті. Студентська громада

Літом 1897 р. я пильно студіював різні предмети, готуючись до конкурсних іспитів в колегії П. Галагана. Загально я мав «отмітки» значно вищі середньої норми; мав повне, отже, право приступити до конкурсу, бо юнаків з середніми успіхами до конкурсу не допускали. Але я відчував, що мої «патріотичні» учителі в гімназії не навчили мене всіх предметів так, щоб я міг з цілковитою певністю йти на конкурс, тим більше, що на конкурсні іспити в колегії збиралось з усієї Росії доволі багато гімназистів, а приймали всього лише 7 або 8 кожного року. Восени витримав нарешті іспити, але… не попав того року в колегію. Як пізніше виявилось, директор її з якихось міркувань не хотів, щоб у колегії було нас два брати (мій брат був уже в останньому класі) і тому під різними претекстами мене відсунено. Перед мною стала дилема: або йти назад в гімназію і там продовжувати й закінчувати без перерви середню освіту, або наступного року знов-таки добиватись прийому в колегію, втративши один рік (колегія мала лише чотири (І—IV) класи, які відповідали чотирьом вищим (V–VIII) класам гімназії). Я вибрав останнє. Звичайно, при тому грало немалу роль те, що в колегії «стипендіатів» утримували й учили безплатно; велику роль грало й те, що колегія взагалі була на становищі привілейованої школи в усяких відношеннях і це серед гімназистів було предметом заздрощів (її вважали за «аристократичну» школу, хоч це й не було вповні правильною уявою); вплинули на моє рішення й ті інформації, які я мав про неї від брата і які свідчили про те, що там нема отієї «казьонщини», котра нас заїдала в гімназії.

Але рішаючою обставиною була інша. Із видань колегії, які привіз брат додому, я довідався про те, які були інтенції фундатора, коли він закладав колегію і на утримання як самої її, так і вихованців-«стипендіатів» віддав свої великі земельні маєтки в Чернігівській і Полтавській губерніях. Гр. П. Галаган, засновуючи колегію, мав на меті, як людина і батько, достойно вшанувати пам’ять свого єдиного сина Павла, що вмер в юнацьких роках. Але як громадський діяч він мав на меті створити в тодішній Росії тип нової школи, в основі чинності якої лежали б принципи англійської системи науки й виховання, про що свідчить навіть сама назва школи: колегія — college.

Само собою, що в умовах російської дійсності мета фундатора не була досягнена в такій мірі, як би він того хотів, але не можна заперечувати, що навіть в тих несприятливих умовах колегія в справі виховання молоді на інших засадах, ніж це було в «казьонних» гімназіях, робила своє діло. При всім критичнім відношенні, об’єктивно доводиться визнати, що навіть така засада, як «об’єднати кращі прикмети аристократії з кращими прикметами демократії», давала в колегії позитивні висліди, і не одному десяткові своїх вихованців колегія прищепила поняття гідності людської особи, етичності, громадського обов’язку, товариськості, честі. Не дурно ж в день шкільного свята, на Покрову, в стінах колегії збирались бувші її вихованці найрізнородніших становищ в суспільному житті, починаючи від молоденьких студентів і кінчаючи поважними ученими, громадськими діячами, високими урядовцями і т. д. В цей день в своїй Alma-mater вони почували себе членами однієї родини, а ті, що не могли бути фізично присутніми в колегіятській родині, свідчили про свій духовний зв’язок з нею десятками телеграм. Про це я чув від свого брата і якщо не своїм розумом чотирнадцятилітнього хлопця, то своїм внутрішнім почуттям я тягся до того принадного товариства, хотів стати членом тієї гарної родини.

Але це не було все те, про що я довідався. Із ювілейного видання колегії (в 1896 р. вона святкувала двадцять п’яту річницю свого існування) я ближче довідався про особу її фундатора Гр. П. Галагана. Я знав тепер, що був він нащадком старого «малоросійського» роду; що один з його предків, полковник Гнат Галаган, був січовиком; що сам Гр. Галаган був лібералом і брав участь у підготовці акта «19 февраля 1861 р»., ц. є. формального скасування панщини; нарешті взнав, що він був автором книжки про «малорусский вертеп». Писалось у тому виданні й про те, що в родині фундатора заховувались старі «малоросійські» традиції і що навіть сама колегія перейняла ті традиції та носить на собі печатку «малоросійського» духу її фундатора.

Це було для мене рішаючим моментом. Ціною втрата одного шкільного року рішив стати і я членом родини колегіятів з «малоросійськими» традиціями. У п’ятому класі гімназії був я лише pro forma, а на осінь 1898 р. знов явився в колегію. Конкурсних іспитів тримати мені вже не треба було. Я скинув свій «военнаго образца» гімназійний одяг і надів чорний цивільний колегіята.

Вже з першої хвилини свого життя в колегії я відчув колосальну різницю між тими відносинами, які панували тут, і тими, про які я знав із гімназії. Коли я прийшов представитись дижурному вихователеві, то він встав мені назустріч і протяг до мене руку. Під час урядування був він одягнений у віцмундир, такий самий, який був і в гімназійних учителів. Отже, не сподівався я й іншого відношення до себе, ніж те, яке було в гімназії, і тому першою думкою моєю було, що вихователь показує на якусь несправність в моїм одягу. Я мимоволі оглянув себе. Але виявилось, що вихователь мене вітає і подає мені руку.

Що більше входив я в життя колегії, то все більше переконувався в тому, що вона має багато своєрідних, перед тим мені невідомих особливостей. Все життя проходило переважно в інтернаті; могли ходити «в отпуск» тільки два рази на тиждень; вставали рано об 6 1/2 йшли в дортуари о 10 год. вечора, а о 10 1/2 год. вечора всі мусіли бути вже в ліжках. Учились самі годину рано, а потім від 9 год. рано до З год. пополудні йшли звичайні класні заняття з одногодиновою перервою на снідання й відпочинок; знов від 6 год. до 9 3/4 год. вечора учились самі або хтось із вихователів читав певний курс, що не входив в обсяг гімназійних наук. Помимо обов’язкових в гімназії предметів нас знайомили також з такими предметами, як історія культури, європейська література, історія мистецтва, креслення, теорія музики і співу та ін. Учили здібніших грати на роялі та інших інструментах; учили й танцювати. Але разом з тим учили й ремесла, так що я, наприклад, навчився дуже добре столярувати, а мій товариш один був первокласним токарем.

Вся система науки й виховання основана була не на голому примусі чи казарменно-вояцькій дисципліні, а на впливові на юнака того оточення, в якому він живе, й на силі морального авторитету вихователів. Самий уклад внутрішнього життя не лишав нам багато часу для байдикування; та й був з нами завжди хтось із вихователів, які були разом з тим і нашими учителями, або помічників вихователів. Траплялись, звичайно, й у нас різні хлоп’ячо-юнацькі «вибрики» (ми ж таки не були ангелами!), але це були порівнюючи рідкі явища в нашому житті. Основним тоном нашого життя була ділова працьовитість, добровільне стремління до засвоєння знання, пошановання до своїх вихователів і товариська солідарність між собою. Із юнаків, які приходили до колегії із зовсім різних суспільних кіл: з одного боку із панських, «аристократичних» родин («своекошные») та з другого боку із «демосу» («стипендіати»), витворювався певний тип «колегіята», що відрізнявся від типу російського гімназиста не тільки своїм цивільним одягом, але й своїми внутрішніми прикметами. Ці прикмети були, очевидно, в нашу користь, бо нас дуже радо приймали в товаристві і навіть «розбалували» нас так, що ми й самі вже почували свою вищість над гімназистом (недурно ж і «барьішни»-гімназистки та інститутки були в затруднений кому дати «пальму первенства»: чи «воєнному» кадетові, чи «штатському» колегіятові!). Юнаки із цілком різних соціальних кіл настільки зближувались між собою, що різниця в походженні не давала себе відчувати, і між ними виникала справжня дружба й щире приятельство. Мав і я кількох товаришів-приятелів, а найбільшими моїми друзями були два стипендіати — Ф. Т-ев та А. Л-енко — і «сво-екошный» В. Г-лідзе. Нашої волі не насилували й не придушували виявлення індивідуальності. В нас виховувалось почуття свободи, справедливості й рівності.

Це були ті засади, які були найбільшими ворогами «казьонно-патріотичного» начальства із російського міністерства освіти. Завдяки своїм великим впливам у «сферах» фундатор колегії здобув для неї такий статут, якого не мала ніяка інша школа в колишній Росії [13]. Колегія мала велику автономію супроти «казьонного» начальства, і через те оті «казьонні душі» буквально не зносили її; була вона для них більмом на оці. Вони користувались кожною нагодою, щоб якось знищити нашу автономію, підпорядкувати колегію собі на загальних основах і з коренем вирвати «заразу вольнодумства», яка, на їх думку, ширилась із колегії. Не любило нас окружне начальство російського Міністерства освіти, а ми, колегіяти, платили йому за це сторицею.

Не до всього свого колегіятського начальства ставились ми однаково. Тодішній директор колегії Я. І. Дудка-Стенович, сам бувший колегіят, популярністю й симпатією серед нас не користувався через деякі свої індивідуальні прикмети, про які згадувати не хочеться; свого домашнього священика С. Т-ва ми просто не любили й цю свою нелюбов до нього виявляли в формі для нього іноді зовсім неприємній. Але до всіх чотирьох вихователів та й їх двох помічників ставились добре. Я особисто все буду з найбільшою пошаною й вдячністю згадувати свого першого класного вихователя й учителя класичних мов тактовного й висококультурного О. І. Гордієвича; вихователя й учителя історії, доброго й освіченого Я. П. Клячина; зовні нібито грубуватого, але в суті дуже сердечного учителя математики й вихователя 3. А. Архимовича та пунктуального й строгого до нас, як і до самого себе, вихователя й учителя-класика чеха Ф. А. Яреша. Рівно ж найліпші спогади я виніс з собою із колегії про обох помічників вихователів: І. Я. Зелинського та П. В. Гребеневського. Хоч і які гострі сутички мав я зі своїм другим класним вихователем І. Ф. Кожиним, якого нам було призначено після демісії О. І. Гордієвича, але зрештою ми не розійшлись з ним ворогами, взаємно простивши один одному попереднє. Одне було і дуже неприємне: надзвичайно багато було всяких церковних відправ. Це зрештою остогидло.

Були в нас у колегії свої традиції чисто шкільного характеру. Однією з таких традицій були, між іншим, і «Похорони Цезаря», які справляли ми 13 березня, в день мартовських ід. Одного з вихованців-колегіятів наряджали як убитого Цезаря і несли його на ношах, а інші колегіяти виконували ролі різних персонажів із ритуалу староримського похорону: були жерці, плакальниці, сенатори, ліктори, легіонери і т. д. Всі були відповідно одягнені, для чого заздалегідь приготовлялась уся необхідна бутафорія. І цікавим є те, що цю, здавалось би, цілком невинну й з погляду прихильників класичної освіти навіть похвальну традицію окружне начальство російського Міністерства освіти намагалось викорінити, так що доводилось її здійснювати напівлегально та навіть (принаймні назовні) проти волі нашого колегіятського начальства, бо це останнє не хотіло з того робити конфлікту.

Різні інші традиції існували в колегії й переходили, так би мовити, із покоління в покоління. Але не бачив я тих «малоросійських» традицій, про які колись вичитав у виданні колегії і якими вона так мене вабила до себе. Минули вже часи, коли серед учителів колегії були члени київської «Старої Громади» П. Житецький та Є. Трегубов113. Русифікаційні впливи сильно позначились на внутрішньому житті колегії і тільки слабеньким огником жевріла ще згадка про колишні «малоросійські» традиції у виді пошани до пам’яті її фундатора та його ідей.

Не було кому бути носієм тих традицій. Рід фундатора зі смертю його сина припинився. Формально родові права перейшли «по высочайшему повелінію» до далекого свояка жінки фундатора — царського обер’єгермайстера графа К. Ламздорфа, який до свого чисто німецького прізвища не до ладу й не до прикладу додав староукраїнське прізвище фундатора колегії. Цей зросійщений німецький рід з недоладним німецько-українським прізвищем Ламздорф-Галаган найменше був здатний до підтримування цілком чужих для нього «малоросійських» традицій роду Галаганів і тому, коли після смерті жінки фундатора колегії почесне опікування нею перейшло до отих випадкових спадкоємців прав вимерлого «малоросійського» роду, то разом з цим прийшов і кінець родовим «малоросійським» традиціям. Це відбилось, звичайно, і на настроях у колегії, і через це, коли я туди вступив, то якихсь виразно означених традицій, про які писалось у ювілейному виданні колегії, я вже там не міг спостерегти.

Але все ж таки щось трудновловиме, якийсь невидимий дух автора книжки про «малорусскій вертеп» продовжував жити в стінах колегії, і цей дух ясно відчували члени колегіятської родини. Тому в стінах колегії не можна було почути якогось зневажливого слова на адресу «малоросів», їх мови, звичаїв, традицій і т. д. Тим менше могло б статись так, щоб хтось дозволив собі знущатись з якогось «малороса», як це було в гімназії, коли учитель-«кацап» І. С. 3-кий сміявся й знущався в класі з учня-«хохла» полтавця Падалки.

Не можна сказати, щоб традиції роду Галаганів цілковито припинились у нашій колегії. Вони збереглись в нижчих верствах колегіятського «суспільства». Живим носієм «малоросійських» традицій родини Галаганів був колишній виховник молодшого Павла, а за моїх часів економ колегії Т. Д. Редька. Він колись носив на руках свого вихованця із «малоросійської» родини, а після його смерті приніс з собою із тієї родини її традиції до колегії. І хоч невисоку посаду мав він тут, але користувався загальною пошаною, бо всі знали про його близькість до родини фундатора та, мабуть, відчували, що не хто інший, як він, є справжнім, а не тільки формальним спадкоємцем родинних традицій вимерлого «малоросійського» роду фундатора нашої alma-mater. Інтересно зазначити, що найбільшу пошану до тих традицій виявляв наш вихователь чех Ф. Л. Я-ш. І це, між іншим, виявлялось у тому, що він був надзвичайно дружним з «економом» Т. Д. Редькою. Цікаво й мило було дивитись, як інколи високий, поважний вихователь-чех і невеликий типовий полтавський українець-економ жартували між собою, говорячи при тому «русским языком» з характеристичними для обох націй акцентом і неправильностями [14].

Наш добрий економ, сердечний і милий Т. Д. Редька цілою своєю природою був «плоть от плоти и кость от кости» української етнографічної маси і так само, як ота многомільйонова маса, він стихійно тримався стародавніх українських чи по-тодішньому «малоросійських» звичаїв та традицій. Але ясної свідомості чисто української, а тим більше чинної української волі він не виявляв, або, може, я того не бачив.

Однак була інша людина серед тодішнього персоналу колегії, яка ту українську свідомість мала і виявляла певну активність для поширення тієї свідомості серед людей, з якими вона входила в зносини. Був це фельдшер при домашній лікарні колегії А. Коровай. Чи він випадково опинився на цій посаді у нас, чи були тут якісь причини, що спонукали його прийти до нас, — я цього не знаю. Знаю, що на другий рік мого перебування в колегії у нас появився якийсь чоловік у військовім одязі «классного фельдшера». Потім старий наш фельдшер пішов від нас, а на його місце призначено було А. Коровая. Познайомився я з ним під час свого перебування у нашій домашній лікарні. Почалось, як звичайно, з розмови про те, чи не є я якийсь родич фундатора колегії, а потім бесіда перейшла взагалі на тему про козацтво, минувшину «Малоросії» і т. д. А. Коровай цілком ясно «агітував» мене. Він знайшов у моїй особі, мабуть, непоганий ґрунт для добрих жнив із того насіння, яке хоч і обережненько, але доволі вперто почав засівати в моїй свідомості. З цієї нагоди я лишився в лікарні пару днів довше, ніж це вимагав стан мого здоров’я. Не знаю, яким то чином до лікарні прийшов старий сліпий бандурист, який грав нам і співав козачі думи.

Потім я ходив до кімнати, де жив сам А. Коровай, а він давав мені чаю з лимоном, оповідав і також співав тенорком під акомпанемент гітари думи та інші українські пісні. Пізніше я добував у нього різну українську літературу закордонного видання. Читав я ту літературу на початку з трудом. Багато було слів, які я мало розумів. Це вже не «снага» чи «згага», якими я колись хвалився дома! Іноді доводилось притягати на поміч своє знання латинської та французької мови, щоб зрозуміти яку-небудь фразу, в якій не зовсім звичні для мене українські слова переплітались з латинщиною, а ціла фраза побудована була на зразок німецької. Але я переборював усі ті труднощі, хоч вони мене іноді доводили до розпачу. Читав усе, що тільки міг добути у А. Коровая, а найбільше захопився нелегальним виданням творів Шевченка.

Цю добу вважаю за переломову в своїм житті, бо я від того часу перестав бути «малороссом» і став українцем. Напам’ять виучив уривки з українського перекладу Гоголя: «Чи знаєте ви українську ніч?.. Ні, ви не знаєте української ночі. Серед неба зоріє місяць…» Агітував серед знайомих гімназистів та гімназисток. Словом, переживав усі настрої молодого українського прозеліта.

Те, чого я не знайшов у самій колегії, я знайшов при допомозі людей, що з ними доля звела мене там Мій друг В. Г-лідзе зробив мені велику послугу в цьому відношенні. Його батьки — політичні емігранти 80-х років — жили довший час у Женеві, де були дуже близько знайомі з родиною М. П. Драгоманова114. Після смерті М. П. Драгоманова родина його переселилась із Софії до Києва Тут жили дружина Михайла Петровича — А. Драгоманова та двоє їх дітей: молодша дочка Аріадна [15] і син Світозар115 [16]. Через родину мого друта Гамки (В. Г-лідзе) я познайомився, а потім і зблизився з родиною Драгоманових. Тут, власне, я й найшов те, що шукав у колегії. Зоря Драгоманов був тоді учнем четвертого класу київської 4-ої гімназії; він був молодший за нас; звичайно, що ми його не цурались, але він тоді нібито ще не доріс був до товаришування з нами. Аріадна Михайлівна (близькі звали її дуже гарним іменем Рада) була трохи старша за нас літами, але вона була значно серйознішою й соліднішою, ніж ми з Гамкою і тому, принаймні, я особисто ставився до неї з певним «решпектом»; це не перешкоджало, одначе, нам бути в добрих, приятельських відносинах (пізніше Аріадна Михайлівна була нашою «старшою сестрою», бо всі ми мали одну спільну «мамашу» — болгарку Домну Іванівну, яка приїхала до Києва учитись і жила у Драгоманових; Домна Іванівна казала, що по скінченні науки вона буде «зубная врач»; так воно, здається, і сталось).

Знайомство, потім і приятельство з молодою генерацією Драгоманових дало мені можливість та й нагоду бувати в інтелігентній українській родині, а це у великій мірі допомогло мені засвоїти всі необхідні елементи правдивої української національної свідомості й уникнути настроїв буйної «козакоманії» чи солоденько-рожевої «малоросійщини». Не тому це сталось, що ми, може, студіювали там твори М. П. Драгоманова чи вислухували якісь реферати про свої обов’язки супроти батьківщини, або виучували історію українського руху й учились самі на тому. Нічого цього не було, а були звичайні собі розмови й бесіди, які відбуваються між добрими знайомими. Але самі ті умови, в яких оті розмови й бесіди проходили, той дух, який їх наскрізь просякав, і ті люди, які в них брали участь, самі собою впливали на мої чуття й розум та спрямовували їх діяльність у певному напрямкові й зовсім навіть непомітно скріпляли мою свідомість своєї національності.

Мільйони дітей родяться в умовах, які не вимагають від них такої роботи їхнього ума, яку мусіла зробити скалічена душа української дитини. То є діти пануючих націй, які від того часу, коли тільки іще починають спинатись на ноги та вимовляти перші слова, і до самої своєї старості живуть в умовах нормального зародження й розвитку свого національного почуття, ніхто їх не намагається покалічити і, навпаки, їм допомагають укріплятись в свідомості свого національного «я». Але наші українські діти росли й виховувались в інших умовах; до них належав і я. Нам ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови «русскость». Ті нечисленні щасливчики із українських дітей, які уродились в родинах національно свідомих батьків, не можуть, мабуть, належно оцінити, яке велике щастя вони мали в своїм житті, коли їм не довелось іти кривулястими доріжками й плутаними стежечками, шукаючи шляху до усвідомлення себе національно. Тому-то я в юнацтві так глибоко відчував необхідність бути в оточенні родинного життя української інтелігентної родини. Хотілось просто собі прийти у гості до Драгоманових і посидіти… більше навіть нічого, тільки посидіти й послухати. І висококультурна, гуманна й незлобиво-добра покійна Людмила Михайлівна не тільки не позбавляла мене цієї можливості, але навпаки, завжди з чисто материнською ласкою поводилась з усією молоддю, в тому числі й зі мною, якого знала вона зовсім ще недовго. До пам’яті покійної Людмили Михайлівни, гідної дружини свого великого мужа, я все буду відчувати найглибшу пошану. Людмила Михайлівна у своїй родині підтримувала, я би дозволив собі так висловитись, культ нам’яті Михайла Петровича, а сама вона була живим втіленням того культу. І тому майже ні одна бесіда чи звичайна розмова не проходила без того, щоб Людмила Михайлівна не згадала при тому, які погляди на дану справу мав чи висловлював Михайло Петрович або які він висловив би, коли б та справа чи питання виникли за його життя. Отже, таким чином вона вводила всіх нас, молодих, ступнево й непомітно іn medias res [17] світогляду й громадсько-політичної чинності одного з найвидатніших діячів українського визвольного руху. А коли ми пізніше вже висловлювали свої революційно-соціалістичні міркування й заперечували ті чи інші тези Драгоманова, Людмила Михайлівна все з тою ж самою лагідністю й незлобивою добротою опонувала нам, обороняючи позиції Михайла Петровича. В таких випадках часто приходило до того, що Людмила Михайлівна ілюструвала деякі свої твердження фактами з минулого, особливо з діяльності російських революціонерів. Таким чином я — та думаю, що й інші — довідувались про обставини й факти, про які не могли б довідатись із якогось іншого джерела. Все це надавало візитам до Драгоманових великої для мене принадності.

На літніх вакаціях 1900 р. я, як і раніше, жив у себе дома на селі і ходив у «малоросійському» костюмі. Одного дня до нас прийшов чоловік, який також був одягнений так, як і я. Вияснилось, що то був «сиділец казенной винной лавки» із сусіднього села. Прийшов, щоб познайомитись, бо чув про те, що я українець. Скоро ми порозумілись і рішили заснувати український гурток. Гурток був невеликий — всього п’ять людей: нас двоє ініціаторів, наш учитель і двоє селян. Робили ми це самотужки; ніяких зв’язків з революційною організацією у нас не було, але все-таки деяку «нелегальщину» (власне галицькі видання) ми роздобули. Ідеологія нашого гуртка була дуже нескладна: українство і революційність, а нашим «теоретиком» був Тарас Шевченко. Гурток наш був тайний; отже, вперше в своїм житті до тайної організації я належав 1900 р., коли ми вп’ятьох самотужки «підготовляли національну революцію». Гурток наш існував недовго, але кинені ним ідеї були значно більш живучими. Моє внутрішнє переконання домагалось права виявити себе назовні. Я з «Кобзарем» ходив разом з хлопцями на складку, ц. є. на вечорниці, і там читав хлопцям та і дівчатам Шевченкові твори. Не все у мене йшло з однаковим успіхом. Але іноді удавалось так зацікавити молодь, що вона рішуче, особливо дівчата, домагалась: «Прочитайте ще якоїсь!.». І я читав ще, а потім ми пили горілку й закушували варениками. «Пріятное с полезным».

У колегії справи йшли у мене не в усіх відношеннях однаково добре. Учився я добре, а щодо «поведенія», то тут не все було гаразд, бо стали у мене виявлятись нахили до бунтарства. Перша неприємність сталася з директором. Хто був винуватий, а хто правий, я, яко сторона, не можу судити. Сталось, однак, так, що я, виконуючи загальне бажання «колективу», одного вечора повибивав у директора в кабінеті вікна й розбив на столі лампу. Судили, не виправдали й зменшили «отметку по поведеній». Але «як нещастя, то й недоля». Наш гарний перший класний вихователь О. І. Г-вич пішов в демісію. Призначений був на його місце новий, дуже симпатичний В. Р-кий. Він оборонив мене й інших перед карою за те, що ми, не хотячи допустити, щоб «зрізано» було одного товариша, «викурювали попа Семена» (С. Т-ва) з класу. На превеликий жаль, цей симпатичний гуманний і образований вихователь скоро вмер, а замість нього нам, на домагання Київської учебної округи, призначили цілком чужу духові й традиціям колегії людину — І. Ф. К-ина [18]. З цим-то І. Ф. К-ном я й зазнав біди.

Почалось з того, що він побачив, як я читав українську книжку. Сидів я собі якось тихо в залі та читав Нечуя-Левицького, коли він підійшов до мене й запитав, що то за книжка. Я сказав. Але він, побачивши слова «у концерті», іронічно запитав, чи слово «концерт» є українське; відповідаю, що в однаковій мірі не українське, як і не «русское». Вив’язались дебати на тему, чи є окрема українська мова. Я доводив, що є, та навіть мав необережність твердити, що українська мова так далека від російської, що можна її вважати ближчою до… польської; в українській, мовляв, мові є багато слів таких, як і в польській, а в російській мові тих слів нема. Само собою, що І. Ф. К-ин, філолог з освіти, легко мене на цім розбив. Не було б це зовсім нічим надзвичайним, але К-ин на тім не спинився й почав до мене чіплятись, іронічно називаючи мене «хохлом». Я почав на це відповідно реагувати. Зустрів він якось мене й питає: «Ну, как поживаете, хохол? Как Ваше „у концерті"?» — «Нічого, — кажу, — „кацапе"… живу добре… у концерті грають». Між нами утворились напружені відносини. Ніколи, здається, в колегії не було такого, щоб хтось іронізував над «хохлом». Не знаю, чи було й таке, щоб колегіят назвав свого вихователя «кацапом» і то прилюдно.

Приблизно в цей час І. Ф. К-ин дав нам тему для «сочиненія». Як вона була формульована, я вже не пам’ятаю, але мали ми писати про «Полтаву» Пушкіна. Ми з другом Гамкою були вже досить «радикального образа мыслей» та, окрім того, він був до певної міри українофілом, а я був українцем. Отже, ми вдвох «сочинили» по совісті: Мазепа у нас вийшов борцем за свою батьківщину — «Малоросію», цар Петро І — розбійником, а Пушкін підлабузником. Стався скандал. Нам К-ин не хотів повернути зшитків з нашими «сочиненіями» та грозився відіслати до попечителя шкільної округи. Лише завдяки інтервенції інших вихователів інцидент був ліквідований, але нас попереджено, щоб так ми більше не писали.

І мимоволі в своїй пам’яті порівнюю я відношення до «хохла» та його мови з боку іншого нашого вихователя — чеха Ф. Л. Я-ша. Він якось на своїй лекції зауважив, що я читаю «нелегально» книжку. Прийшов до мене, взяв книжку того ж таки Нечуя-Левицького, подивився й вертаючи її мені, сказав: «Хорошая, только ее следует читать не на уроке греческого языка». А потім він став цілому класу оповідати про те, що «мало-русскій язык» є одною із слов’янських мов; що мова ця має свої особливості, які є й у інших слов’янських мов, наприклад, чеській і словацькій і т. д. Я тоді довідався, що і в чеській мові іноді старослов’янське «Є» переходить в «і», подібно до української: vitr, snih. Ф. А. Я-ш не був, розуміється, ворогом Росії, але була це культурна людина.

Наприкінці третього року перебування в колегії приключилась мені зовсім неприємна історія з «патріотичним» начальством. Все вийшло із-за недокурка. В самій колегії та в приватних домах курити нам не заборонялось, але в публічних місцях та на вулиці, щоб уникнути неприємностей з окружним начальством, не рекомендувалось. Якось, виходячи від знайомих, я кинув на вулиці згаслу папіросу. Невідомий мені чоловік в уніформі Міністерства освіти причепився до мене, домагаючись, щоб я назвав своє прізвище. Я не назвав себе й порекомендував йому йти собі своєю дорогою. Через те, що він все чіпав мене, то я трохи вийшов з рівноваги й погрозив йому, що коли не відчепиться, то… битиму. Чоловічок той у «казенной» уніформі розкудкудакався й побіг. А потім вияснилось, що то був помічник попечителя шкільної округи. Мене знов судили в педагогічній раді. Становище моє було дуже погане: з директором уже вийшло непорозуміння; свого вихователя назвав «кацапом», а предмет його любові А. С. Пушкіна — назвав підлабузником; «попа Семена» із класу «викурював». За мене оступились три вихователі. Отже, три на три, але директор, яко prinius inter pares [19], мав два голоси. Словом, хотіли вигнати з колегії і тільки, змилостившись надо мною, обмежились на тому, що знов зменшили мені «отметку но поведенію» та взяли заяву про те, що я сам виходжу з колегії. Ця заява лежала в канцелярії і її кожного дня могли пустити в рух. А коли б мене викинули, то в середню школу я уже не попав би, бо до VIII класу взагалі приймали з великим трудом, а колегіята (та ще з моєю «атестацією»!) і зовсім не прийняли 6 через загальновідоме «вольнодумство».

Під таким дамокловим мечем пройшов останній рік мого перебування в колегії. Інцидент з помічником попечителя викликав у мене люту ненависть до «казенних душ» і «пат]ріотично-вѣрноподданных» педагогів, бо я не чув себе в суті речі винуватим у тому інциденті: я строго додержувався прийнятих у нас порядків і на вулиці ніколи не курив, а «казенная душа» із несимпатії до колегіятів твердила явну неправду, нібито я курив, чіплялась до мене і тим спровокувала мене на різкість.

Ота ненависть до педагогічної російської бюрократії (та бачу тепер, що й, наприклад, колишня австрійська не була кращою!) глибоко запала в мою душу. Я ще й тепер не можу спокійно дивитись на якогось бородатого російського гімназійного вчителя (в тому числі й на бувшого російського учителя, хоч би й тепер українського «професора»!), бо він мені нагадує отого «учителишку», який оказався помічником попечителя і мало не спричинив катастрофи в моїм житті. Все здається, що під бородою-«лопатою» ховаються негарні уста, перекривлені підступно-єхидною усмішкою, а з-під окулярів зорять «патріотично-казенні» очі. Ненависть до «вѣрноподданых» викликала спочатку бажання помсти, але пізніше перетворилась в бунтарсько-революційний настрій, який штовхав до шукання можливості виявити його чинно.

Ще минулого року я вже був настільки «революціонером», що ходив на демонстрацію, яка мала відбутись на Хрещатику. Пам’ятаю, як по хідниках з підозріло-загрозливим спокоєм ходив численний натовп людей, переважно студентів і робітників і тут же стояли відділи поліції; як з хідника на середину вулиці вибіг довговолосий чоловік, розгорнув червоний прапор, а слідом за трім з обох хідників збіглись до нього люди й пішли в напрямі до Думи. Як вискочили з Бессарабки козаки, а дальше блискали багнети війська, що сюди наближалось. Кроків 4–5 від мене піднеслась вгору рука з товстою палицею й опустилась на голову пристава; коли з тієї голови спала поліцейська «фуражка», то другий удар палиці прийшовся просто по лисій голові; пристав упав. І такий жахливо-не-приємний був отой сухий хряск удару палиці по лисій голові! Бились з «городовими» та рвали на них зброю. Потім наскочили козаки; гнали на конях по вулиці і хідниках; били нагайками. Дістав і я тоді «от руки самодержавія» перший удар. Правда, це була не рука самодержця, а звичайна рука донського козака, який упоров мене нагайкою по плечі, але й цей «лихой» козачий удар цілковито вистачав для того, щоб в моїй душі скріпились відповідні почуття, а ум став працювати у відповідному напрямкові.

Ота «самотужня» революційність, яка була в нашому сільському гурткові, була в значній мірі наслідком внутрішнього процесу, що відбувся в мене після дошкульного «навчання» нагайкою. Ні в програмі-тіпі-тит, ні в програмі-тахітит нашого самотужнього гуртка (притому програмі неписаній) нічого не було ясно означеного щодо наших «конечних цілей». Була то більше настроєво-туманна революційність, змішана з романтизмом, підвищено загостреним національним почуттям. Не могли ми, очевидно, внести в свого «програму» більшої ясності, бо й самі добре не знали, до чого маємо «стреміти» і за що маємо «змагатись». Щоб знати те, треба було ще дечому навчитись; а щоб навчитись, треба було попасти у відповідне оточення, де оту науку можна було здобути.

Моя революційна наука почалась в українській громаді середньошкільників; членами її були учні середніх шкіл. Зв’язав мене з громадою мій старший товариш по колегії В. Шарко116 (його прізвище офіційно писалось Шарков, але він кінцівки «в» не визнавав і звав себе Шарко). Був він одним класом вище за мене, хоч ми мусіли б бути в одному з ним класі, бо я не зі своєї вини спізнився на один рік при вступі в колегію. Він бачив, як я читав українську літературу. Були ми з ним дуже дружні; отже, він спочатку розповів мені про існування громади середньошкільників, а потім запропонував до неї вступити, що я виконав негайно й без вагання.

Організаційно наша громада охоплювала київські хлоп’ячі гімназії, нашу колегію, деякі дівочі гімназії, реальне училище та київську духовну семінарію. Розділялась вона на окремі гуртки, в яких були організовані середньошкільники територіально близьких шкіл. Всіх тих окремих гуртків я не знав. Пригадую, що той гурток, до якого належав я, складався з учнів першої, другої й четвертої гімназій та нашої колегії. Другий доволі великий гурток був на Печерському, його осередком була п’ята гімназія. Був також гурток на Подолі. Мабуть, були ще й інші гуртки, але тепер я вже точно цього не пригадую. Скільки було організованих членів громади, сказати доволі трудно, бо склад її змінявся. Лише порівнюючи невелике число її членів складало стале ядро організації. Серед того більше-менше постійного складу громади середньошкільників з 1900—2 рр. пригадую собі імена таких своїх колишніх товаришів по громаді: Вадим та Борис Шаркови [20], М. Болотов117, М. Навроцький, Б. Матюшенко 118, Л. Колесницький, Віктор Чеховський 119, В. Липинський 120, Петро Мазюкевич 121, Настя Грінченківна 122, М. Косач 123, С. Драгоманів, Л. Юркевич 124юботі «Русские социал-демократы и национальный вопрос» (1917) гостро критикував більшовицький централізм. Автор низки брошур: «Національна справа і робітництво», «Класи і суспільство» та ін., в яких відстоював ідею української пролетарської революції. Виступав проти орієнтації на Австрію та Німеччину, з цього приводу полемізував з Д. Донцовим. Після Лютневої революції намагався повернутися в Україну, помер у Москві.}. Останні три були трохи молодші за нас.

Життя й чинність громади йшли переважно в гуртках, бо збиратись на загальні збори було майже неможливим; громада була тайною організацією, отже, мусила провадити свою чинність конспіративно. В гуртках читали гуртом нелегальні видання, відбувались різні реферати з дебатами й звичайні товариські сходини. Громада мала свою власну нелегальну бібліотеку, але книжки та іншу літературу діставали ми також і від української студентської організації. Іноді бували у нас на зборах і старші товариші-студенти; вони також читали у нас реферати або брали участь в дебатах чи бесідах. Окремі гуртки були зв’язані між собою через своїх представників; на чолі цілої громади стояла її рада (а може, назва виконавчого її органу була «комітет»), яка була в зносинах зі студентською громадою, а через неї і з РУП 125.

Якогось певно означеного партійно-політичного напрямку громада середньошкільників з початку мого в ній перебування не мала Коли я до неї вступив, то вона була скоріше національною культурно-освітньою організацією, але незабаром потім цілком ясно означився в ній вплив РУП, так що фактично громада була вже РУПівською партійною організацію середньошкільників. Можливо, що це було однією причин того, що частина членів громади середньошкільників відійшла від неї, не хотячи переходити з культурництва до політики. З тими своїми товаришами, що в ній залишились і далі, пізніше зустрівся я в організації й роботі РУП.

Із першої, так би мовити, культурницької доби існування громади середньошкільників добре мені врізався в пам’ять один реферат по формі нібито культурницький, але по суті глибоко політичного змісту. Зібрались ми в помешканні Косачів 126 на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці (я був дуже вражений тим, що в такій «панській» родині побачив умеблювання в українськім стилю).

Реферат мав нам прочитати К. В. Квітка 127 про українську пісню. В кімнаті сидів бандурист (той самий, що був у нашій колегіяльній лікарні). Вступне слово сказала О. П. Косач (Олена Пчілка) 128; потім грав і співав думи бандурист, а К. В. Квітка давав різні пояснення, інтерпретації й оцінку їх в історичній перспективі. Не знаю, може, я й помиляюсь тут, але здається мені та навіть я так думаю, що свій чи то реферат, чи то бесіду К. В. Квітка побудував так майстерно, що вона справила на присутніх величезне враження. Своїми поясненнями К. В. Квітка не тільки розворушував глибини приспаної української свідомості, але й підводив під неї науково-розумову підвалину. Я вийшов з помешкання Косачів у якомусь підвищено-напруженому настрої, бо замість культурницького реферату я почув там політичну промову на тему українського сепаратизму.

За другої, так би мовити, політичної доби громади вже цілком ясно відчувалось в житті громади зверхнє керівництво РУП. Це вже відбивалось і на самому характері рефератів та бесід, предметами яких стали вже головно питання політичної й соціальної природи. Ми одержували видавані РУП прокламації й різну іншу літературу. Іноді виконували всякі дрібніші доручення партії, переважно, звичайно, технічного характеру, вроді переписування гектографським чорнилом прокламацій, переховування партійних видань чи підшукування квартир. Уперше тоді я прочитав орган Української революційної партії — «Гасло» 129. У громаді середньошкільників розбуджено в мене інтерес до соціально-політичних питань. Тим самим викликано й потребу ближче ознайомитись з цими питаннями та знайти обґрунтування для своїх поглядів. В цих своїх шуканнях я знайшов собі добрих товаришів в особах двох приятелів — Гамки (В. Г-лідзе) і Капітана (Ф. Т-ва). У колегії ми мали повну змогу знайомитись з літературою, з якою в кого було бажання ознайомитись. Ми могли вільно користуватись доволі багатою бібліотекою самої колегії, могли добувати книжки й на стороні (і ми добували та приносили їх з собою, в тім числі й нелегальщину). Ніхто не забороняв нам читати те, що ми хотіли, і навпаки, в цьому відношенні йшли нам назустріч. Не було тут так, як в гімназії, що коли просиш було в бібліотеці якусь книжку, то ризикуєш почути через кватирку у вікні голос «казеннаго патріота», який з того боку гукав: «Какова класса? Это еще рано читать». В колегії не забороняли нам духовно розвиватись. Отже, ми й читали собі вільно. Найбільш захопила мене книжка Желєзнова «Политическая экономия». Вона відкрила цілі горизонти, яких я раніше не бачив чи просто ними глибше не займався. Ми з Капітаном ґрунтовно її простудіювали, і це було першим і основним елементом нашого марксистського світогляду [21].

Але мене надзвичайно інтересувала ще й інша галузь знання — природничі науки, які в наші часи не входили в програму середніх шкіл. Займався я читанням книжок також і з цієї галузі. «Физиологические очерки» Сеченова, «Физиология растений» Тімірязєва, «Происхождение видов» Дарвіна — ці три книжки означили напрям моєї думки в галузі природничих наук. Мінто, Вундт, Льюїс, Бокль, Спенсер, Ліпперт, Дренер, Чернишевський, Добролюбов130 і т. д. приходили нам на поміч в шуканні того шляху, на який ми мали ступити в недалекому майбутньому.

Кінчався четвертий і останній рік нашого перебування в колегії. Для мене цей рік не ознаменувався якоюсь більшою неприємністю. Навіть мені було краще, ніж попереднього року, бо вже мене ніхто не чіпав і я нікому «авантюри» не робив, а з «кацапом» І. Ф. К-ним ми помирились і навіть він часто сам мене кликав піти погуляти чи «поухаживать за дівицами».

Перед нами стояло питання, куди йти далі. Ми, четверо приятелів, — В. Г-лідзе, Л. Л-щенко, Ф. Т-ев і я — на своїм «конкляве» обмірковували це питання. Перші троє скоро вибрали свій дальший шлях: Л. Л-енко йшов на чисту математику, Ф. Т-ев — на юридичний факультет, В. Г-лідзе — на природничі науки, а я хотів іти до Лісного інституту чи на агрономію Київської політехніки. Однак наше «конкляве» було тієї думки, що природничі науки треба учити з «философской точки зрения», а не «как ремесло», значиться, не як прикладні науки. Радили, щоб і я йшов в університет разом з В. Г-лідзе.

В кінці травня 1902 р. кінчились наші випускні іспити. Л. Л-енко, Ф. Т-ев і я одержали по золотій медалі (власне, свідоцтво про право на золоту медаль, бо ніяких нагород в колегії не було; свідоцтво те давало нам право учитись безплатно в університеті); В. Г-лідзе також добре скінчив. Нам, стипендіатам, дали від колегії повну цивільну екіпіровку та ще по 200 рублів «на первое обзаведение» і ми покинули стіни своєї alma-mater, де переживалось чимало тяжких і неприємних хвилин в житті, але з якою зв’язано багато світлих і радісних спогадів.

Після іспитів відвідав я свого хворого брата, який жив у Криму в родині мого товариша по колегії Б. П-ва. Жив на самому півдні Криму в Кореізі, недалеко Алупки і в 12 верстах від Ялти. Прекрасним показався Крим і чарівним Чорне море. Жив я серед людей культурних, освічених. По сусідству був маєток Токмакових 131, куди літом часто збирались кращі люди із російської ліберальної інтелігенції; сама родина Токмакових також була висококультурною, освіченою, інтелігентною. У Токмакових тоді жили проф. С. Булгаков 132 з дружиною, дочка Токмакова — відома видавниця наукової літератури М. Водовозова 133, син, студент-філософ, молодша дочка Надзвичайно інтересно було бути в їхньому товаристві. В недалекому містечку був «Народный дом», збудований Токмаковим; там читались лекції й улаштовувались музикально-вокальні вечори. Мій брат зорганізував струнний оркестр, який грав також там (навіть я при всій своїй музичній безталанності грав в оркестрі). Познайомився я тут з молодшою дочкою Л. Н. Толстого Татяною 134, яка жила тоді з хворим батьком в Криму. А. Н. Толстой запросив нас до себе; їздили й грали йому, а він хвалив гру нашого імпровізованого оркестру (не знаю, як це треба оцінити, бо погляди Толстого на музику особливі й оригінальні). Зрештою, мав честь стиснути ту руку, яка писала «Войну и Мир». Затівали поставити в Народному домі Гоголевого «Ревізора». Мав я грати роль городничого, яку знав уже, бо грав її в колегії, але режисер московського театру Ухов сказав, що в мене подекуди проскакує «малороссійскій акцент» і пропонував грати роль судді Ляпкіна-Тяпкіна, який (з цілком «кацапським» прізвищем) через щось, на думку Ухова, міг говорити з «малороссійским акцентом», а миргородський городничий Сквознік-Дмухановський (скорше «хохол», ніж «кацап») мав говорити «на чистом русском языке». Я не погодився з інтерпретацією Ухова, не схотів відступити «кацапам» свого земляка-городничого, в репетиціях більше участі не брав і скоро звідти поїхав. Погостивши ще якийсь час в маєтку батьків свого приятеля Гамки, в степу близько Теодозії, на кінець літа вернув я додому. Гарний був то час юнацький.

На осінь 1902 р. поїхав я учитись в університеті. Нові умови життя, клопоти буденщини, яких не знав протягом чотирьох років перебування в колегії. Взявся я за студії природничих наук «с философской точки зрения». Маса нового знання із різних галузей природничих наук полилась із уст університетських професорів. Слухав, занотовував, старався затямити й усвідомити. Але хотілось знати ще більше, і я ходив слухати виклади професорів інших факультетів. Прослухав курс психології і логіки у проф. Челпанова 135, історії філософії у проф. Гілярова 136 і політичної економії у доц. Желєзнова 137. Найбільш старанно з усіх предметів чужих факультетів слухав курс політичної економії, читаний тоді ще доцентом, а пізніше професором Желєзновим. Прекрасний був лектор і ясного ума людина. Слуха™ його лекції було просто насолодою, так гарно, логічно, послідовно й доказово він викладав свій предмет. Я вступив в університет, маючи вже основні елементи світогляду: марксизм і дарвінізм. Наукове обґрунтування дарвінізму давало мені студіювання предметів свого факультету, а в лекціях Желєзнова я чув наукове обґрунтування марксизму, бо й сам Желєзнов був марксистом, хоч і легальним. Але особливо цінними з цього погляду були реферати й дебати з приводу цих рефератів, які відбувались в семінарі під розумним, умілим кермуванням Желєзнова. Фактично це були дебати, в яких боролись дві революційні течії: марксистів і народників. Ні для кого, здається, не було секретом, що під фірмою марксистів виступали члени нелегальної партії соціал-демократів, а під фірмою народників — соціалісти-революціонери. Особливо інтересно і навіть талановито виступав у дебатах на боці марксистів старшого вже віку чоловік (думаю, що він не був студентом) — член жидівської соціал-демократичної партії «Бунд» 138. Велику користь я мав від слухання лекцій Желєзнова та відвідування його семінару, яка збільшувалась ще через те, що тут довідувався про різну літературу, яку потім студіював уже самостійно. Наслідком слухання тих лекцій, участі в семінарі та самостійного студіювання засвоїв я собі марксівську ідеологію.

Разом зі вступом до університету я із члена громади середньошкільників став автоматично членом української студентської громади. Зустрів тут своїх товаришів по громаді середньошкільників, але багато зустрів тут і нових для мене осіб — старших за мене членів студентської громади. Із тих старших членів громади, що їх раніше я не знав і що їх відразу чи трохи пізніше пізнав тут, зокрема, пригадую собі добре Д. Антоновича139, Ол. Скорописа-Йолтуховського140, М. Порша 141, М. Ткаченка 142, А. Гука, А. Барбара 143. Менше довелось зустрічатися з іншими і тому їх прізвища призабулись. Добре ще пам’ятаю В. Базилевича, А. Лівицького 144 (знав, що обидва вони бувші колегіяти) і В. Козиненка. Із молодших пригадую собі В. Степанківського 145, М. Троцького 146, Д. Піщанського. Чомусь у моїй пам’яті не збереглась згадка про П. Канівця 147 як члена студентської громади, хоч я з ним познайомився якраз у той саме час; не знаю, чи був він навіть формально членом громади. Здається мені, що зрідка появлявся й В. Винниченко148, який тоді вже був не студентом, а «вольноопределяющимся».

Центральними фігурами були, без сумніву, три її члени: Д. Антонович, М. Порш і М. Ткаченко. Душею громади був повний кипучої енергії й чинної волі Д. Антонович; виділявся розумний, самовпевнений М. Порш, що завжди авторитетно говорив на зборах, заклавши руку за борт розстебнутого на два ґудзики студентського сюртука; їх доповнював своїм аналітично-теоретичним розумом М. Ткаченко, трохи флегматичний у своїх промовах, але повний внутрішнього огню, що світиться в його впалих темних очах. Чільне становище займав А. Лівицький. Серед інших членів громади визначались також розсудливо-спокійний Ол. Скоропис-Йолтуховський — з професорськими окулярами на носі; нервово-рухливий А. Гук — постійно з папіроскою в руках, на яку він все фукав, хвилюючись під час промови; завзятий, трохи з нахилом до мереторичності, студент-медик А. Барбар, який своїм любим слівцем «очевидячки» починав кожне своє власне твердження й кожне заперечення чужих думок.

Ідеологія студентської громади, коли я до неї вступив, була цілком виразно соціалістично-революційною. Тепер це все, звичайно, являється більш ніж зрозумілим, бо всім уже тепер відомо, що провідники тодішньої студентської громади були разом з там і чільними особами в РУП. Серед членів громади були, здається, й такі, що схилялись більше до культурництва, але було їх, оскільки пригадую, всього лише кілька людей і на роботу громади впливу вони не мали.

Напрям життя й чинності громади визначала переважна більшість її членів, що були настроєні революційно й соціалістично. Оскільки собі пригадую, ота вся соціалістично-революційна більшість членів громади була прихильниками марксизму; бодай я не пригадую собі, щоб на зборах громади виступали її члени з ясно означеною народницькою ідеологією. Один характеристичний для тодішніх настроїв громади факт рельєфно зафіксувався в моїй пам’яті. Збори громади відбувались в старому домі Антоновичів. На цих зборах з’явився невеликого росту, сутулий студент В. Л-енко — представник варшавської студентської громади. Він пропонував установити тісніший зв’язок з їхньою громадою і виставляв певну платформу, на підставі якої мала б провадитись спільна праця. Ці основи для співпраці мали б бути цілком «культурницького» характеру; він головно наполягав на необхідності організовувати українські студентські бібліотеки, улаштовувати реферата, утворювати дослідницькі гуртки та закладати українські їдальні. Пропозиція представника варшавської громади зустріла надзвичайно гостру критику з боку членів нашої громади. Особливо різко виступав Д Антонович. Він говорив, між іншим, у своїй промові, що коли піти шляхом, який пропонують варшавці, то можна дійти й до того, до чого дійшов «артільний батько» М. Левицький 149, ц. є. брати гроші від царя на «культурні ціли»; треба, казав він, валити самодержав’я, робити революцію, а не займатись «культурною працею» та закладати ‘їдальні. Пропозицій варшавської громади наша громада не прийняла, і кликала варшавців стати на шлях революції. Сильно невдоволений позицією нашої громади, представник варшавців В. Л-енко не залишився далі на наших зборах.

Перебування в числі членів студентської громади було для мене лише етапом на шляху до праці в партійній організації РУП. На початку 1903 р. із молодших членів громади виділено кілька чоловік, із яких був зорганізований гурток пропагандистів. До цього гуртка притягнено й мене. Метою гуртка було підготовлення його членів до партійної робота як пропагандистів. Нашим провідником був М. С. Ткаченко; під його керівництвом члени гуртка пропагандистів читали реферати на різні теми партійної програми й тактики та розбирали загальні питання соціалістичної науки[22]. Напрям гуртка пропагандистів був виразно марксистський, і сам наш провідник М. С. Ткаченко освідчував себе як послідовного марксиста.

Поруч з чисто теоретичними питаннями, члени нашого гуртка пропагандистів знайомились з методами практичної роботи серед робітництва та селянства, виробляючи чи знайомлячись з уже виробленою програмою курсів, які малось на меті організувати із кращих та здібніших членів партії — робітників і селян. В гуртку пропагандистів був я недовго, бо скоро по тім, того ж таки 1903 р., мене притягнено до безпосередньої практичної роботи РУП.

Хоч і раніше ми виконували різні партійні доручення, але було то нібито для нас не цілком обов’язковим, бо ми ще були всього тільки членами студентської громади, яка була, правда, під безпосереднім впливом РУП, але формально не була її складовою частиною. Тепер мені вже оголошено, що я буду працювати як пропагандист при комітеті київської Вільної громади РУП. Хто і як мене вибирав, того я не знаю, але фактично з 1903 р. я став членом Української революційної партії. Тепер я мав уже брати участь в революційній роботі та виконувати різні функції чи партійні доручення в порядку партійної дисципліни не тільки як симпатик-добровольник.

Без вагань і сумнівів вступив я на шлях революційної соціалістичної боротьби, хоч мене до того не могли стимулювати почуття класової ненависті до визискувачів чи свідомість своїх класових інтересів. З молодечим запалом і вірою прозеліта йшов я на цей шлях, бажаючи покласти і свою лепту на користь тієї великої справи, яка мала привести до визволення з кайданів політичного рабства й усунення соціальної нерівності та національного поневолення.


III Революційна українська партія. Українська соціал-демократична спілка

Не маючи найменшої претензії бути істориком РУП, бо це далеко краще виконають інші її активні члени або дослідники українського революційного руху, нотую лише уривки своїх спогадів з того часу. Моїм провідником і вчителем революційної практики був П. П. Канівець. Він дбайливо навчав мене різних прийомів революційної робота, вироблених на підставі досвіду і практики українських і російських революціонерів чи винайдених ним самим. Пам’ятаю, як він показував мені способи ношення прокламацій, літератури, друкарського шрифту і т. д. (прокламації треба було носити під одежею на спині й на грудях; хоч це й не так кидалось у вічі, але товста верства паперу страшенно пекла спину й груди; шрифт треба було носити на животі, що також не справляло ніякої приємності); він знайомив мене із способами уникнути переслідування шпіонів; перечисляв усі відомі йому прохідні двори, якими можна користуватись при втечі від переслідування і т. п. Особливо рекомендував мені покійний П. П. Канівець («Кавун») в революційній праці обмежувати круг людей, з якими зносишся, тільки тими, які для цієї праці потрібні; радив не витикатись нігде без потреби; все тримати в пам’яті і по змозі не мата жодних записок та ховати старанно своє ім’я. Ці правила чи не найбільше помогли мені в дальшій моїй революційній праці; я дійсно мав стосунки тільки з обмеженою кількістю партійних товаришів і, здається, мене також мало хто знав.

П. П. Канівець передав мені зв’язок з партійним гуртком на Пріорці. Гурток був невеликий — шість чи сім людей. Були це поденні робітники, що працювали на тутешніх фабриках, але всі вони були ще зв’язані й з селом та своїм домашнім господарством. Члени цього гуртка підтримували зв’язки зі своїми односельчанами, які їх відвідували у Києві або до яких їздили самі члени гуртка, бо вони були переважно селянами близьких до Києва сіл. На весну члени того гуртка вертались до своїх господарств, і тому робота гурткова припинилась. Чи відновилась вона пізніше, не знаю. У другому гурткові на Подолі був я тільки один раз. Було зібрання на одній із вулиць недалеко Константинівської. В робітничій квартирі зібралось 10–12 людей, перед якими я мав свій виклад. Маю враження, що на тому зібранні не були присутні всі члени гуртка (мабуть, із конспіративних міркувань) і що він був більш численним. Пам’ятаю, що мав зв’язок і носив літературу одному робітникові в майстерні меблів, яка була на Васильківській вулиці. Посилали мене для пропаганди в район м. Макарова. Із Києва разом з якимсь макарівським бундівцем їхали ми диліжансом, чи властиво жидівською балагулою (був це якийсь «ковчег», колишня панська карета з рештками колишньої суконної оббивки всередині, в якій була гибель бліх). В Макарові дали мені зв’язки до сусідніх сіл Побував я в трьох селах (не пам’ятаю, як вони називались). Тут не було якоїсь постійної, стало функціонуючої організації, але були зв’язки з окремими активнішими селянами, які в свою чергу тримали зв’язок з іншими селянами, прихильними до ідей РУП. Зокрема, коли я приїздив у село, то доволі скоро й легко нав’язувались зносини з усіма прихильниками, які увечері приходили на збори. За вістунів не тільки в своїм селі, але й до сусідніх сіл були переважно жінки. Їм, очевидно, з погляду конспірації зручніше було виконувати ці функції. Пригадую собі, з якою увагою й дбайливістю ставились до мене селяни і як старались догодити та заховати від очей начальства й попа.

Передав мені один зв’язок Б. Матюшенко (здається, він був тоді членом київського комітету). Передача цього зв’язку відбувалась «таємничо» на пустирі між Малою Володимирською (пізніше Столипінською) і Несторівською вулицями, де потім побудовано великі доми й прокладено Святославську вулицю. Беру слово «таємничо» в лапки через те, що нам тільки здавалось, що то була тайна для наших ворогів. Було це вже цілком увечері; нам присвічував місяць. Прийшов Б. Матюшенко, а за нимі другий чоловік. Ми познайомились і умовились, що я маю в ближчих днях до них приїхати й привезти літературу. Передати йому ту літературу я мав у Фастові, а коли б його там через щось не здибав, то мав її відвезти до Білої Церкви і там передати на певну адресу. Не можу собі й тепер ще з’ясувати, що було в того чоловіка таке, що не викликало симпатії й довір’я до нього. В означений день я повіз літературу, але у Фастові не висів, а просто поїхав до Білої Церкви і там її передав кому слід. Внутрішнє чуття говорило мені, що треба якось уникнути тієї’ людини. Пізніше виявилось, що був то провокатор Кочоровський. Через того провокатора Б. Матюшенко скоро потім опинився в тюрмі.

В цей приблизно час довелось мені зустрінутися з видатним членом РУП, якого перед тим не доводилось бачити. Був це В. М. Чехівський. Не пригадую вже собі добре, яку я мав до нього тоді справу. Був він тоді учителем духовної бурси і там же жив. Справив на мене В. М. Чехівський надзвичайно добре враження; особливо вразили мене його солідність і позитивність. Виходячи від нього й несучи якісь конспіративні речі, подумав собі, що тут, у бурсі, дуже добре з конспіративного боку місце: просто «у христа за пазухою». Думав, що жандармерії і в голову не приходить шукати тут крамолу. Я тоді ще мало знав жандармів.

Весною склав я в університеті іспити за перший курс. Склав їх дуже добре і тим закріпив за собою право безплатно учитись і на другий рік. Це мені потім дуже пригодилось. Літом жив у себе в дома. Йдучи по тих зв’язках, які були в мене ще з того часу, коли ми заснували свій «самотужний» гурток, почав я тепер провадити цілком партійну роботу. Розвивалась вона досить добре, кинені колишнім нашим гуртком революційні ідеї не тільки не завмерли, а навпаки поширились і поглибились. За короткий порівнюючи час удалось заложити партійні гуртки в цілому ряді сіл Центральною організацією була Оглівська. Із Оглава зв’язки розходились до Требухова, Красилівки, Перечуд, Стариці (Полтавська губ.), Димерки, Русанова, Бобрика й ін. Був охоплений цілий район, притому немалий. Організація була цілком правильна: виборні представники в гуртках, членські внески, постійні зносини організацій між собою й зі мною. Пам’ятаю, як при заложенні гуртка у нашім селі наш тихий й скромний учитель Ю. В. Б-ло із своїх невеликих учительських заробітків дав 5 золотих рублів на партійну справу. В осени й зимі, коли я був у Києві, та наша організація продовжувала існувати й розвиватись далі.

Цікаво зазначити, що свою роботу в Оглаві я почав серед штундистів 150. Їх перед тим «православні християни» побили після того, як приїжджий місіонер не зміг їх навернути на «лоно православної християнської церкви». Їхній протестантський дух супроти офіційної церкви був добрим ґрунтом для засвоєння революційних ідей та ідей боротьби проти соціальної нерівності. На початках своєї акції я змушений був навіть користуватись текстами із святого письма (спасибі, піп Семен у Колегії добре мене намуштрував у цій справі!). Потім потреба в цьому зовсім відпала. Для конспірації я користувався своїм знайомством з родиною тамошнього пана-поміщика Д Д В-ного, до якого «паничем» їздив на ровері «у гості», а потім тихенько пішечком ішов на збори. Пробував, між іншими, притягти до роботи свого приятеля з гімназії Гр. Чупринку, але він тоді, на жаль, переживав добу страшного «піянства-бу-янства»; вічно мав конфлікти з поліцією, робив усякі «вибрики», але до систематичної революційної роботи не був здібний.

Членство в тій нашій організації вербувалось майже виключно із біднішої частини селянського й почасти козацького населення; це були люди, що не могли вже існувати з прибутків свого сільського господарства та змушені були шукати додаткового заробітку чи то в ремісництві, чи в поденній або сезоновій праці. Був це напівспролетаризований сільський елемент, що вже ясно відчував спільність своїх інтересів з міським пролетаріатом.

Вернувшись на осінь знов до Києва, продовжував я свої студії в університеті і разом з тим працював при київському комітеті. Їздив до м. Сміли на Київщині, де мав бути гурток рупівських робітників на тамошній цукроварні; однак я не знайшов там якогось гуртка, було там лише 2–3 симпатики РУП із числа робітників. Виконував окремі доручення комітету щодо підтримування зв’язку з гуртком робітників у Києві, на чолі якого стояв О. Лола — єдиний робітник, якого я тоді бачив серед діяльних членів РУП (пізніше довелось пізнати ще й Я. Левченка 151). Але найбільше я турбувався про справи «своєї» організації в районі Оглава, з якою підтримував живий зв’язок. В зимі 1903—4 р. святкували в Києві ювілей М. Лисенка 152. На цей ювілей приїхала також делегація від галицьких та буковинських українців, а в числі делегатів був і Лев Ганкевич 153, тоді ще студент-правник. А. Ганкевич привіз з собою літературу РУП, в тім числі й 100 примірників «Доброї Новини»154. Приніс ту літературу А. Ганкевич просто до мене на помешкання. Я заховав її і пішов з дому разом з А. Ганкевичем, щоб показати йому коротшу дорогу до готелю «Франція», де спинились галицькі делегати[23].

За недовгий час я вернувся додому, забрав принесену до мене літературу й відніс її на іншу квартиру. Перераховуючи примірники «Доброї Новини», сконстатував, що є їх 99 штук; отже, на один, очевидно, помилились, коли відсилали їх до Києва. Потім виявилось, що мій здогад був неправильний і що це не було випадково.

Став я помічати, що господар помешкання, де я жив (був він склепар), дивиться на мене підозріло, бо й справді до мене заходило чимало людей, а іноді відбувались і збори гуртка пропагандистів. Переселився я на друге помешкання, де раніш жив П. Канівець; була це зручна кімната, бо мала окремий вхід. Однак і тут відчував, що коло мене вже снуються підозрілі фігури. В січні 1904 р. приїхала до мене несподівано мати з попередженням, що в нашому й сусідніх селах почались труси у селян. Вслід за тим приїхав з таким же попередженням член Оглівської організації О. Ужва, який оповів, що нашу організацію сильно пошарпали (коли він вернувся з Києва, то був також заарештований). Ясно, що наді мною також повисла небезпека. Думав було тікати, але обчислив собі, що, мабуть, рано ще переходити на стан нелегальний; про наскок жандармів уже попереджено, так що ніяких доказів жандарми, мабуть, не знайдуть і вся справа скінчиться парою місяців арешту. Рішив не тікати. Пройшов тиждень або й більше; мене ніхто не чіпав. Про арешти в нашій організації написав я кореспонденцію на підставі тих відомостей, які привіз мені О. Ужва. Ця кореспонденція, трохи перероблена й з додатком редакції, появилась потім в ч. 14–15 часопису РУП «Селянин» 155, де й перечислені жертви першого наскоку жандармів на нашу організацію. Дальших відомостей про труси й арешти в нашій організації подати я вже не міг, бо 4 лютого (ст. ст.) 1904 р. сам був арештований.

Справою нашою займалось Чернігівське жандармське управління. Мене мали «этапным порядком» вести до Чернігова, де сиділи й інші арештовані по нашій справі. Довели, однак, тільки до Передмостовної Слобідки і вернули назад до Києва, щоб ізолювати мене від інших і не дати можливості мені з ними порозуміватись [24]. За якийсь тиждень після арешту я був уже в київській Лук’янівській тюрмі.

В той саме час в київській тюрмі заводили «новий режим» по зразку столичних тюрем, ц. зн. дозір над політичними арештованими перейшов від загальної тюремної адміністрації до окремого корпусу жандармів. Приблизно місяць після мого прибуття до тюрми нас позбавили всяких привілеїв, добутих упертою боротьбою попередників, і перевели на загальнотюремне положення. Головним привілеєм політичних було їх право (не формально, але фактично визнане) мати свою комунальну господарську організацію і своїх коридорних та загального старосту. Тепер все це було скасоване. Домагались ми відновлення попереднього порядку, але без успіху. Рішено було оголосити голодівку. Перші дні йшла голодівка дружно, але на третій день не витримали жінки, потім на четвертий день відстали деякі мужчини.

Голодівка була зірвана. На п’ятий день оголошено, що вона припиняється. Становище було ганебне й понижуюче. Ганебно програли справу. Революціонери не могли витримати боротьби. Злякались смерті, якою погрожували своїм ворогам-жандармам. Російський есер, помічник адвоката А. З-кинд і я рішили не здаватись і голодувати далі, хоч справа наша була безнадійна. Голодували ми з ним 10 днів. Тяжко було вже рухатись і думати. Хотіли нас силою годувати — ми спротивлялись. Зрештою товариші нас примусили припинити голодування. Ми припинили, але були страшенно люті на своїх товаришів, які й самі почували себе якось нібито винними перед нами. Само собою, що ми вже помирились.

Я одержав тут звістку про народження сина. Не думав тоді, що він буде в мене такий нещасливий.

Сидіти в тюрмі перший час було навіть цікаво. Сидів я не в одиночній камері, а у великій, де містилось 16–18 людей. Випускали на прохід надвір зразу кілька камер, так що зустрічались і з іншими товаришами. Між тими, що сиділи разом зі мною, були видатні революціонери й люди дуже високоосвічені; під час прогулянок надворі навстоячки читались реферати або відбувались бесіди й дебати. Для робітників, що сиділи тут по кілька місяців за різні збори тощо, це був свого роду університет, де вони могли пройти повний курс соціалістичної науки. Із членів РУП сиділи тоді на Лук’янівці Б. Матюшенко, Я. Левченко та М. Гутник (був він сам жид із Макарова); В. Винниченко сидів у «косому капонірі» київської кріпості. Мене пізніше перевели до одиночної камери (правда, сиділо нас там два), так що я опинився на одному коридорі з Я. Левченком.

Із видатніших членів російських революційних партій на тому самому коридорі, де й я, сиділи там в Лук’янівській тюрмі, як пригадую собі, теперішній большевицький економіст Колокольніков, марксистський публіцист критик Львов-Рогачевський, адвокат Шейнман (мабуть, це той, що вів тепер переговори від большевиків зі Сполученими Державами Північної Америки); на другому коридорі сидів брат Леніна — д-р. Д. І. Ульянов156, а в жіночому відділі сиділи жінка цього доктора і, здається, також сестра Леніна та його стара мати. Загадом політичних в’язнів було тоді в тюрмі кількасот мужчин і жінок різних партій. Між марксистами (с.-д.) й народниками (с.-р.) постійно відбувались завзяті дебати щодо основних питань програми й тактики, спеціально щодо аграрного питання й політичного терору. Соціал-демократи большевицького й меншовицького напрямку сперечались також між собою. Подібні дебати відбувались доволі одверто; можливо, що самі жандарми допускали їх, аби зорієнтуватись щодо партійної приналежності того чи іншого арештованого, коли не мали певності щодо його партійності. Хоч проти політичного терору, який примінювали есери проти окремих урядових осіб, рішуче висловлювались соціалісти й інших напрямків, але коли в літі 1904 р. вбито царського міністра внутрішніх справ Плєвого 157, то все політичне населення Лукянівської тюрми, без розділу на партійну приналежність, зустрінуло звістку про цей акт політичного терору з найбільшою радістю. Газет нам, звичайно, не дозволяли одержувати. Навіть журнали допускались тільки старі. Але нелегально ми постійно діставали не тільки легальні газети, але й революційні видання: соціал-демократичну «Искру» і есерівську «Революціонную Россію» 158, які переходили з рук до рук по всіх камерах. Української революційної літератури мені в тюрмі не довелось читати. Само собою розуміється, що предметом тюремних наших бесід було також і національне питання. Хоч російські революціонери критикували позицію українських і почасти жидівських революціонерів, але я не пригадую собі, щоб коли-небудь дебати по цьому питанню набрали форми загостреності чи ворожості до нас. Щодо російсько-японської війни, яка тоді велась, то, здається, всі ми без виїмку були «пораженцями», бо всі сподівались, що неуспіхи царської Росії будуть мати за наслідок зміцнення революційного руху й повалення самодержав’я.

Мої товариші по нещастю й організації, що сиділи в Чернігові, були всі селяни. Поводитись на жандармських допитах вони не уміли і тому деякі з них наговорили багато зайвого. Головним виновником вийшов перед жандармами я. Жандарми, видно, не могли відразу сформулювати обвинувачення проти мене і йшли напомацки, бо під час масових трусів вони знайшли у селян, окрім видань РУП, також і видання (прокламації та пару книжечок) російських соц. — рев. Я це зрозумів і також їх плутав, не признаючись, одначе, до нічого. Начальник Чернігівського жандармського управління генерал Рудов страшно сердився на мене й погрожував мене «упечь», а його помічник підп. Масалітінов, що провадив нашу справу, лютий був на мене за те, що я його плутаю (він був людиною не дуже розумною) і не даю йому можливості зорієнтуватись.

Були й курйозні моменти під час допитів. Між іншою літературою, що її знайшли жандарми в селян, була також книжка «Революція 48 року», видання РУП159. По ходу слідства я бачив, що жандарми знають про те, що ту книжку дав одному селянинові я. На запитання про це Масалітінова я перший раз за час слідства відповів йому позитивно. Він зрадів і запропонував мені власноручно записати до протоколу все, що торкається книжки: коли й кому її дав, яка її назва, який розмір і якого вона автора (імені автора на виданні РУП не було). Я взяв папір і записав, що дав тоді-то, такому-то, що книжка та була невеликого розміру, називалась «Исторія французской революцій» і що її автором є Меньє. Коли жандарм прочитав моє писання, то страшенно розлютився й почав кричати: «Так это же легальная книжка!» — «А разве я говорил, что дал нелегальную, книжку? — відповідаю йому. — Вполне, — кажу, — легальная и даже рекомендованная Министерством просвещения для библиотек средних учебных заведений». Жандарм кинув папери до портфеля й вибіг, а товариш прокурора Любарський, що був присутній при допиті, сказав імені: «Зачем Вы их дразните? Они и без того на Вас очень злы». Більше мене вже не допитували. Арештованих по нашій справі селян випустили після 2–3 місяців арешту, а мене лишили в тюрмі. Пред’явили зрештою обвинувачення в приналежності до «тайного сообщества, имеющего целью ниспровержение существующего строя и т. д., именующегося Революционная украинская партия».

Обвинувачували також і в зносинах з закордоном. Підставою для цього послужили відвідини мене А. Ганкевича. У протоколі, списаному з моїм бувшим господарем-крамарем, записано було, що цей останній показав, що мене відвідав «заграничный человек». На запитання жандарма, чому він так думає, господар відповів: «Было это зимою, а он приходил в шубе, в шляпе и без калош». Після відвідин А. Ганкевича, як вияснилось, крамар з власної ініціативи зробив сам у мене в кімнаті трус. Лазив і до замкненої моєї корзинки, де було 100 примірників «Доброї Новини». Один примірник він узяв і через свого родича — жандармського унтер-офіцера — передав його до Київського жандармського управління. Для мене тоді стало ясно, чому коло мене після візиту Л. Ганкевича почали крутитись підозрілі постаті; ясно було, чому я не дорахувався одного примірника «Доброї Новини».

Щоб віддати мене під суд, матеріалу не назбирали, — отже, покарати мене мали «в административном порядке». Мали вислати на три роки в «места не столь отдаленные». Мені, однак, пощастило. Того року у царя вродився наслідник. Вийшов з цієї нагоди маніфест, яким зменшувались різні кари. Зменшено і мені до двох років. Місяць сидження в тюрмі прирівнювалось до трьох місяців висилки. Мене подержали 8 місяців, що рівнялось двом рокам, і 4 жовтня 1904 р. випустили з тюрми. Відіслали додому під догляд поліції.

Дома було дуже тяжко сидіти. Раз те, що сидиш без діла, а друге, що дома утворився якийсь похоронний настрій. Мати глибоко сумувала й іноді, нібито з докором, казала: «От… добре учився… був би ученим… а тепер…» Дійсно, що ж тепер? Тяжко було сидіти дома. Розвіяв цей настрій мій дід. Приїхав до нас і почав собі балакати, як нібито рішуче нічого особливого не сталось. Коли почали говорити про моє положення, він зовсім спокійно заявив: «Та я ж усе Вам казав, що «золотий» у нас «патріот». Який би то був студент, щоб у тюрмі не сидів?». Одного він не міг зрозуміти, як можна держати людину замкненою. «Ну, й як же, — питав, — так-таки й замикають?» — «Так і замикають!» — «На замок?» — «На замок!» — «Ну, а як мені треба кудись?» — «Треба проситись, щоб одімкнули!» — «Ну, а як уночі треба?» За якихось два тижні після того він уже вмер, так і не зрозумівши, мабуть, цього. Не вкладалось в його голові, що людину, як скотину, можна замикати на замок.

Невесело й нудно було сидіти дома. Переодягнувшись «по-мужичому», ходив я до сусідніх сіл відновляти зв’язки й організацію, але трудно було щось робити, бо ще були дуже свіжі спогади про недавні арешти і люди побоювались. Рішив я з дому втекти, але не мав ніяких документів.

Написав до Києва приятелеві «Ґлаші», щоб поінформувався, як стоїть моя справа в університеті. Тут-то й пригодилось мені те, що я добре вчився. Я був звільнений від платні за науку в університеті за свої успіхи також і на другий рік. Отже, хоч і пропало в мене друге півріччя попереднього учебного року, але з університету мене не вигнали за «невзнос платы». В університеті я, одним словом, числився і в цім учебнім році, тільки мав заплатити тепер уже за науку, бо не тримав іспитів. Зібрався я і без дозволу поліції в листопаді поїхав до Києва; заплатив гроші в університеті й одержав «вид на жительство». Отже, я тепер «легально» можу жити в Києві, поки там начальство доглупається, бо хоч наше село всього 30 верст від Києва, але то «друга губернія». А поки там «губернія» з «губернією» порозуміється, то я собі можу жити в Києві.

У Києві відновив я свої студії в університеті, але разом з тим відновив і працю в партії. Тепер мене кооптували до київського комітету РУП і приділили «ресорт» — справу організації середньошкільників. Став відновляти цю організацію. Знов позакладалось кілька гуртків. Один із них був активний і доброго складу гурток. Серед членів того активного гуртка пригадую собі Свєшнікова, Симиренка і Левка Чикаленка 160; із них останній був пізніше активним членом УСДРП і тепер є політично чинним. В складі київського комітету були тоді: В. Винниченко, М. Порш, А. Гук, Б. Матюшенко, В. Степанківський і (здається, також) Л. Юркевич.

Провідниками були В. Винниченко і М. Порш. Однак цей провід не виявляв якоїсь цілості й однозгідності; навпаки, між обома провідниками все була незгода. Могли бути тут, звичайно, і чисто суб’єктивно-особистого характеру причини (amare humanum est [25]); були це дві різні натури з різними характерами, різними темпераментами; дві різні виразно означені індивідуальності. Але були, без сумніву, й глибші причини розходження між обома провідниками — це різні погляди на методи революційної боротьби. В. Винниченко мав більше нахил до методи «cTaction direkte [26]», тоді як М. Порш обстоював необхідність глибокої попередньої підготовки до виявлення революційної чинності. Та й у питаннях принципово-програмового характеру не було однозгідності в поглядах; М. Порш явно схилявся до думки про необхідність ставити виразно питання про економічне й політичне усамостійнення України, тоді як серед інших провідників партії ця думка не знаходила своїх прихильників.

Осередком тодішнього РуП-івського життя у Києві був старий ще дім Юркевича на Паньківській вулиці. У нижньому поверсі дому були дві кімнати молодого Юркевича (Левка), куди й сходились здебільшого активні діячі РУП. Хоч і берегли нібито оте помешкання для важніших справ чи зборів партії, але тут постійно товклось багато всякого народу. Тут же відбувались здебільшого й засідання комітету, на яких з молодечим запалом дебатувалось питання про найкращі способи визволення українського трудящого люду з неволі соціальної і національної. У кімнаті при самій землі, з низькою стелею, повній тютюнового диму, спорили завзято, до знесилення й іноді комічних моментів. Я пригадую собі, що одного разу В. Винниченко, стомлений, мабуть, біганиною, під час засідання трохи вільніше розсівся чи розлігся на м’якій отоманці. М. Порш вніс формальну пропозицію, аби «товариші під час засідання «засідали», а не «залягали», як тов. Винниченко». Це саме вже свідчить, до якої міри напруження й гостроти доходило часами при обміркуванні важніших питань, які кожен із присутніх хотів, звичайно, розв’язати якнайкраще. Однак потім деякі учасники зборів, що між собою буди особистими приятелями, ходили до близької пивної «ганяти духів».

Починався вже бурхливий 1905 рік, а з ним висувались і нові політичні питання та тактичні завдання, на які мусіла дати відповідь чи зайняти певне становище партія. Пригадую собі, що я мав завдання скласти для своєї «парафії», значиться, для середньошкільників, прокламацію, в якій мало бути висвітлене значення подій, що відбулись 9 січня (ст. ст.) 1905 р. у Петербурзі161. Склав я проект тієї прокламації. В. Винниченко, сидячи у мене на помешканні зі студентським кашкетом (для конспірації носив!) на потилиці і поправляючи мій проект, був ним невдоволений і сердито бубонів: «Товариші й досі не навчились писати по-українськи… думають по-російськи, тільки слова українські». Було це неприємно чути, але я не заперечував. Дійсно, не навчились як слід, та й вчитись ніде було, бо «вѣрноподанные» не вчили ж нас. Легко було так говорити талановитому письменникові. А проте хіба є такий прилад, яким можна було б змірити, у кого з нас і скільки «русскости» залишилось у психіці, способі, думання та в поступованні?

На початку літа 1905 р. фактично кінчилась моя участь в роботі РУП. Це був для мене до певної міри критичний період, коли мусив я собі самому дати відповідь на деякі основного значення питання та відповідно до тих відповідей скермувати й свою дальшу участь в революційній боротьбі. Криза ота розв’язалась так, що в осені того року я працював уже в Українській соціал-демократичній спілці162.

Не причиною, а скорше безпосереднім приводом до тієї кризи, яку я переживав на весну 1905 р., були відомості про наслідки з’їзду РУП, що мав відбутись в кінці 1904 р. Відомо, що на тому з’їзді стався розлам між членами єдиної перед тим партії. Відомості про це прийшли й до нас. Вони-то, власне, й викликали потребу ґрунтовніше розібратись в положенні справ, яке утворилось наслідком розламу, знайти їх причину та зайняти певне становище в даній ситуації партії. Отже, рішив я на самоті зайнятись аналізом і самоаналізом. В літі зайнявся я насамперед докладнішим студіюванням марксизму і в першу чергу докінчив студіювання всіх трьох частин Марксового «Капіталу», розпочате ще в тюрмі. Ці студії привели мене до необхідності критично подивитись з погляду марксизму на позиції й характер самої РУП.

Минуло вже з того часу майже чверть століття і, здається, можна тепер говорити про ту минувшину, як про історію, не зачіпаючи будь-чию амбіцію та обминаючи всякі особисті моменти. Думаю, що й ті, що тоді думали інакше, приймуть нинішні мої спогади не як теперішні мої міркування, а як переказ того, що було й про що міркувалось тому вже майже чверть століття. Отже, sine іга [27].

В той час, на мою думку, РУП не була (та, може, й не могла ще бути) справжньою політичною партією, що спиралась на широку низову організацію, мала свою вироблену і точно спрецизовану програму й тактику та свій досвідчений, теоретично вишколений партійній провід. Партія складалась із окремих, не дуже притому численних, гуртків; трудно було говорити про якусь партійну масу, що впливала б своїм голосом на напрям політики провідних партійних органів. Для кожного, хто ближче знає той період РУП, дуже добре відомо, що напрям цей визначали «верхи» організаційної піраміди, а «низи» про те довідувались post factum. Основні питання програмового чи тактичного характеру не виносились на широкий форум партійної «громадської думки», та, може, й виносити їх було річчю непотрібною, бо ті «низи», які мали творити партійну «громадську думку», не були підготовані до обміркування й вирішення таких принципових питань. Їздячи на працю в провінції і сам закладаючи гуртки, я бачив наочно, з кого складаються оті партійні «низи», які до того ж організаційно не так уже міцно були з партією зв’язані. Це були або малосвідомі напівпролетарські селянські елементи, або в кращому разі був це нечисленний ремісничо-пролетарський елемент. Лише окремі індивідуально здібніші люди підносились на такий рівень, що для них подібні принципові питання були зрозумілі. Таким чином, вся громадська думка партії обмежувалась на інтелігентних, переважно студентських, організаціях, із яких виходили й самі провідники партії. Будь-які ухили чи спірні питання не корегувались чи не рішались широким колективом, численною партійною «масою», а полагоджувались переважно тіснішим гуртом провідників, які всі могли зібратись в одній кімнаті у Юркевича. Тому, власне, в партійній чинності та й ідеологічному напрямі так сильно позначались впливи окремих осіб.

Тим менше ще могла себе вважати РУП за партію пролетарську; для цього у неї було занадто мало даних, або й зовсім і їх не було, бо трудно вважати за достатній аргумент те, що в РУП було кількадесят робітників шмуклерів, іконостасників чи чорноробів з шкіряних та цегельних фабрик. Ставши на ґрунт марксизму та бажаючи бути пролетарською партією, мусіла б вона знайти собі відповідну соціальну базу, ц. є. організувати коло себе й своєї програми робітництво, справжній промисловий пролетаріат на Україні. Цього, однак, не можна було досягти інакше, як тільки змінивши своє відношення до неукраїнського робітництва. Треба було поставити собі метою об’єднати в своїй організаційній системі всі ці елементи, ц. є. із української, національними рамками обмеженої партії стати робітничою партією України. Це, однак, серед правовірних ерупістів уважалось за щось таке, що рівне було «зраді». Для того, щоб неукраїнський робітник міг стати членом партії, він мусів стати попереду «українцем». Отже, наприклад, такому ерупістові, як М. Гутник (походженням жид), довелось «українізуватись» та працювати серед українського селянства навкруги Макарова замість того, щоб він організував у партії жидівських ремісників-пролетарів.

Само собою, що склад партії визначав і загальну її фізіономію, її внутрішню природу і її поведінку. Ясного й виразного духу класово-пролетарської партії РУП не мала, бо ж впливовими і найбільш організаційно з нею зв’язаними, найбільш сталими її членами були, як уже згадано, переважно революційно-інтеліґентські гуртки з соціалістичними симпатіями чи соціалістичною ідеологією. Тому-то при всій, іноді навіть різко-демонстративній, критиці позицій ліберально чи радикально-демократичної української інтелігенції внутрішній зв’язок між ерупістами та тими українськими інтелігентськими кругами завжди підтримувався та набирав часто навіть дружнього характеру. Тепер уже не є ні для кого секретом, що український «буржуй» Є. Чикаленко 163 матеріально підтримував видавництва РУП. Сумнівно, щоб могло це статись, якби партія мала ясно виявлену класово-пролетарську фізіономію. А це останнє могло бути тільки в тому разі, коли б партія мала під собою відповідну соціальну базу, коли б вона вийшла поза національно-ук-раїнські рамки та об’єднала б у своїй організації широкі робітничі маси різних національностей, що розуміли б цілі визвольної (соціальної і національної) боротьби так само, як їх розуміла РУП [28].

Як же сама РУП чи власне її провідні люди розуміли цілі цієї боротьби? І тут доводиться визнати, що ясного розуміння не було. Не говорю про те, що не було формально визнаної відповідним представництвом санкціонованої партійної програми. Могла бути фактично визнана програма; але й такої не було, бо не було однієї думки серед провідників в питаннях первоступінного значення. Та й, по совісті, не було власне кому дати обґрунтовану відповідь на деякі основні програмові питання. Не було серед тодішніх чільних ерупістів людини, котра могла б дати справді наукове теоретичне умотивування певних постулатів, основане на наукових дослідах і критичному аналізі тодішньої української дійсності (нікому це, звичайно, не в докір, бо ж трудно вимагати від студентів подібної праці!). Єдиним, власне, теоретиком був М. Порш, що підводив, по силі своєї змоги й знання, сякі-такі підвалини наукового характеру під принципові програмові вимоги партії. Щодо інших, то я думаю, що сьогодні вони й самі інакше ставляться до своїх колишніх творів і сьогодні вже й самі вони згодяться з тим, що колишні їхні молодечі писання доволі далекі від чогось подібного до теоретичних наукових розвідок.

Для ілюстрації того, до якої міри слабою була теоретична підготовленість видатніших членів РУП до розв’язання важніших програмових питань, досить буде згадати про те, як стояла справа з кардинальним для РУП національним питанням. Амплітуда колихань була тут просто неймовірна: від «самостійної України» до трактування національного питання як «неіснуючого питання». І аргументація в обох випадках була майже однаково далека від науковості; оцінки цієї справи з погляду даних науки та в перспективі розвитку суспільно-господарських відносин України й Росії ні там, ні тут ніякої не було. Це були скорше крики наболілої української душі, ніж спокійне докладне дослідження й об’єктивно-наукове обґрунтування важливої проблеми економічних і національно-політичних інтересів України та подавляючої більшості її населення, в тому числі й пролетарських та півпролетарських його верств. Цілком зрозуміло, що коли М. Порш поставив це питання в таку іменно площину та дав до цього певну аргументацію, побудовану на деяких об’єктивно-наукових даних, то він легко й скоро подолав усякі настроєво-емоціональні міркування своїх противників, заволодів «громадською думкою» партійних членів і схилив їх до прийняття ідеї автономії України.

Члени РУП були, без сумніву, під великим впливом ідеології російських соц. — демократів. Не маючи своїх власних наукових дослідників, вони користувались почасти перекладеними на російську мову працями закордонних наукових працівників, що розробляли різні проблеми соціалізму. Але чимало оригінальних праць російських соціал-демократів служило членам РУП за «настольні» книжки в теоретичній їх підготовці й виробленні соц. — дем. світогляду. Хто з них не пам'ятає, що книжки Н. Бельтова (Г. В. Плеханова) 164 «К вопросу о монистическом взгляде на историю», В. Ільїна (В. Леніна-Ульянова) «Развитие капитализма в России» чи П. Маслова 165 «Аграрный вопрос в России» були для всіх нас дійсно «настольними» книжками, із яких черпали ми аргументи для обґрунтування своїх позицій?!

Однак не тільки ота теоретично-наукова російська соціал-демокра-тична література користувалась у членів РУП найбільшою їх увагою і пошаною. Чисто партійне видання «Искра» значно впливало на творення й формування ідеології РУП, яка була в цьому відношенні значно слабшою й інтелектуальними своїми силами значно біднішою. Тому й не диво, що в РУП ніколи, здається, не вмирали тенденції до можливо тіснішого об’єднання з РСДРП 166 при умові признання за нею права обстоювати в рамках єдиної загальноросійської партії свої ідеологічні позиції та при признанні за РУП, як цілістю, автономних прав у соц-дем. партії цілої Росії. Тому, мабуть, представник РУП на міжнародному соціалістичному конгресі 1904 р. сидів у складі делегації російської соц-демократії, в той час як представник галицької соц. — дем. не засів до польської делегації. Стаючи на позиції класової пролетарської партії, РУП схилялась уже до думки про об’єднання всіх національних соц-дем. партій в єдину для цілої Росії партію пролетаріату, але послідовно до кінця не йшла.

У своїх висновках схилявся я до необхідності переглянути своє відношення до РУП, оскільки вона продовжувала би стояти на попередніх невиразних позиціях. В такому був я настрої, коли в осені 1905 р. зустрівся з П. П. Канівцем, який приїхав із закордону. Від нього довідався я про утворення «Спілки» та її згоду з РСДРП; притому довідався, що «Спілка» мала бути автономною організацією і що її метою є перетворитись в крайову організацію РСДРП на всій Україні. Запропонував П. Канівець і мені вступити до «Спілки». В принципі це відповідало моїм міркуванням Не зовсім задовольняла мене позиція РСДРП в національному питанні, яке ця партія думала розв’язати шляхом визнання рівноправності всіх мов та заведення широкого місцевого й обласного самоуправління. Але ж програма партії не є щось вічне й незмінне. Та й взагалі тоді серед самих ерупістів питання про необхідність домагання автономії України не було остаточно вирішене. До того РСДРП в своїй програмі без застережень визнавала право націй на самоозначення, і не було причини думати, що ця партія відмовить такого права українцям. Принципово вона й не відмовляла їм цього права, хоч і висувала певну аргументацію проти навіть федеративного устрою майбутньої російської республіки. Але ж могла бути й контраргументація. Тоді ще глибоко вірилось, що всі соціалісти будуть і практично здійснювати те, що визнають в принципі, та не будуть спірних питань розв’язувати зброєю.

Правильно то було чи неправильно, але стояв я тоді за об’єднання всіх соц-дем. партій Росії, і тому на пропозицію Канівця я дав свою згоду на вступления до «Спілки». П. Канівець познайомив мене з членами Головного комітенту «Спілки». В помешканні І. Кирієнка 167 на Львівській вулиці були члени Головного комітету, окрім самого І. Кирієнка, М. Меленевський 168, Гр. Довженко 169\ О. Скоропис-Йолтуховський, П. Тучапський 170, С. Завадський та представник київського комітету РСДРП Л. М. Слуцький. Зразу ж означили мої функції пропагандиста й районного організатора. Тут же І. Ккрієнко дав мені й конспіративне ім’я «Левко».

Тепер уже є можливість докладно досліджувати революційну чинність колишньої «Спілки» на підставі документальних даних та об’єктивно оцінювати її роль в історії визвольних змагань трудових верств українського народу. Я особисто не вважаю себе вправі викладати про ту чинність, не маючи в руках відповідних матеріалів; тим менше вважаю себе покликаним до оцінки ролі й значення «Спілки» у визвольній українській боротьбі, бо свідомий того, що мені, як колишньому активному її членові, не пощастило б дати цілком об’єктивної оцінки та уникнути в даному разі цілком зрозумілого суб’єктивізму. Хочу тут занотувати лише деякі епізоди із тієї доби своєї революційної партійної діяльності.

Наближались бурхливі жовтневі дні 1905 р. Вже початок того року віщував наближення кризи російського самодержав’я. Криваве здушення виступу робітників у Петербурзі в січні того року свідчило нібито про те, що самодержавний режим ще все ж таки досить міцно тримається, коли його агента відважуються на такий рішучий і разом з тим ризикований крок, як розстрілювання мирних маніфестантів-робітників. Однак наказ тодішнього петербурзького градоначальника генерала Д. Трепова171 «патронов не жалеть» не міг уже, очевидно, припинити розвитку революційних настроїв серед робітничих і до певної міри також селянських мас.

Ці настрої лише до часу не виявлялись назовні. Але вже в літі того року стався вибух. На Чорному морі збунтувавсь броненосець «Потемкин». Заворушились також і російські ліберально-демократичні кола, які виявляли свої опозиційні настрої на різних зборах, з’їздах і у пресі. Мабуть, не буде помилкою сказати, що в той час із усіх російських газет найбільший наклад мала демократичного напрямку газета «Сын Отечества» 172, в якій провадилась систематична й іноді доволі різка критика самодержавно-бюрократичного режиму. Ім’я «хлесткого» фейлетоніста цієї газети Я. Яблоновського (теперішнього співробітника монархістичної російської газети «Возрождение» 173 й україноїда) лунало тоді по цілій російській імперії, бо він справді з великим хистом писав свої фейлетони та часто дуже дошкульно зачіпав царську бюрократію. Навіть українське питання освітлюване було доволі прихильно опозиційно-ліберальною пресою, а російська Академія наук, як відомо, висловилась за знесення обмежень відносно «малорусского языка».

Загалом нещаслива для Росії війна з Японією значно підкопала ґрунт під ногами самодержав’я. Тодішній барометр політичних настроїв у Росії — студенство — показував непевний стан речей. Восени почались студентські «безпорядки». Робітництво також явно «бунтувало». На селі чулось напруження, готове виявитись у формі аграрних «безпорядків». Нарешті в жовтні цілу Росію охопив загальний страйк. Кілька днів пізніше оголошено було вже царський «Маніфест 17 октября»174 з обіцянкою всяких свобод. Тисячі й десятки тисяч людей на мітингах і в походах маніфестували свою щиру радість і віру, що наступає нова доба, коли й у Росії буде «свобода».

Трудно описати той ентузіазм, який охопив російського обивателя. Я спостерігав на вулиці різні сцени, викликані цим ентузіастичним настроєм: незнайомі люди вітали один одного і часто, скинувши шапки, цілувались як на Великдень. Бачив, як натовп людей почепив поліцейському надзирателю й кільком городовим червоні стрічки; потім їх усіх «качали». У той час, коли цього надзирателя несли на руках, він з усієї сили гукав: «Да здравствует свобода!.. Теперь не надо будет делать обысков!.. Ура!.». І цілий натовп ревів: «Ура!.. Ура!.». Тоді мало хто думав про те, якою ілюзоричною була вся ота «свобода» і що поліцейський надзиратель ще робитиме «обыски» так, як це було й раніше. Лише окремі голоси чути було, які говорили, що боротьба тільки почалась.

Вони мали повну рацію, бо вже того ж самого дня стріляли в людей, а другого дня почались організовані урядом жидівські погроми. Мені особисто пощастило уникнути куль під час стрілянини в натовп, який був на Думській площі, а моїй жінці куля прострілила капелюх і навіть поранила шкіру на голові. 19-го (ст. ст.) жовтня коло 10 год. ранку направився я зі своєї кватири на Жилянській вул. по справах аж на Печерське. Доходячи до Васильківської вул., побачив я невелику групу людей, яка йшла в напрямі до Хрещатика, співаючи «Спаси, Господи, люди твоя»; напереді несли ікони й портрет царя. Бачив, що декому із публіки зривали з голови капелюхи й кидали їх на землю. Думав, що це чорносотенні «патревоты» улаштовують демонстрацію своєї вірності самодержав’ю. Однак скоро після того, як демонстранти минули нас, почувся якийсь ляскіт, вигуки й видно було безладну метушню по вулиці приблизно в тому місці, до якого дійшли демонстранти. А далі довелось мені на власні очі побачити жидівський погром, про який я колись в дитинстві тільки чув від матері. Чув і музику при тому, як колись чула моя мати. Тільки вона була на цей раз інакша. З одної кватири в домі на розі Васильківської й Маріїнсько-Благовіщенської вулиці витягли на балкон піаніно й кинули його аж з третього поверху додолу. Воно, звичайно, розбилось, але у мене довго ще потім в ушах бринів дикий акорд усіх струн розбитого піаніна Із багатьох вікон того дому летів пух. Коло дому стояло кілька городових, які нікого в дім не пускали, але всіх погромщиків вільно випускали з дому. Подібні картини бачив і в інших місцях, а на Хрещатику бачив, як громили магазини, причому в міру того, як погромщики посувались наперед, поліція й військо брали під свою охорону здемольовані магазини. Надвечір рознеслась чутка, що будуть громити в тому районі, де ми жили. До нас прибіг жид-кравець, який жив у тому ж дворі, що й ми, просячи заховати його з родиною. Помістили їх в одній кімнаті й заставили шафою двері до тієї’ кімнати, щоб випадало так, нібито ми живемо тільки в одній передній кімнаті: В такому становищі прожили ми цілу добу, ризикуючи, що буде напад погромщиків, виявлено буде схованку жидівської родини і всім нам разом буде дуже погано. До того ж хтось приніс вістку, що будуть бити не тільки жидів, але й бунтівників-студентів. У нашому домі були мебльовані кімнати, зайняті переважно студентами. Дійсно, увечері якась таємнича рука поробила крейдою знаки на тих домах, де мали жити «крамольники» чи жиди. Позначено було й наш будинок. Організували ми свою оборону, уоружившись хто чим міг, і по черзі вартували коло воріт. Якісь темні постаті невеликим гуртком тинялись на нашій вулиці, приглядаючись до окремих будинків; пробували, як переказували, нападати на деякі будинки, але їх одбивала самооборона Була й у нас кілька разів тривога, одинак до одвертого бою діло не доходило. У такому напружено-тривож-ному стані прожили ми кілька днів і ночей.

Незважаючи на таке скоре наступления реакції, революційна робота закипіла. Разом з І. Кирієнком поїхав я до Баришполя. Виступали ми тут на великому мітингу у волосному правлінні, де зійшлося кілька сот людей. Мітинг у Баришполі пройшов загалом добре і наша резолюція була ухвалена; говорилось в ній про необхідність скликання установчих зборів, заведення республіканського ладу, знесення обмежень для національностей, переведення земельної реформи [29].

В короткім після того часі їздив я уже з одним «співчуваючим» студентом на мітинг до Семиполок (35 верств від Києва по шосе на Чернігів). Тут уже мітинг кінчився інакше. Після мітингу, на якому зібралось багато народу, поліцейський урядник з п’ятьма стражниками хотів нас арештувати. Люди вже стали розходитись. Ми йшли до двору, де стояли наші коні, якими приїхали з Броварів. Нас оточила поліція; пробувала забрати, але ми не дались. Урядовець вийняв револьвер і я також. Перший вистрілив він, але не вцілив, бо до нього підскочив один парубок і підбив угору руку. Потім збіглись люди й били поліцію. Били страшенно, камінням, грудками мерзлої землі, колами. Тим часом ми рушили з містечка, але за нами вискочило п’ятеро кінних стражників. Почалась скажена погоня. Мій товариш правив у передку саней парою добрих коней, а я сидів позаду напоготові з військовою рушницею в руках. Коли наші коні, стомившись, бігли тихше, то нас доганяла стражницька кавалерія й на бігу намірялась стріляти, а я, щоб їх не допустити до себе, приготовлявся відстрілюватись. З великою бідою пощастило нам утекти й сховатись у «співчуваючого» помічника лісничого.

Резолюцію про республіку й землю було ухвалено на мітингу, але замість того до Семиполок прийшли драгуни «на усмиреніе» та охорону панського двору.

З Броварів об’їхав я район «своєї» організації, відновляючи поодинокі гуртки. На цей раз, між іншими, до Оглівського гуртка пристав і Гр. Чупринка та молодий місцевий священик. Само собою розуміється, що перебування в гуртку Гр. Чупринки було коротке. Він взагалі був не революціонер, а бунтар.

У нашому селі мене спіткала знов неприємність. Скоро, тільки я там появився, прийшов до мене стражник з вимогою, щоб я явився до пристава. Кажу, що до пристава не маю діла, а коли він до мене щось має, то хай сам до мене явиться. Загрожував стражник, що мене арештує, бо має такий наказ. Сам на сам я його зовсім не боявся, та й не думав, щоб він на це відважився, знаючи, як до мене ставляться селяни. Ясно, що треба було тікати, і я почав «маневрувати». Пішов на «новий двір» пообідати. Тим часом стражник послав гінця до пристава у Бровари, а сам «герметично» замкнув мене, поставивши навкруги садиби сторожу із селян. За якийсь час один із «сторожів» прийшов попередити мене, щоб я тікав, бо вони мене «стережуть». Показав, де краще мені перелізти через паркан, щоб стражник не побачив. Так я й зробив; пішов на «старий двір», сів на санки і за якихось пару годин був уже в Баришполі. Коли приїхали поліцейські, то не хотіли ніяк повірити, що мене нема вдома: шукали під ліжками й у шафах, але марно. Так були певні свого успіху, що вже наперед повідомили про це і для мене приготована була окрема камера в тюрмі, як оповідали мені про це потім члени нашої організації, що були тоді арештовані. Отож й за «свободи», оповіщеної Маніфестом 17 жовтня, поліція свого поступовання не змінила.

Пізньої осені чи десь на початку зими я був уже в якості «районного організатора» в Умані. Район був дуже великий: охоплював майже цілий Уманський повіт та частини сусідніх повітів і доходив аж до границь Херсонщини (Торговиця Уманського повіту була на одному боці річки, а на другому боці, вже в Херсонській губ., було містечко, здається, Архангельське чи Ново-Архангельське).

Моєю «резиденцією» була Умань, де я жив як «професіонал», одержуючи від партії 15 руб. місячно на існування (правда, не зовсім регулярно одержував і мусів собі трохи підроблювати уроками). Нелегальний паспорт мав на ім’я «міщанина Василія Петровича Волгина».

Грошей було мало, так що жив разом з «сочувствующим» студентом У-ським в одній кімнаті, не маючи ні подушки, ні ковдри, ні навіть якоїсь підстилки під боки. Погано було спати, аж кістки боліли. Згодом поселились ми цілою «комуною»: студент У-кий, якийсь вигнаний із семінарії аматор гри в карти й на гітарі, я та «екстерн» Б-лик [30]. Хоч і тут було жити неважно, але з боку конспірації було нічого собі.

Організації існували в самій Умані, в Тальному, Христинівці й Торговиці, де був організований ремісничий та залізнодорожний пролетаріат. Звідси розходились зв’язки з сільськими організаціями, в яких були об’єднані бідніші селянські й напівпролетарські елементи. Скоро після мого приїзду поставили ми в Умані свою нелегальну друкарню. За «хазяйку» прислали нам з Києва Любу К-р. Праця йшла добре, жваво.

Тут я на практиці роботи побачив, що можна провадити роботу, не насилуючи одних і не денаціоналізуючи других. Прокламації друкували і по-російськи, і по-українськи, бо в наших організаціях були об’єднані українці, росіяни і жиди. Ті товариші, що поширювали по селах книжки й прокламації, переказували, що мої «твори» в образі прокламацій, писаних українською мовою, мали безперечно більший успіх, ніж російська соціалістична література.

В період виборів до першої Державної думи боролись з російськими кадетами. Сам я не міг ходити на збори, бо негайно «провалився» б через те, що в малому місті зразу звернули б на мене увагу й розшифрували б «міщанина Волгина». Виробляли ми відповідні тези, укладали промови, а потім хтось із наших ішов на збори й промовляв. Працювали разом з «Бундом» [31].

В зимі 1905-6 р. в Білій Церкві відбулась обласна конференція. Змагались тут два напрями: за легальну роботу й участь у виборчій кампанії, з одного боку, і за збройне повстання та бойкот виборів до Думи, з другого боку. Як відомо, напрям «Спілки» був більше меншовицький, хоч в деяких питаннях вона від чистого меншовизму ухилялась; скорше можна б сказати, що в боротьбі двох напрямків РСДРП — большевизму й меншовизму — «Спілка» займала більше посередню позицію «болота», в якому колись сидів і А. Троцький.

Довго в Умані трудно було вдержатись. Навесні став я «провалюватись». Місцеві шпіони надто примітивно слідкували; так що нетрудно було це бачити. На свято 1 травня (18 квітня ст. ст.) зібрались ми у місцевому парку «Софіївка», але скоро мусіли тікати, бо наближалась поліція. Тікали ми врозтіч. Довелось лізти через колючу дротяну горожу. Я мусів негайно тікати й з Умані, пам’ятку про перебування в ній я мав потім в виді ушкодженої нижньої частини одягу, бо зачепився за дріт при втечі з «Софіївки».

Треба було замести сліди й на якийсь час заховатися. Поїхав я з жінкою у Крим і поселився під самою Ялтою, де тоді царював славнозвісний Думбадзе 175. За якийсь час у Ялті скоїлась подія: два юнаки з бомбою чекали на Думбадзе, але бомба впала з лавки, розірвалась і обох їх повбивала Почались в Ялті труси й арешти. Якимось чином була з тими юнаками зв’язана й дочка нашої господині; вона стрільнула собі в груди з револьвера. Правда, вона лишилась жива, але всі стали голосно говорити, що той факт мав зв’язок з недавнім вибухом бомби в Ялті. Ставало небезпечним тут далі залишатись, і ми виїхали звідти. Пробули ще трохи в маєтку батьків мого приятеля В. Г-дзе і вернулись до Києва.

Я вже знав, що чернігівська адміністрація дала приказ мене арештувати, бо мала відомості про мою причасність до організації в Броварах і Оглаві та підозрювала мене в тому, що я був на мітингу в Семиполках (мала повну рацію!). Мені однак треба було побувати в своїх місцях. Заїхав і додому. Прийшов увечері, щоб ніхто не бачив. Другого дня, одягти свій «малоросійський» костюм, пішов на «старий двір», де мав побачитись з одним із наших людей. Поговоривши з ним, лишився на самоті в старому саді й під старою липою замріявся. Коли вертався додому на «новий двір», побачив, що коло двору стоїть восьмеро осідланих коней, а коло них стоять двоє стражників. Тікати було пізно, та й не хотів бігти вулицями по селу, щоб не понизити свого авторитету у селі, який стояв доволі високо від того часу, як я сидів у тюрмі. Пройшов повз стражників просто у двір; бачив через вікно, як батько й мати балакають у хаті зі стражниками, які мене вже побачили. Вдаючи, що простую до дверей, я однак до хати не зайшов, а скочив до саду, а звідти через паркани, тини, сади й городи подався з села. Сидячи за селом у коноплях, бачив, як один стражник скакав Баришпільською дорогою. Значить, відрізують шлях на Київ, хочуть перейняти на Баришпільській станції. Броварі також відрізані, бо там же живе пристав, що прислав мене арештувати. Рішаю йти до сусіднього священика о. І. Г-кого. Знав, що він недавно одержав військову уніформу свого вбитого на війні сина. На цьому збудував план врятування. Городами й садами прийшов до дому о. Г-кого, якому оповів своє скрутне становище та просив помогти втекти у військовій уніформі. За короткий час, однак, під двором з’явились три стражники, які потім стали добиватись увійти в кімнати. На мою пораду о. Г-кий їх не впустив, вимагаючи відповідного «предписанія». Один із стражників поїхав до Броварів за «предписаніем», а двоє лишилось на вулиці стерегти. Цілий вечір і вночі була буря й дощ. Мусів сидіти до рана, та й стражник не міг скоро вернутись, бо було все-таки далеко до Броварів. На ранок мій бувший учень-гімназист, син о. Г-кого, сів за кучера на бричку, а я, одягши жіночий одяг, сів «за паню» і ми рушили «на базар». Стражник, коло якого ми проїздили, подивився на нас (моє обличчя було закрите густим серпанком) і не спинив. По дорозі на Баришпіль, на полі, я переодягся у військову уніформу і «підпоручиком» приїхав на станцію. Жандарм на станції віддав честь, а я «снисходительно» йому відповів. Пригодилась військова наука в гімназії. Сів на потяг і поїхав до Києва. В дорозі пізнав, який неприємний народ офіцери зі своїми розмовами про те, хто командир полку, чи не знаю я такого-то й такого-то. Відповідав як умів і вийшов з вагону на коридор, бо не хотів, щоб зі мною розпочали розмову ще й М. Г. Кривинюк з дружиною, які їхали в тому самому вагоні й здивовано на мене позирали.

Восени 1906 р. приділив мені Головний комітет «Спілки» нову «парафію» — Роменський район. Головними точками опори були Ромни, Гадяч і Зіньків; звідси йшли зв’язки на села. Той самий тип організації, що був раніше в Умані, і той самий характер членства. Інтересне явище спостеріг я в Ромнах, якого раніше ніде не бачив: це жиди-українофіли. Був тут чималий гурток молодших жидів, які були артистами української аматорської трупи; прекрасно говорили по-українськи; свідомо уважали себе жидами-українцями і навіть ходили в українській ноші. Жив я тут також «нелегальним», видаючи себе за «екстерна», який готується до іспитів за вісім класів, але ніяк не може їх скласти. Однак мав необережність не заховати добре своїх книжок від очей своїх хазяїнів-жидів, у яких була дочка-гімназистка, хоч самі вони були прості люди. Ця-то образована дочка, побачивши серед моїх книжок університетський курс фізики, дала, мабуть, своїм батькам авторитетний висновок, що я не «екстерн». Після того старий батько заявив мені: «Ви, конєшно, можете жить у мене, но я же знаю, что ви таки да не «екстерн». Зачім вам учіться — ви вже учоний». Я залишився, хоч і знав, що моє інкогніто розкрите; в жидів все було безпечніше жити, ніж у «православних».

Недовго тут довелось працювати, бо попав я у чужу біду. Анархісти чи максималісти послали місцевому протопопові листа з вимогою видати їм певну суму. Протопоп заявив поліції, яка зробила в його домі засідку. Коли прийшли ті анархісти чи максималісти, то стали їх хапати. Почалась стрілянина, під час якої вбито городового. Нічого цього не знаючи, вертав я вечором із зібрання додому і просто наскочив на той момент, коли вже городовий лежав убитий, а недалеко якісь люди присвічували каганцем зв’язаного чоловіка, що лежав на землі й хрипів. З темноти вискочили до мене якісь люди з револьверами й закричали: «Стой!» Мене також арештували. Становище було прикре, трім більше, що в кишені у мене були деякі компрометуючі матеріали. Почав я грати простака-обивателя: висловлював жаль, що вбито чоловіка, що турбують поважних людей, вроді протопопа; помагав класти на віз вбитого городового, сумним тоном балакав з помічником пристава, головно зітхав і взагалі грав дурну комедію. Зрештою побачив, що я встиг приспати сторожкість поліції.

Тоді я, спочатку рухаючись разом з візником, що віз убитого городового, потихеньку зник у темряві і втік додому, де мене зустрів переполоханий старий жид-господар з вимогою, щоб я від нього вибирався. Вночі йти було нікуди. Мусів чекати до ранку. Вуличка наша була коротка й кінчалась сліпим кутом. Вийти до міста можна було тільки йдучи мимо протопопового дому. Нікого на вулиці не видно було, і я рушив зі свого двору. Коли підходив до місця, де сталась напередодні ота подія, із одного двору виступив той самий помічник поліцейського пристава, що був напередодні, й задержав мене. Почалась знов комедія, знов я симулював «простака». Мабуть, я непогано грав роль, бо коли зрештою я запропонував, що піду в поліцейський участок і там буду чекати, поки прийде туди помічник пристава, то цей згодився й сказав: «Ну идите, а я так через полчаса приду». Кажу: «Хорошо, я подожду» і потихенько собі пішов. Але коли тільки зайшов за ріг, прибавив ходи й попростував на залізницю. Потяга пасажирського не було і він ще не скоро мав їхати, їхав товаровий потяг. Упросився в кондуктора «зайцем» їхати в товаровому потязі за 50 когі. Він мене сховав у будку, а цього мені й треба було. Анархістів на чолі з Ратнером 176 судив потім військовий суд у Києві і приговорив до тяжких кар: Ратнера до смерти, а інших на каторгу.

Скоро тільки я вернувся із Ромен до Києва, довелось мені брати участь в одній «експедиції» трохи військового характеру, бо мала вона своєю метою здобути зброю. Згадував я вже, що серед членів «Спілки» була течія, яка обстоювала необхідність підготовлювати збройне повстання. Почасти було це причиною того, що добування зброї шляхом нападу на військові склади не вважалось серед членів «Спілки» за щось противне її принциповим позиціям і її тактичній лінії. Але в даному випадку грала немалу роль ще й інша обставина: частину здобутої зброї мали перебрати від нас члени революційної вірменської партії «Дашнак-цутюн» і за це мали нам дати грошей, яких вони мали багато, а ми мало. Отже, мали ми забрати зброю зі складу у Рівному. Були там у війську свої люди, за допомогою яких і мали це перевести. Групами в 2–3 чоловіки виїхали туди разом з «дашнаками». Щоб рано не бути у Рівному, заїхав я ще до Луцька, а надвечір був на місці.

Все було підготовлене членами місцевої нашої організації для того, щоб тієї ночі зробити напад. Наша людина мала якраз стояти «на часах» при складі. О годині 12-й уночі мусіли ми приступити до діла. Близилась уже 12-а година; всі сили підтягнені були в район складу. Чорноокі «дашнаки» нетерпеливились. Раптом прибіг член комітету місцевої організації з тривожною вісткою, що цілий розпорядок охорони складу за півгодини перед 12-ю мав бути змінений; замість попереднього «караулу» мав прийти інший, значно збільшений, причому частина тієї варти мала бути у засідці. Про це відомо, мовляв, з певних джерел. Наш план є відомий і нас хочуть піймати живцем або всіх постріляти. Це була доба польових судів, які завів Столипін 177 для боротьби з революціонерами. Жартувати було не можна. Довелось тікати яісмога скоріше. Тієї ж ночі були труси на тих помешканнях, де були наші люди; місцеві учасники проектованого нападу були арештовані. Ясно, що була десь зрада.

Пізніше довідався я, що наше врятування ми завдячували одному старшині. Він довідався в штабі свого полку про те, що наш план викрито, і цілий вечір бігав по знайомих питаючись, чи вони не знають якихось революціонерів. Самозрозуміло, що всі відмовлялись, і тільки випадково одна дівчина відважилась сказати, що має таких знайомих. Тоді цей старшина їй все виявив. Але та дівчина й сама не була близько зв’язана з партійними людьми; отже сама ще мусіла шукати когось. Так, хоч і випадково, але в час ми були попереджені про небезпеку. Я, на жаль, не знаю імені того старшини, що нас врятував від розстрілу при складі або шибениці.

Коли вступав я в університет, світили мені шлях ідеї «марксизму й дарвінізму». Служив я ідеям «марксизму» доволі активно, але й «дарвінізму» не лишав на боці. Тому сильно наліг на свої університетські студії. Однак був тоді гарячий час виборчої кампанії до другої Державної думи і треба було допомагати. А потім, коли вже вибори кінчились, то в Державну думу поїхав член Головного комітету 1.1. Кирієнко, обраний до Думи, а за ним і М. Меленевський (Басок), Гр. Довженко й інші члени Головного комітету виїхали з Києва по партійних справах. С. Завадський ще восени минулого року був арештований; так само й О. Скоропис-Йолтуховський. Видний член і активний робітник «Спілки» П. Канівець був арештований ще в кінці 1905 р. Отже, обставини привели мене до центрального проводу діяльності «Спілки» [32].

Весною 1907 р. об’їхав я великий район, відновляючи організації й зв’язок з тими, які були трохи погромлені жандармськими наскоками в кінці 1906 і на початку 1907 р. Побував у Чернігові, Гомелі, Новозибкові, Клинцях, Мені, Корюковці, Глухові, Конотопі, Ніжині і ще деяких містечках і селах Чернігівщини; проїхав потім до Київщини (Канів, Кагарлик, Ходорків), побував у Житомирі, Бердичеві та по менших сільських гуртках. Приємно вразило не тільки те, що розгромити організацій жандармам не вдалось, але й те, що справді відчувалось, що «маси» не є якоюсь фікцією, а таки справді реально існують, і що хоч і сиплються жандармські удари, але до самого низу вони не досягають.

Дійсно, наша організація була нехай і невеликою, але правдивою пролетарською партійною організацією. Авторитет «Спілки» стояв усюди високо, чому сприяло сильно й те, що вона провела кількох послів до Думи.

Після повороту став уже в самому центрі «Спілки», бо обставини вимагали заступити на цім місці тих товаришів, що вже далі працювати з тих чи інших причин не могли. П. Тучапський («Сергій Михайлович») вже давніше відійшов від праці в Головному комітеті. М. Ткаченко («Николай»), Р. Рабинович («Рахиль») і И. Сорокер («Карпо»), що працювали в Головному комітеті, були вже в руках жандармів. Лишався на волі ще «Арнольд» (А. Риш) та кілька членів «технічної групи» — головно студентської молоді. Правда, не був арештований і М. М. Рашевський, що в той час стояв дуже близько до справ «Спілки» і був кооптованим членом Головного її комітету, але він практичної роботи не провадив (та, може, й не міг її провадити з огляду на своє становище директора банку). Треба ще згадати й А. М. Слуцького, київського адвоката, який також в цей час був фактичним (хоч і не обраним) членом Головного комітету, як член колишнього «Провінціального бюро», що існувало ще перед постанням «Спілки» й об’єднанням її з РСДРП. Допомагав і другий київський адвокат Д. Міяковський, але безпосередньо в роботі участі він не брав. Так само допомагало й подружжя Гінзбургів (лаборант Київської політехніки та його дружина).

До безпосереднього мого «ресорту» спочатку приділено «техніку» революційної боротьби. На місце арештованої ще в зимі типографії була поставлена нова, хоч і трохи гірша, але добре улаштована; організовано власне «паспортове бюро»; заведено було нову систему шифрів і т. д. Скоро, десь вліті, «провалився» й член Головного Комітету «Арнольд». Типографія також була арештована. Становище було скрутне, бо фактично я лишився один в центрі цілої організації «Спілки», позбавлений притому ще й важного технічного засобу практичної чинності. Прикладав усіх зусиль, щоб удержати зв’язки з місцевими організаціями й вести далі роботу до того часу, коли приїде на допомогу хтось із відсутніх членів Головного комітету. В кінці літа приїхав Гр. Довженко («Дід»), але скоро його арештовано на помешканні М. М. Рашевського. Посадили його в Лук’янівський участок. Передали ми йому туди пильники; він перепилив ґрати і втік з участку. Треба було виправити його з Києва. Переговорив я з артистом-трагіком Д-ким; він одяг свою шикарну мантилю, поїхав на «рысаке» за Довженком і відвіз його на станцію Святошин, за Києвом, звідки «Дід» і від’їхав собі далі. Скоро із Києва виїхав на нову посаду М. М. Рашевський. Із конспіративних міркувань дальше став від справ М. М. Слуцький. Почались нові арешти; арештовано було й Д. Міяковського. Із провінції повідомляли про труси й арешти.

Моє становище було дуже прикре. Я вже не тільки ясно помічав, що стою на краю прірви, бо мене облягали шпіони й періодично мене трусили, але чув я, що у нас в організації не все благополучно. На явку прийшов раз якийсь чоловік у пальті з лисячим коміром. Він мав нашу «центральну явку», де одержав того дня і «явку», і «пароль». Все нібито було справно; він оповідав про справи місцевої організації; говорив українською мовою. Але якось дивно плутав назви різних партійних виконавчих органів і взагалі не володів «партійним жаргоном». Було підозріло [33].

Восени 1907 р. приїхав до Києва М. Меленевський-Басок. Треба було зробити перегляд своїх сил та скріпити організаційне життя. Почали підготовчу працю до скликання конференції. Тим часом я виїхав до Львова, щоб налагодити справу транспорту літератури із-за кордону та поповнити наше «паспортове бюро» паспортами чужих держав. Їхав, звичайно, нелегально. Із Крем’янця везли мене в фаетоні, але на полі пересів я до селянського воза і так приїхав до прикордонного села, просто до контрабандистів. Народ це — контрабандисти — дуже своєрідний, який і оком не моргнувши може відправити людину на той світ, так що ніхто й знати не буде. «Сурйозний» народ. Трохи було моторошно в їхньому товаристві, але я не відмовився пити з ними австрійського «шпирту», розбавленого трохи водою. Пили багато; я витримав іспит і заслужив їхню похвалу. Уночі ми по-приятельськи йшли до кордону. Був я в безпорадному становищі, коли вони мене лишили в лісі, у рові, а самі кудись пішли. Почув за якийсь час (здавалось мені, що це тривало дуже довго!) таємничі пересвистування. Потім мене повели до кордону. Іноді спинялись, іноді повзли на животах або лізли рачки. Зрештою прийшли до кордону. Вояк прикордонної сторожі одержав 1 карб, із 15 карб., що я їх заплатив жидові у Крем’янці, і перепустив нас. Переступив я доріжку завширшки не більше сажні і був уже в Австрії.

Уперше в житті побачив натурального галицького «сватка» з зачіскою ще часів Володимира Святого чи Ярослава Мудрого. Все було б гаразд, тільки погано було те, що на другий день рано «сваток» відмовився мене везти до Бродів, бо була тоді неділя і він боявся, що священик довідається, що він не прийшов до церкви через те, що возив «жида», то другої неділі згадає про це в «казані» і буде тоді «сваткові» велика ганьба. За допомогою проворнішої жінки знайшли компроміс: «сваток» піде до церкви, заманіфестує свою приявність там, а потім повезе мене до Бродів. Так і зробили.

У Бродах приключилась мені халепа. Через недосвідченість сів я у вагон раніше, ніж треба було, й цим звернув, очевидно, на себе увагу. Явився якийсь панок в червоній шапці в супроводі жандарма і потягли мене в канцелярію. Перевірили мої документи, які були, розуміється, не в порядку і стали загрожувати, що відправлять назад у Росію. От тобі й конституційна держава! Довго я спорив; зрештою помирились на тому, що я їду до Відня й далі, в Австрії не затримаюсь. Приїхав до Львова й поселився у давніх знайомих панства Трушів178, в робітні самого артиста-маляра.

Почав полагоджувати свої справи. Зайшов до секретаріату українських соціал-демократів на вулиці Коперніка. Коли довідались, що я приїхав по справах «Спілки», поставились до мене дуже неприхильно. Л. Ганкевич, з яким тут зустрівся, говорив на цей раз зі мною тоном дуже слабо прихованої ворожнечі і навіть зневаги. Сильно це було мені неприємно й гірко чути. Я не почував себе зрадником, за якого мене тут уважали недавні товариші. Згадалась притому історія з «Доброю Новиною».

Полагодив свої справи і з потрібними нам речами мав вертатись. Наш завідуючий транспортом «Володя» наполягав, щоб я разом ще з одним товаришем, якого я не бачив перед тим, їхав легально назад через Волочиськ, користуючись австрійським паспортом, написаним на ім’я якогось студента-поляка. Я по-польськи говорив доволі погано. Поведінка «Володі» мені взагалі дуже не подобалась; особливо ж вона мені не сподобалась, коли я переконався, що він весь час за мною стежить.

В день від’їзду привів до мене «Володя» того товариша, з яким я мав їхати. Це був С-кис, з яким я сидів у тюрмі. Із конспірації ми вдавали, що не знаємо один другого, але коли ми залишились самі, то стали балакати про «Володю». С-кис мав також враження, що «Володя» поводить себе підозріло [34]. Рішили ми вдавати перед «Володею», що їдемо легально, як він нам радить, а тим часом так не їхати й самим шукати шляхів. «Володя» посадив нас на потяг. Доїхали до Тернополя, а звідти поїхали на Збараж, а не на Волочиськ. Почались наші «митарства». Три дні і три ночі лежали в нетопленій жидівській хаті під перинами. Потім привели нас у якесь село і посадили у якусь клуню. Чутно було, як по той бік дороги балакають по-російськи. Прийшов пограничний вояк; казав, що скоро поїде їхній начальник і він нас тоді переведе. Почулось: «Прощайте, ребята!» і відповідь: «Щастливой дороги, ваше скородіє!» Перевів нас вояк через дорогу і ми опинились знов у своїй «дражайшей Рассєє». Поставив він нас під повіткою, а сам пішов геть. Стояли довго в темряві. Люди виходили з хати і підходили до нас доволі близько; робили, що їм треба було. Ми мусіли й не дихати, щоб себе не зрадити; в темряві нас не видно було. Потім вояк відвів нас у свинушник. Охала та тяжко зітхала свиня і страшенно гризли блохи. Потім якийсь придуркуватий Василь повів нас до другого села. По дорозі на мосту спинив нас другий вартовий і вимагав по 3 рублі за чоловіка, хоч ми вже нібито за всю «подорож» заплатили; прийшлось ще платити. З великою бідою достукались до сусіднього села. Тут дід почав нас розпитувати, хто ми такі: «Кажіть по правді, хто — чи жиди чи студенти ви?» — «Студенти, — кажу, — діду!» — «Це кепсько…

кепсько». — «Чому?» — «Та бач, коли б ви були жиди, то нічого. Пристав як спіймав би, то взяв би по п’ятьорці, та й квит, ну, може, ще по морді набив би. А студентів не пустить. А й обминути Вишнівця не можна». Зрештою договорились; явна небезпека давала право дідові вимагати з нас більше грошей, але й це полагодили. С-кис мав лежати на возі під рядном, а я «за жида» з кепкою на голові «їхав на торг» до Крем’янця. Вишнівець переїздили попід якимись кручами і приїхали нарешті до Крем янця. Легко мені зітхнулось, коли рушив потяг на Київ.

В листопаді 1907 р. мала відбутись конференція. Сподівання на її успіх були недобрі, бо кругом чулась небезпека й організаційні зв’язки через арешти все більше слабли. Зібралось перед конференцією кілька робітників з провінції, з якими відбулась нарада у Києві [35]. Сама конференція мала відбутись на дачі Тучапської, що була коло залізничної станції Ірпінь, недалеко Києва. Ми з Баском поїхали туди раніше. Приготовили все, що треба було; наварили самі на всіх делегатів борщу й каші, бо із конспіративних міркувань із будинку не можна було б нікому виходити під час цілої конференції. Наша розвідка донесла, що слідом за делегатами приїхала і поліція. Випровадили ми всіх делегатів, що встигли зібратись на дачі, й удвох з Баском за 10–15 хвилин перед приходом поліції вийшли також. При трусі на дачі поліція знайшла в хаті ще гарячий борщ і кашу, а ми голодні пішки йшли лісом на Святошин. В лісі заблудили і лише вночі добились до Святошина, а звідти другого дня рушили на Київ. Тільки великий досвід та надзвичайна спритність допомогли Баскові вирватись потім із Києва й уникнути арешту. Я чув себе тепер не тільки одиноким, але й фізично та морально розбитим. Було ясно, що нас облягають зі всіх боків вороги і що дні нашого існування почислені.


IV З доби післяреволюційної реакції. Перед війною

На початку 1908 р. стан нашої партійної організації був більше ніж сумний. Центр «Спілки» був сильно погромлений; головні його діячі вже не могли працювати. Удар був нанесений дуже серйозний і болючий, бо прийшовся він на найважнішому місці організаційної системи. Але не тільки кермуючий центр «Спілки» був розбитий. При арешті «Рахилі» й «Николая» жандарми захопили адреси периферійних організацій та по цих адресах вчинили погром також і на провінції. До того ж одна з найважніших і найцінніших частин техніки революційної праці впала жертвою жандармського наскоку, бо в Києві, на Паньківській вулиці, в літі 1907 р. захоплена була добре уряджена наша друкарня разом з кількома працівниками при ній. Дуже шкода було не тільки арештованих товаришів, але й цінною майна нашого комітету. Боялись, щоб і інша частина техніки, власне «паспортове бюро» не попала до жандармських рук, бо в кінці 1907 р. й на початку 1908 р. ясно чулось, що під нашими ногами ґрунт підкопаний, що ми оточені з усіх боків, що й серед нас самих є хтось непевний. Із тих, що мали безпосереднє відношення до Головного комітету «Спілки», залишились у Києві на волі тільки адвокат Л. М. Слуцький і я [36]. Я ще з літа 1907 р. виконував функції секретаря Головного комітету і фактично в моїх руках були всі зв’язки з місцевими організаціями й людьми. А. М. Слуцький уже раніше змушений був відійти від активної роботи, а наді мною висів дамоклів меч, бо по всьому видно було, що я цілком «провалений» і що кожної хвилини мене можуть арештувати. Мене взято під пильний жандармський догляд і я вже не міг підтримувати зв’язків, ходити на явки і т. д., бо за мною ходили слідом шпіони й висліджували, де я буваю та з ким бачусь. Треба було передати зв’язки комусь іншому, щоб після арешту не урвались зносини з тими товаришами, що ще були на волі й працювали на провінції. На початку 1908 р. я й передав усе двом товаришам молодшої генерації: А. Френклеві («Константин») і А. Ґольденфарбові («Наум»).

З жалем робив я це, бо так зжився з партійною роботою, що якось не міг собі уявити, щоб і без мене йшла праця. Не було це, звичайно, почуття якоїсь зарозумілості і не думав я про те, що я є таким робітником, якого не можна ніким замінити, однак ясно було мені, що молодші товариші все-таки не мають такого досвіду, як я. Мені просто боляче було відходити від справи, для якої стільки працював я раніше, в ім’я якої наражався на небезпеки, виносив стільки невигод та зазнав стільки різного лиха.

Шкода було передавати в інші руки моє прекрасне «паспортове бюро». З великими труднощами добувалось для цього «бюра» потрібні речі, але я мав їх доволі. Було в мене 63 печатки різних урядових установ та відповідні копії оригінальних підписів тих осіб, що підписували документи (печатки міщанських управ, волосних правлінь, міських управлінь, поліцейських управлінь, печатки про зарегістрування в поліції і т. д.); був значний запас чистих паспортових бланків, які удалось закупити, звичайно, нелегально й з великим трудом; осінню 1907 р. я привіз із Львова певну кількість закордонних (австрійських) паспортів. Працюючи як студент-природник в хімічній лабораторії, я зблизився з лаборантом — бувшим артилерійським старшиною, вигнаним із війська за «неблагонадежность», і від нього навчився різних способів витравлювання на паперах чорнила й печаток та фіксування вимитого паперу, так щоб можна було на нім знов писати чорнилом. Отож я сам міг робити із старих паспортів нові, написані на друге ім’я, або виставляти на своїх чистих бланках всякі паспорти на такі імена, яких було треба. Я знав усі тонкості паспортової справи, мабуть, не гірше, ніж поліцейський урядовець, і точно знав випадки, в яких видається чи то «рожева», чи «зелена», чи «сіра» паспортова книжка і яка «подкладка» мала в ній бути. Немало їздило моїх «хресників» по цілій тодішній Російській імперії і мою продукцію сама ж поліція оцінювала нарівні зі своєю власною. Шкода було розлучатись з товаришами. Шкода було самого революційного життя з його небезпеками, завзяттям, ідеалізмом і світлими надіями. І шкода було найбільше самої справи, бо ж вона так вабила до себе своєю високою ідеєю про волю, справедливість, усунення визиску, соціальну рівність людей. Але обставини сильніші за нас, і вони диктували з категоричною необхідністю підлягти їм. Отже, vis major [37] примусила мене уступити місце іншим. Я став у затінку, не пориваючи, однак, з ними зв’язку, який між нами тримався через сестру «Наума» Дору.

В лютому 1908 р. стало цілком очевидним, що й мої наступники також «провалені» і що їм треба також ховатись від арешту. На початку березня «Наум» і «Константан» мали виїхати з Києва, але на двірці разом з Дорою були арештовані. У мене зроблено трус, але зоставлено на волі. Я кожної ночі чекав, що прийдуть і за мною. Знав я добре, що трус без арешту робиться тільки для того, щоб приспати в людині обережність, щоб вона почула себе вже поза небезпекою, назбирала в себе якогось компрометуючого матеріалу і тим дала добру поживу жандармам при другому несподіваному трусі. Моє гостре почуття непевності й очікування нового жандармського нападу тяглось більше місяця й сильно впливало на мої й без того попереднім життям розхитані нерви. У мене було лише дві можливості: або просто йти назустріч небезпеці арешту, або переходити на нелегальне становище чи тікати за кордон. З різних причин я мусів вибрати перше і чекати дальших кроків з боку жандармів, оточений навкруги їх шпіонами.

Так продовжувалось до початку квітня. Приблизно коло 8—10 квітня я одержав заклик явитись до київської охранки. Коли прийшов туди, то мене виставлено під обсервацію шпиків, яка тривала коло години. Потім покликали до самого начальника Кулябка. Зустрів мене високий, елегантний блондин, одягнений у цивільний костюм. Це був сам Кулябко. Почав розмовляти ввічливо, пропонував закурити й випита чаю. Я відмовився. Далі він почав оповідати про те, що він прекрасно знає мене вже здавна. На це я зауважив, що це цілком річ імовірна, бо така його взагалі служба, а я у Києві живу також давненько: тут, мовляв, учився в гімназії, потім у колегії П. Галагана і в університеті. Однак він, усміхаючись дуже приємно, заявив, що знає й багато іншого про мене, а саме, що я від 1903 р. беру активну участь у революційній праці, що вже 1904 р. сидів у тюрмі, що вже більше двох років працюю в «Спілці», що я є секретарем її Головного комітету, що моє конспіративне ім’я є «Левко» і т. д. Я слухав і ушам не вірив. Він знав усе до подробиць наше життя та працю і всі факти й дані подавав правильно. Він мав, без сумніву, свої очі та уші в самій нашій організації, бо збоку всього того бачити й чути не можна було [38]. Коли він сказав, що в мене на явці була його людина, говорила зі мною в справах партійної організації, одержала від мене різні інструкції і пр., то я цьому вповні вірив. Я спитав Кулябка, чому ж він мене не арештував досі, коли так певен, що я є іменно той, про якого він говорить і якого характеризує як запеклого революціонера. На це почув відповідь: «По вас я выслеживал других. А потом я хотел вас арестовать с поличным. Конечно, я мог бы вас арестовать так же легко, как месяц тому назад арестовал «Константина» и «Наума» при их попытке скрыться; но я хотел не просто вас арестовать, а захватить вас с уличающим материалом. Однако вы очень хитрий человек и не даете себя поймать с поличным». [39] Я справді мав колись дуже добру память і нічого ніде не нотував, а все (в тому числі багато адрес) держав у пам’яті: так само й жодного компрометуючого матеріалу в себе ніколи не держав, а на різні побачення й по різних революційних справах ходив, вживаючи усяких заходів обережності, крутячись по вулицях, сідаючи на трамвай, користуючись прохідними дворами, яких знав доволі і т. п. Крім того, я все старався одягатися не «подемократичному», а по змозі більш пристойно й чепурно.

Кулябко запевняв мене, що він дуже шанує революціонерів, бо це все ідейні люди й борються вони за добро народу, так, як вони те добро розуміють. Але, мовляв, і революціонери мусять признати, що є люди, які те добро розуміють інакше та, будучи ідейними противниками революції, поборюють її також в ім’я інтересів народу. Себе він якраз і причисляв до таких «ідеалістів». Казав далі, що коли революціонер надумається й стане на правильний шлях, то буває надзвичайно корисною для держави людиною. Він і мені радив надуматись. Я запитав, чи не хоче він мені порадити просто перейти на службу до жандармерії. На це він відповів, що цього він радити, мовляв, не буде, але був би радий, коли б і я став йому в допомозі в боротьбі з революціонерами. Я, обурений цими його словами, різко заявив, що жандармом і шпиком не був і не буду. Після цього елегантний, ввічливий Кулябко осатанів і, бухнувши кулаком по столі, на цілий голос заревів: «Так я вас сгною в тюрьме!» Я мовчав і він теж. Запитую: «Я арестован?» — «Нет, вы свободны!» — відповів Кулябко. Я не повірив і продовжував сидіти. «Вы свободны и можете идти!» — повторив він ще раз, і я вийшов із охранки. Можна собі уявити, в якому настрої я вийшов і як себе почував потім, коли вернувся додому.

Ми, які ще лишились на волі: А. М. Слуцький, я, А. А. Гінзбург — намагались задержати сякі-таки зв’язки з провінцією, але це нам мало вдавалось, бо все було розбите, дезорганізоване. Справа занепадала. Нас перемогла реакція. Я не виїхав зразу з Києва. І в час своєї чинної участі в революційній роботі я не кидав зв’язку з університетом та при кожній можливості працював у своїх науках: складав іспити, відбував практичні вправи і т. д. Мої студії приходили до кінця; залишалось закінчити свою дипломну працю і я міг одержати формальне свідоцтво про закінчення університетських студій. Цим я пильно зайнявся ще з кінця 1907 р. Тепер же, в зимі й навесні 1908 р., коли мене облягли шпики й цілком обмежили мою свободу руху, мені навіть дуже зручно було кожного дня відвідувати університет. Цим я до певної міри маскував свою поведінку, бо ж ясно було, що за кожним моїм кроком слідкували жандармські очі. Нарешті в травні моя дипломна праця була закінчена, прийнята й визначена навіть як «весьма удовлетворительная». Тут однак виявилось, що я не склав іспиту з богослов’я. Після переборення деяких перешкод полагоджена була і ця справа і я дістав «выпускное свидетельство». Університет кінчив, але державних іспитів фізично не був уже в стані складати того самого року.

Моє зденервування дійшло до такого ступеня, що я вже не міг спати, не міг чути різних звуків (особливо дзвінка, бо все сподівався арешту), на грунті зденервування появилась екзема, я періодично ставав глухим, випало волосся на голові. Щось було страшне й гнітюче. Лікарі радили їхати кудись на село й відпочинути. А куди я міг поїхати? Моє рідне село було всього лише 30 верст від Києва. Але скоро тільки я там появлявся, як мене поліція починала ловити. Та й взагалі не так легко було вирватись із Києва, коли за тобою день і ніч зорять шпіонські очі. Не виключено було що при виїзді із Києва був би арештований на самому двірці. Обманюючи увагу жандармів, я таки втік нарешті літом із Києва і заховався на півдні Криму, коло Ялти, а пізніше в степу, недалеко Теодозії, в маєтку батьків мого товариша, друга й приятеля В. Ґ-дзе.

Славний це був час і ніколи я його не забуду. Родина мого друга була високоінтеліґентною. І батько й мати були старі революціонери, землевольці, потім довголітні політичні емігранти. Близько знали багатьох старих революційних діячів, зокрема, були близькі й приятелювали з родиною М. П. Драгоманова. Мій товариш «Гамка» був з переконання есер, певний час працював у партії, поки ще рр. 1903—4 був у Київському університеті. Разом ми туди вступили, разом учились та й одночасно стали брати участь у революційній роботі, хоч і в різних партіях. Тепер він закінчував паризьку Сорбонну. Батько його С. В. 3-ий поводився з нами як старший товариш. Він був різносторонньо освіченою людиною, мав добру бібліотеку, одержував різні газети й журнали. Часто ми дискутували між собою, і мені дуже тяжко було обстоювати свої марксівські позиції проти двох народницьких противників, обох розумних і освічених. Мати товариша відносилась до мене, як до свого сина. У день працювали по господарству; я вчив двох дівчаток; увечері всі збирались разом у їдальні й читали журнали та газети, обмінюючись думками й інформаціями. Було мені тут гарно, затишно; життя було культурне, змістовне.

Одного вечора, коли ми сиділи цілим товариством у їдальні, стався невеликий випадок, який пізніше зіграв певну роль в моєму житті, і тому його тут хочу згадати. Читаючи якусь московську радикально-ліберальну газету (назви її не пам’ятаю, вона скоро була закрита), батько мого приятеля несподівано вигукнув: «Вот так фунт! Послушайте!» І він голосно прочитав таку інформацію. Харківський земський начальник Данилевський, син відомого письменника, з якоїсь причини заходами харківського губернатора був звільнений з посади. Переїхавши до Харкова, він подав оригінальне прохання до Міністерства внутрішніх справ: просив, щоб на якійсь вулиці й у певному домі викинено з помешкання тамошніх мешканців і дано це помешкання за невелику платню йому; далі, щоб його речі на нове помешкання перевезено кіньми й підводами міської пожарної сторожі під доглядом поліції та щоб якусь цінну для нього лампу переніс окремо в руках «поліцейський надзиратель»; потім, щоб проти його нового помешкання встановлено поліційну варту для охорони й безпечності його особистої та його майна і т. д. Своє прохання мотивував тим, що все це зроблено з наказу губернатора для близької до нього особи — пані такої-то. Він же, як бувший урядовець державний, почуває себе навіть більше управненим просити міністерство про аналогічні заходи на його користь. Стався скандал. Губернатора мали усунути і, здається, дійсно усунули. Прочитавши цю інформацію, О. В. 3-ий закінчив її читання своїм зауваженням: «Ну, знаєте, такую штуку мог выдумать только хохол!» А потім, звернувшись до мене, додав: «Вам, Николай Михайлович, следует заметать себе эту полезную и остроумную выдумку вашего земляка!» Ми потішались гуртом над тим, як харківський «сатрап» став жертвою свого занадто рішуче й сильно виявленого «рицарства» у відношенні до своєї «дами серця». А в моїй пам’яті цей факт добре зафіксувався; я часто пізніше про нього згадував, і використав.

На осінь 1908 р. я зовсім поправився і здоровий вернувся до Києва. Тут ми разом з А. М. Слуцьким і А. А. Гінзбургом знов почали відновляти зв’язки й працю «Спілки». Притягнув я до роботи кількох людей, в тому числі й А. К-р, яка ще в Умані 1906 р. була «хазяйкою» помешкання, де працювала наша типографія. Нам пощастило відновити зв’язки з деякими товаришами на провінції (Чернігівщині, Київщині, Волині). Ці зносини тривали до початку 1909 р., але майже не поширювались, бо ми мусіли бути надзвичайно обережними, зважаючи на те, що в нашу попередню організацію, без сумніву, глибоко влізла провокація. Поступово ця революційна праця сама собою занепадала й нарешті припинилась.

Переді мною стояло завдання скласти державні іспити. Але треба було думати про засоби до існування. Кинувся я шукати посади в земствах та міських управах. Вони ж були «ліберали», то мусіли ж мені допомогти. Але нічого з того не виходило, бо коли довідувались, що я «неблагонадежный», то відмовляли на тій підставі, що губернатор все одно не затвердить і примусить звільнити мене. Дуже мене неприємно вразило, коли я навіть у своїх людей не знаходив підтримки. Зустрівшись з М. М. Рашевським, з яким був я в добрих зносинах, коли був секретарем Головного комітету «Спілки», спитав, чи не можна було б мені влаштуватись на його цукроварні. Він відповів, що це незручно, бо й за ним стежать, а коли до того ж я «збунтую» йому робітників, то всім нам буде погано. Може, він мав рацію, не прийнявши мене до себе, але було мені неприємно чути. Пізніше у панства 3-их зустрівся з управителем Київського відділу Волзько-Камського банку О. ГІ. Ж-им, з яким був давніше вже знайомий. О. П. Ж-кий колись мав відношення до революційного руху 1870—80 рр. До нього я кілька разів звертався по різних фінансового характеру справах Головного комітету «Спілки», коли переведення цих справ зв’язане було з певним ризиком й вимагало довірочності. Він мені все, коли міг, помагав у цьому. Тепер спитав він мене, що я роблю. Кажу, кінчив університетські студії, готуюсь до державних іспитів і безрезультатно шукаю посади. Подумавши, він сказав, що, може, щось знайде для мене у банку. Я ніколи навіть здалека не приходив на думку про можливість праці в банку, бо тільки здалека бачив великі бухгалтерські книжки і мав перед ними почуття «решпекту» та навіть страху. Кажу, що в цій справі я нічого не розумію, але він мене запевнив, що це не така вже хитромудра річ і що я скоро все зрозумію. Само собою розуміється, що я не відмовився від зробленої мені пропозиції. Через пару тижнів я вже працював у банку [40].

Праці в банку на кінці 1908 року й на початку наступного було багато. Працював вдень і увечері. А вночі ще готувався до державних іспитів. Управитель добре до мене відносився й дав навесні 1909 р. відпустку на час іспитів. В кінці травня я їх уже склав, а в літі, заплативши «кровних своїх» 5 руб. 50 коп., одержав диплом першої степені, надрукований на прекрасному пергаментному папері. А що ж з ним робити?

Блиснула надія залишитись для підготовки до наукової діяльності при катедрі хімії. Професор хотів і я теж. Але «неблагонадежныий», не згодиться начальство. Прийшлось примиритись з думкою, що ця дорога для мене зачинена. Які ж дальші перспективи?

На першому плані в усій своїй голій і непринадній, та навіть огидній, але цілком реальній формі стало переді мною питання про військову службу. Всі терміни льготи для закінчення науки вже минули, і я не мав більше жодної підстави для дальшого звільнення свого вступу до війська. Я вже давно був записаний як особа, що хоче відбувати цю повинність в якості «вольноопредѣляющагося». З усього свого серця й душі я не любив трьох інституцій за царського режиму: жандармерії, бюрократії і війська — цих трьох головних підвалин, на які спиралась царська автократія; їх я вважав за своїх лютих ворогів. А тепер мусів сам стати складовим елементом одного зі своїх колективних ворогів. Злою іронією щодо мене звучало те слово «вольноопределяющийся». Не хотів я йти до війська, але з другого боку, коли б я сам не знайшов собі місця в якомусь полку, то тоді військове начальство мало б право послати мене туди, куди б воно схотіло. І я став шукати.

Дивно! Перші, хто прийшов мені назустріч у цій справі, були військові люди, мої «вороги» — старшини. Один (свояк — артилерійський сотник) — мій одвертай політичний противник, висловивши надію, що я його не підведу, взявся поклопотатись, щоб мене прийняли до артилерії; другий (швагер — кавалерійський старшина) запропонував свою допомогу для вступу до їхнього полку. Мені хотілось лишитись у Києві, а ті обидві частини буди в інших місцях, і тому я при допомозі третього свого «ворога» (брата в других — ад’ютанта дивізійного штабу) звернувся ще й до командира одного із піших полків тієї дивізії, яка стояла у Києві. Мене всюди згодились прийняти. Треба було подати прохання й представити відповідні документи, в тому числі й «свидетельство о благонадежности», яке мав видати київський губернатор. В останній день губернатор його прислав, але… мене ніде не прийняли. Полковий ад’ютант сказав мені, що коли їх полк був на Кавказі, то йому доводилось читати губернаторські свідоцтва про «дашнаков», але такого, як було про мене, він ще ніколи не мав нагоди читати. Отже, я «вольно» не міг вступити. Тепер мене мало кудись призначити військове начальство.

Не хотів я й одного зайвого дня служити у війську; старався всякими способами проволікати. Тим часом мене цілком зв’язали: забрали всі документи й зобов’язали підпискою нікуди з Києва не виїжджати. Сиджу, чекаю й використовую всякі шляхи, щоб довідатись, куди мене призначать. Одержую інформації, що мене мають призначити в один з полків, який стояв у Сибіру, десь аж коло Владивостока Отже «не вмер Гаврило, то болячка задавила». Не минути таки Сибіру! Але не хочу без боротьби піддаватись. Вживаю заходів і використовую впливи, щоб змінити цей намір. Нібито щастить. Хвалюсь про це управителю свого банку О. П. Ж-кому, попереджаючи, що, може, мені доведеться виступити з банку уже в ближчому часі. На це чую його раду: «Поезжайте в Петербург и похлопочите у Сухомлинова!179» Кажу, що до нього не маю жодної протекції, але О. П. Ж-ий заявляє, що дасть мені листа до одного київського великого промисловця. Не розумію, що може зробити цей пан і яке має він відношення до військового міністра, але О. П. Ж-ий заспокоює мене своїми словами: «Во всяком случае, они более близкие приятели, нежели мы с вами». Було це в березні 1910 р. Рішаю їхати. Але як поїдеш, коли забрали в мене всі документи, в тому числі й паспорт. Колись багато я зробив паспортів для інших, а тепер для себе не маю й одного. Випросив нарешті паспорт у свого товариша зі студентських часів, який мав більше за мене щастя і не тільки мав паспорт, але й був уже звільнений від військової служби, та удавши, що я хворий, поїхав до Петербурга. Прибравшись, іду відразу до промисловця і довідуюсь, що він… того самого дня ранком поїхав разом з Сухомлиновим до Ніцци [41]. Не маю щастя! Пробую знайти підтримку у члена Державної думи проф. І. В. Лучицького180. Він же «наш» депутат, мусить обороняти інтереси своїх земляків! Нічого не виходить. Одмовляється і навіть не радить на нього покликуватись, бо ж він є член опозиції, а тому його ім’я є одіозне для міністерств. Так ні з чим я й вернувся.

Скоро по тім моя дамська «розвідка» встановила, що до штабу місцевої бригади (перша вища інстанція над управліннями військових начальників) прийшло вже із головного штабу призначення для мене в полк, який стояв десь у Польщі. Небезпека насувалась. Треба, значить, виїхати з Києва, бо тут скоро мене знайдуть. Прощаюсь з банком, уступаючи свою посаду українському с.-д. — майбутньому міністрові УНР Б. М. Мартосові181 — і переселяюсь у квітні місяці на село в маєток родичів своєї жінки. Боятись тепер мені нема чого; що мені можуть зробити? Найбільше — негайно послати до полку. Живу тут ціле літо, а мене військовий начальник все шукає на київському помешканні, хоч я виїхав з Києва «легально», ц. є. явившись до поліції (правда, не вказавши точно, куди саме їду). Жив так місяці зо три, і ніхто мене не знайшов (було це «далеко» від Києва — аж 45 верст — на Чернігівщині; отже, «друга губернія»). Стали добрі люди радити, щоб я показався на очі начальства, а то, мовляв, самі знайдуть, арештують, будуть судити «за уклоненіе от военной службы» і т. д.

В кінці липня йду до військового начальника і «ділово» запитую, чи нема ще для мене призначення. Довідавшись про моє прізвище, полковник страшенно обурився, став кричати й загрожувати мені арештом. Я звернув увагу полковника на те, що в такому випадкові для нього самого утворилось би дуже конфузне становище перед начальством, бо вийшло б наяву, що він мене не міг знайти, а арештував у себе в канцелярії, коли я сам з власної ініціативи прийшов до нього довідуватись про своє призначення. Полковника, видимо, це трохи дійсно спантеличило. Для годиться він ще трохи посварився, ще ми посперечались, а потім помирились на тому, що він «нічого не знає», а я мушу бути 1 серпня в полку. Дуже мені не хотілось їхати, але мусів. Зібрався, попрощався й поїхав на «службу царскую — ратное дело».

Одержав я призначення до 29-го пішого Чернігівського полку, який був розташований в м. Рожанах, близько прусської границі. Літом він мав стояти в «лагерях» разом з другим полком тої ж дивізії, здається, у м Прасниші, близько Млави, на північ від Варшави. Сюди й направив мене військовий начальник. Виходить, загнали таки мене хоч і не до Сибіру, так в якусь темну дірку. Приїхав до Прасниша, питаю, де тут мій полк. Кажуть, було аж два, а тепер кудись обидва пішли. Куди пішли, — ніхто не може пояснити. Ходив я по різних місцевих урядах за інформаціями; розпитував різних урядовців; зустрів випадково якогось старшину і його питав — ніхто не знає, де мій полк.

В моїм розпорядженні був тільки один день, бо 1 серпня мусів явитися до полку. Як же знайти полк? Пішов нарешті до харчевні й звернувся до жида, думаючи, за українським звичаєм, що жид таки мусить знати. Питаю, чи не знає, де мені знайти полк. — «Dlaczegoby nie? W Warszawie!» [42] Так ось як! Ніхто з урядовців не знає, київський військовий начальник не знає, а жид знає! Вернувся до Варшави, довідався тут, що дійсно мій полк стоїть в «лагерях» на Бєлянах, недалеко Варшави. Походив по місту, обдивлявся. Увечері рішив уже йти до готелю спати. Зайшов у найближчий: аж стіни трусяться — такий галас стоїть. Питаю, що це таке: кажуть, шабаш (була це п’ятниця), моляться постояльці. Пішов до другого — те ж саме. І ще в кількох готелях був — те ж саме. Було таке враження, нібито у Варшаві живуть самі жиди. Я не знав Варшави і не знав того, що, блукаючи по місту, я зайшов до жидівської частини міста, званої «Nalewki». Дійсно, справжнє гетто! Якось таки влаштувався й переночував, а другого дня явився точно в означений термін до свого полку.

По скінченні військової служби являюсь до банку, щоб працювати тут далі. Але виявляється, що мій наступник Б. М. Мартос твердо сидить на моїм місці, а нових вакансій у банку нема. Отже, знов треба шукати якоїсь посади. Думав, що тепер уже мені не будуть робити таких труднощів при зачисленні на посаду, як це було перед військовою службою. Знов звертаюсь до земства; навіть траплялась уже доволі реальна можливість працювати при київському земстві в галузі помології. Але виявилось все-таки, що й військова служба не вплинула на цивільну адміністрацію щодо її кваліфікації мене як «неблагонадежнаго». Ніде не прийняли, відмовили. Довелось чекати два місяці, аж поки Б. М. Мартос не пішов з банку для праці по кооперації. Лише тоді я дістав там знов працю, але… Б. М. Мартос «перебив мені комерцію». Йому платили менше, ніж мені, і тепер я одержував його платню, ц. є. меншу, ніж раніше, коли ще тільки вступив до банку. Тільки з наступним роком мені відновлено попередній гонорар. Так через військову службу моя кар’єра банкова була підкопана. Мій товариш, якого я протегував при вступі до нашого банку перед управителем О. П. Ж-им, опередив мене. От тобі й «служба царская»!

Осінню 1911 р. я був «высочайшим приказом произведен в прапорщики запаса армейской пехоты». Отже, вже не «нижній чин», а старшина.

У травні 1912 р., вже як прапорщик, я знов опинився у війську. Тепер уже обставини військового життя не були зовсім для мене страшними чи чужими. Я навіть не без приємності провів ці шість тижнів у військовім однострою. Тут, розуміється, не останню ролю грало й те, що я міг бути в «чистім полі» зі зброєю, а не в банку з бухгалтерськими книжками й рахівницею. Маючи попередній досвід, я вже сміло стояв перед строєм, умів належно командувати і навіть серед своїх товаришів-прапорщиків тим визначався. Виконував обов’язки молодшого старшини та вправлявся у командуванні сотнею. З інтересом учився читати австрійські плани й мапи та з великим навіть зацікавленням рішав різні тактичні завдання під кермуванням генерального штабу сотника — пізніше військового міністра УНР і українського генерала В. Петрова 182.

Цікаву людину стрінув я в 165-му п. луцькому полку, в якому відбув цей «лагерный сбор». Був то командант тієї сотні, до якої мене призначив сотник О-в. Сталося це зовсім випадково через те, що мої товариші постарались про те, щоб їх причислено до сотень, де добріші команданти. Я про це не старався й тому попав до найбільш строгого. І був дуже з того вдоволений. Скоро тільки став знайомитись з порядками, зразу зауважив, що в сотні панує українська стихія. Майже цілий склад сотні був український. Це ще не було дивним, бо тоді, здається, почали робити спробу комплектування полків територіально. Отже, в цей полк попали здебільшого київці. Але дивним було те, що в сотні всі, в тому числі й начальство, говорили по-українськи. Сам сотник О-в також говорив по-українськи, і то не тільки поза службою, але й під час навчання. Ближче познайомившись з сот. О-вим, я запитав його, хто він є і чому «ризикує» користуватись українською мовою у своїх службових відносинах. Зі здивуванням довідався, що сотник О-в є «чистокровний кацап», що родом він з Оренбурзької губернії і що навчився говорити по-українськи уже в Києві. А говорив він зовсім доброю, простою українською мовою, якої навчився від своїх вояків-українців. Він пояснив мені, що робить це не з якихось політичних міркувань, а з причини цілком педагогічної натури, бо як колишній народний учитель, він прекрасно, мовляв, розуміє, що кожну людину найлегше й найкраще можна чомусь навчити, коли користуєшся її рідною мовою. Живучи на Україні, він вважав за свій обов’язок вивчити й ту мову, якою говорить її населення. І справді, сот. О-в досягав найкращих результатів, бо його сотня в усіх відношеннях уважалась за найліпшу. Українська стихія давала себе відчути навіть там, де цього трудно було сподіватись, як показує приклад сотника О-ва. Правда, це були виїмки, цілком об’єктивно доводиться зазначите, що навіть майбутній український міністр тоді ще зовсім не мав на собі ознак будь-якого впливу на нього цієї стихії.

Коди кінчився термін нашої практики, приїхала комісія на чолі з начальником дивізії для перевірки наших успіхів. Через те, що це була також і перевірка праці наших інструкторів, то вони були більше, ніж ми, заінтересовані в тому, щоб представити перед генералом усе якнайкраще. Отже, зроблено фокус Зарані умовлено, хто з нас, прапорщиків, де мав стояти з таким розрахунком, що коли генерал скаже починати, то наш головний і відповідальний керівник, підполковник Б. мав нібито випадково покликати наперед уже умовлених осіб і дати їм виконувати також зарані умовлені функції. Так і сталось. Мене «випадково» призначено командувати сотнею, а інших чотирьох поставлено за «взводних» старшин. Генералові насамперед подобався мій голос; потім він похвалив взагалі моє орудування сотнею, потім так сам захопився цілою справою, що наказав передати командантові якоїсь іншої сотні, яка вправлялась дальше на полі, щоб він прийняв «встречный бой», а мені наказав вести такий бій. Почалось «сраженіе». Я, признаюсь, трохи схитрував, і тому втягнув свого «противника» в таке положення, що мій один «взвод» обстріляв його з крила На цьому наш «бій» кінчився, бо генерал оголосив нас переможцями. Стиснув мені руку, дякував і… запропонував залишитись на військовій службі з тим, щоб я скінчив військову школу, а затим ішов до військової академії. Запевняв, що я, як людина з університетською освітою, міг би зробити добру кар’єру, що він помітив у мене військові здібності (яких я в себе ніколи навіть не підозрював!) та казав, що російська армія потребує освічених старшин. Я подякував за пропозицію й відмовився, покликуючись на те, що мені вже пізно починати військову кар’єру. На це почув невдоволений генеральський голос «Жальї Жаль!» Після цього генерал лаяв того сотника, який програв «бій», а потім, коли генерал від’їхав, то сотник напав на мене за те, що я «розбив» його, ведучи «бій» не згідно з вимогами статуту, хоч статут якраз вимагав приноровлюватись до місцевих умов, що я зробив.

Пізніше ми помирились, добре випили й закусили всі разом в старшинській столовці і я, попрощавшись з «противником», інструкторами та товаришами-прапорщиками, поїхав додому, щоб знов одягти на голову свою цивільну «шляпу» та взяти до рук іншу зброю — ручку й банкову рахівницю. Від цього часу й до мобілізації в липні 1914 р. я все почував себе під дамокловим мечем військовості.

В кінці 1912 р. один знайомий старшина довірочно, вже як товариш по війську, попередив мене, що їхня артилерійська бригада одержала секретні інструкції мобілізаційного характеру; він радив мені бути готовим до всяких несподіванок, ц. є. готовим до мобілізації, бо військові припускали можливість збройного конфлікту з Австро-Угорщиною. Я згадав, що й ми навесні того року вчились читати австрійські плани й мапи.

В літі цього року зробили ми останню спробу відновити чинність колишньої «Спілки». Хотіли перевести це під фірмою зовнішньо легальної організації. Для цього мали намір створити якесь культурно-просвітнє товариство з тереном діяльності на цілій Україні. Дійсно пощастило перевести затвердження статуту такого товариства під назвою «Общество распространения низшего, среднего и высшего образования в Киевской, Подольской, Волынской, Черниговской и Полтавской губерниях». Душею цього підприємства був Л. М. Слуцький, який притягнув до цієї справи і мене. По затвердженні статуту скликано в клубі на Володимирській вулиці установчі збори. Л. М. Слуцький головував, я секретарював. Почали працювати. Притягнули до участі й праці доволі значне число учених і громадських сил.

Я працював при проф. Київської політехніки Тіхвінському [43]; під його кермуванням і з його доручення викладав курс хімії. Влаштовували в Києві й на провінції курси, цикли викладів і окремі реферати. Але це все був декорум, за яким крилось інше. Ми старались нав’язати старі «спілчанські» зв’язки з окремими її членами й відновити партійну роботу, користуючись правом легальних зібрань товариства та роз’їздами лекторів по провінції. Зв’язались з деякими на Чернігівщині, Київщині й Волині. Постало кілька гуртків. Однак це були лише окремі люди, які між собою лише сяк-так були зв’язані; не були то справжні партійні організації з точно означеними нормами взаємовідносин та зв’язані точною партійною дисципліною; тим більше не були це масові організації. І життя цих невеликих гуртків йшло кволо, праці широкої не провадилось, бо й провадити її було тоді трудно. Громадське життя взагалі було ще тоді сильно придушене; хвиля політичної реакції, яка почалась 1906 р., ще не встигла впасти й гнітила дух цілого громадянства, в тому числі й робітництва та селянства, серед якого мала б вестися робота відновленої «Спілки». З цих причин наше підприємство великих результатів не дало: легальне товариство вмерло, а нелегальні організації поволі також зникли.

В повітрі «пахло порохом». По часописах різних політичних напрямків, хоч і скупо, але появлялись інформації й чулись голоси про можливість війни. Для мене це не було тепер питанням теоретичним, але було воно питанням про цілком реальну можливість опинитись у положенні людини, що балансує між життям і смертю. Не могло бути найменшого сумніву, що в разі вибуху війни ніяка «неблагонадежность» не врятує мене перед мобілізацією. Переді мною ставало питання про необхідність вже тепер подбати на той випадок про свою родину, бо наш банк, як приватна установа, не був би зобов’язаний видавати їй мою платню, коли б мене покликано в разі мобілізації до війська і я в банку фактично не працював би. Та й взагалі моє положення в банку стало дуже непевне, бо через те, що мене все тягали до війська, на мене почали там дивитись, як на «перелетную птицу». Ці слова одного із моїх начальників проречисто свідчили про те становище, в якому я опинився через те, що змушений був відбувати «службу царскую». Було цілком очевидним, що мене могли викинути при першій нагоді, особливо коли я позбавився би цінної для мене підтримки з боку нашого управителя, який мав намір лишити свою дотеперішню посаду. До того ж прийшла ще одна комплікація: до нас приїхало начальство із Петербурга, яке знайомилось зі справами і, між іншим, побажало ближче познайомитись з особистим складом робітників. В анкеті, в якій кожен із нас мав подали відомості про свою особу, стояло також запитання про національність. Написав я, що я української національності і тим викликав невдоволення начальства. У нас майже половина урядовців-поляків і всього лише три українці: Р. Р. Який, М. І. К-нюк і я. Нікому не здавалось, мабуть, дивним, що поляки означали себе поляками, або росіяни називали себе «русскими»; але з українством справа стояла інакше. Не знаю, яку національну приналежність подавали в своїх анкетних картках Р. Р. Який та М. І. К-нюк; не чув також, щоб у них вийшла якась неприємність на цім ґрунті (Р. Який до того ж і сам у нас був начальством, а М. К-нюк був «на хорошем счету» у начальства). Для мене з приводу цього вийшла доволі неприємна розмова з петербурзьким начальством, бо сам пан контролер Б-кин, як оповідали, був членом чорносотенного «Союзу русскаго народа»183. Він виразно зазначив у розмові зі мною, що банк є, мовляв, установою російською, і тому не бажано, щоб у ньому працювали також «нерусскіе». Я потім довідався, що ні одному полякові він цього не говорив. Найкраще, очевидно, поступив наш колега Ф-ель, хрещений жид, який написав, що належить до одної з паном Б-киним «русской» національності.

Для мене стало цілком очевидним, що треба скоріше з банку тікати. Помимо всяких інших міркувань я вважав це за неминуче, бо переконався, що банкова атмосфера є для мене цілком чужою і що я до неї ніколи не приноровлюсь. Це переконання ще більше укріпилось, коли я побачив, що в боротьбі за існування чи за краще становище люди готові були підкопуватись один під другого, не спиняючись перед найгіршими засобами для того, щоб повалити свого конкурента-товариша чи пошкодити йому. Доходило навіть до вчинків просто кримінального характеру: наприклад, невідома чиясь рука вирвала чотири сторінки в одній із бухгалтерських книжок, за цілість якої й правдивість записів у ній відповідальність посередньо падала також і на мене. Зроблено це було якраз під час перевірки справ у нашому банку петербурзьким начальством з очевидним наміром підкопатись під усіх тих, що були відповідальні за ведення тієї книжки. Наше було щастя, що контролер не пішов на це, бо інакше моєму безпосередньому начальникові та, мабуть, і мені довелось би за це понести серйозну кару. Серед людей, спосібних на подібний бандитизм, я рішуче не хотів далі лишатись, бо я зовсім не звик до такого товариства, не вмів з ним поводитись та й не хотів ні звикати до нього, ні приноровлюватись. Рішив пошукувати десь іншу якусь роботу. Отже, коли один із старших службовиків, нібито із почуття доброзичливості до мене, оповів мені про те, що петербурзьке начальство було дуже невдоволене тим, що я заявив себе українцем, то я зрозумів цю розмову навченого життєвим досвідом службовика як пораду або приноровитись таки до понижуючих обставин роботи в банку, або йти собі звідти кудись в інше місце. Я вибрав, звичайно, останнє, хоч і не було в мене тим часом якихсь нових проектів.

Почав розглядатись на всі сторони, бажаючи знайти собі такого роду працю, де я міг би мати хоч сяку-таку сатисфакцію в свідомості того, що працюю для добра загалу, а не для матеріальних вигод ненаситних визискувачів чужої праці й різної масти індивідуумів, для яких є соборне ім’я одного із синів старозавітного Ноя184. Таку бажану для мене працю міг би я, на мою думку, знайти в якійсь установі міського чи земського самоврядування; якась тінь подібної можливості була нібито в педагогічній діяльності. Отже, знов почались пошукування, засягання інформацій, використовування зв’язків і тому подібна неприємна процедура. Але на всі ці заходи й старання всюди дістав я відмовну відповідь, бо «неблагонадежный».

В періоді отих пошукувань за працею я мав нагоду ще раз пересвідчитись в тім, що моя колишня уява про військових людей не зовсім відповідала дійсності. Не говорячи вже про колишнє російське Міністерство освіти, де взагалі панував дух поліцейщини, навіть «ліберали» із земських діячів не хотіли до себе прийняти, боячись «неблагонадежности». А от такий генерал В. А. Ж-ков, якому мене рекомендував мій свояк підполковник А. Р. Ш-ер, сам запрошував мені викладати фізику в кадетському корпусі, хоч і знав про те, що я «неблагонадежный». Мої «вороги» військові і тут виявили себе більшими лібералами, ніж т. зв. «ліберали» із земських діячів.

Зовсім несподівано довелось мені в той час пізнати й одного ліберального високого урядовця із Міністерства фінансів. Був це управитель Чернігівської «казенной палаты» П. І. С-кий [44]. Зустрівшись десь в кінці 1912 р. з моїм тестем та довідавшись від нього про мене, побажав він зі мною бачитись, бо шукав собі урядовців «не со школьной скамьи, а с практической подготовкой». Про мою «неблагонадежность» із розмови з моїм тестем він знав, але цього не лякався й настоював на тому, щоб я переходив до нього, заявляючи, що це буде його річчю постаратись про полагодження моєї справи з тодішнім чернігівським губернатором Н. Маклаковим 185. В ролі чиновника я себе не уявляв і їхав до Чернігова більше для того, щоб заспокоїти старого тестя. Але П. І. С-ий так привітно мене зустрів і так щиро мене переконував, що коли він подав мені аркуш паперу і сказав: «Пишите прошеніе», то я і написав; це мені було цілком байдуже, бо я знав, що з того нічого не буде. Всі були задоволені: управитель, мій тесть і я, кожен, звичайно, з різних причин. Минуло після того кілька місяців безрезультатно і про цю справу забулось.

Дуже хотілось мені працювати в галузі, яка близька до моїх природничих університетських студій. Довідався від університетських товаришів, що російське земельне міністерство (Главное управление землеустройства и земледелия) творить кадр різних фахівців по окремих галузях сільського господарства й промисловості і що приймає природників-універсантів, яким дають різні наукові командировки для удосконалення і т. д. Справа надзвичайно принадна. Пробую й собі приміститись, але безуспішно… «неблагонадежный».

Моя чаша терпіння стала переповнюватись. Обурювало те, що коли тягали до війська, то тоді на «неблагонадежность» не звертали уваги, але коли людині доводилось клопотатись про працю, то тут все на перешкоді ставала кваліфікація «неблагонадежный». Навіть більше того. Щоб одержати старшинську рангу, треба мати від начальства атестацію «благонадежнаго». Отже, коли 1911 р. цар мене «произвел» в перший старшинський ранг — прапорщика, то значить, він тоді ще уважав мене за «благонадежнаго», а губернатори і тепер думають інакше. Це внутрішнє протиріччя навело мене на доволі оригінальну, хоч, може, і трохи ризиковану думку використати те протиріччя. Я згадав історію з проханням харківського Данилевського, про яку колись читав нам у Криму О. В. 3-ий, і рішив зробити щось подібне. Написав два прохання: одно до Міністерства внутрішніх справ, а друге до Військового міністерства. У першому просив подати відомості про мою політичну характеристику до відома Військового міністерства, перед яким я, мовляв, підношу прохання про деградацію мене в рядові солдати. В проханні до Військового міністерства просив, щоб воно зібрало про мене інформації в Міністерстві внутрішніх справ; в разі коли б виявилось, що правда не на боці царя, який уважає, очевидно, мене за «благонадежного», бо зробив прапорщиком, а на боці київського й чернігівського губернаторів, які додержуються противної думки про мене, то я, не входячи в суть самого питання про конфлікт поглядів верховної і підрядної влади, просив піднести перед ким слід питання про «разжалование меня из офицерскаго чина в рядовые».

Написав і послав. Було це навесні 1913 р. Якось вліті одного вечора прибігла до нас стурбована моя сестра й не здоровкаючись ще з порога закричала: «Колю! Тікай! Зараз тікай, бо арештують!» Що? Хто? Чого? Виявилось, що тільки що у неї був помічник поліцейського пристава, розпитував про мене, де я буваю, що роблю, з ким знаюсь і т. д. Попередив, що вона не сміє про його візит нікому говорити, бо це тайна, і що в разі розголошення цієї тайни вона буде відповідати. Моя рідня так звикла, що все за мною полювала поліція, що й тепер сестра не могла собі витолкувати візит поліцейського інакше, як підготовку до арештування. Нікуди я не тікав. Ясно було, що внаслідок мого прохання «пошла писать губерния».

Скоро після того зустрів на вулиці свого родича — тодішнього ад’ютанта дивізійного штабу — сотника В. М-ча [45], який відразу заявив, що я їм наробив неприємностей і багато клопотів. Питаю, чим і як? Каже, що з міністерства прийшло до них моє прохання з наказом справу дослідити. Міністерство військове було невдоволене неприємним казусом зі мною; теж і дивізія та полк, бо полк, мовляв, мене добре атестував, дивізія потвердила, й «представила к производству», а тут така халепа! Я порадив не кривити душею й написати те, що вони думають про мене, а сотник М-ч відповів, що вони нічого іншого не можуть зробити, як тільки потвердити те, що писали раніше, бо не може ж, мовляв, начальство само собі наплювати у фізіономію.

Минуло ще місяців півтора, аж якось являється до мене поліцейський «околоточный» і під власноручну мою розписку передає мені «совершенно секретный» пакет. Розпечатую й читаю: Міністерство внутрішніх справ повідомляє мене, що перешкод до мого вступу на службу в державні чи громадські установи воно не має зі свого боку і що про це подає до відома київському й чернігівському губернаторам. В рядові мене не було деградовано. Не знаю, чим кінчилась справа у Данилевського, але у мене вона кінчилась доволі несподівано. Пікантність її полягає ще й в тім, що поки вона тяглась, за цей час чернігівський губернатор Н. Маклаков став міністром внутрішніх справ. Отже, поки був губернатором, він був, виходить, іншої думки про мене, ніж тоді, коли став міністром! Як би там не було, але цей казус дуже показний для порядків за царського самодержавного режиму!

Від чернігівського губернатора це розпорядження міністерства, очевидно, автоматично пішло до управителя фінансової палати у відповідь на його давнє запитання про мою «благонадежность». І ось у вересні місяці 1913 р. я одержую від нього офіційний лист з пропозицією негайно прибути на посаду «чиновника особых поручений». Це було зовсім для мене несподівано, бо ж уже майже рік минув з того часу, як я розмовляв з управителем П. І. С-им та написав своє прохання. Думав, що це вже справа давно кінчена, а тут призначення. Обставини складались так, що з банку треба було забиратись. Іншого чогось не було. Рішив прийняти посаду і скоро переїхав із Києва до Чернігова вже на іншого роду «службу царскую».

Чернігів своєю глибокою патріархальністю нагнав на мене сум і розпач. Не міг я звикнути до його тишини й спокою. За життя у гробі… Були тут давні знайомі, яких знав як з приватно-особистого життя, так і з революційної діяльности чи то в РУП, чи у «Спілці». Найчастіше бачився з давнім членом РУП д-ром В. О. Б-чем. Українців «просвітянського» типу я здавна уникав, бо не подобалась мені їх легальна поміркованість, і з ними взагалі був мало знайомий. Зайшов раз до І. А. Шрага 186 з візитою і більше не і ходив. Громадського життя в Чернігові не видно було жодного. Рядовий обиватель і урядовець здебільшого п’є й грає в карти. Політичні діячі мовчать, та й трудно було легально виступати. Один чорносотенний учитель гімназії виступив якось з філософсько-патріотично-поліцейським рефератом, але йому мало хто опонував, бо приявна була поліція і тому цей чорносотенний підлиза остався «переможцем»; навіть дехто із «інтелігенції» підлабузнювався «науково» до цього учителя, бо він був близький до канцелярії губернатора [46]. Мій управитель П. І. С-ий заініціював був заложення «Общества любителей природы»; разів два їздили «на екскурсії», «варили кашу» і на тому справа кінчилась. Деякі курйози глибоко провінціального міста ставили іноді просто в трудне становище, а один курйозний факт викликав у мене навіть підозріння, що знов вертаються колишні часи поліцейських переслідувань, бо коло мого приватного помешкання почали вистоювати городові, які пильно приглядались до наших дверей. Виявилось однак, що це була лише «почесна варта» для мого тестя — повітового «предводителя дворянства», який жив у нас, коли приїздив до Чернігова. Про своїх нових товаришів по службі я не зумів би як слід оповісти. Це були здебільшого типові «люди 20-го числа», провінціальні урядовці. Треба художнього хисту й пера Гоголя, щоб дати образ їхнього невибагливого життя, малозмістовної й одноманітної чинності та обмеженого кругу їхніх інтересів. Багато з них було стихійними українцями, навіть не усвідомлюючи, мабуть, собі цієї своєї української стихії; вони навіть порядно не вміли говорити по-російськи та, мабуть, їм і дуже рідко доводилось чути правдиву російську мову. Було серед них кілька свідомих українців «просвітянського» типу; із них найбільш інтелігентною людиною був М. Р-ко.

Почав я був робити успішно кар’єру на новій службі: мене скоро підвищено поза чергою і зразу на два ступні. Але все оточення було таке своєрідне й чуже, що не міг я довго витримати і на початку 1914 р. подався в демісію.

Аж тепер був уже «благонадежный». Отже, спробував здійснити своє давнє бажання працювати в галузі, близькій до моїх наук. Після поборення деяких труднощів пощастило мені досягти того, що мене причислено до Земельного міністерства для спеціалізації по культурі боліт і лугівництву. В ближчій перспективі вирисовувалось приділення до Ризької політехніки для удосконалення, а потім і наукова поїздка до Німеччини, може, й Швеції. Нарешті попав я нібито на добру дорогу. При допомозі фахівця в цій справі В. П. Х-ча взявся ретельно за вивчення справи з самого ґрунту. Став основно виучувати флору чернігівських лугів і боліт. Назбирав гарний гербарій. Записував місцеві ботанічні назви; думав, що колись, може, й опублікувати можна буде. Взагалі, з головою пірнув у природу й науку і цілком майже забув про існування «сон-города». З В. П. Х-чем їздили на іспити курсантів-селян, що кінчили влаштовані земством курси; одвідували зразкові засіви й селянські луги.

Взагалі гарно й цікаво працювалось. Я зовсім забув і про свою «військовість» і тільки якось бавлячись з дітьми свою уніформу на жарт надівав на них і на себе. Коло середини липня 1914 р. виїхали ми до Ніжинського повіту. Остання наша візитація була в одного селянина, який послухався ради фахівця, відповідно обробив шматок своєї землі, де раніше росли малоцінні рослини, і цей рік перший раз мав на тому клапті прекрасний урожай. Овес з викою виріс в нього тут високий, «аж по груди». Селянин радісний і вдячний урочисто став у вівсі, а В. П. Х-ч його фотографував. Наше турне кінчилось. Я рішив заїхати відвідати родину, яка тоді жила в маєтку батьків моєї жінки, потім до своїх батьків, які жили на селі недалеко від того ж маєтку, а пізніше заїхати іце на 1–2 дні до Києва, за яким уже дуже затужив.

Дуже я звик до свого Києва і все сюди тягло. Тут же стільки пережив, учився, боровся і багато чого. Тут були близькі люди, приятелі, товариші, знайомі. Відвідавши родичів, приїхав до Києва 15 липня (ст. ст.), якраз на свято Володимира, патрона свого університету. Увечері разом зі своїм приятелем, братом жінки Борисом [47] пішли до саду Купецького зібрання на концерт. Прекрасно грав оркестр під орудою И. Сука. Під впливом музики у мене був гарний, мирний настрій. У перерві між двома частинами концерту побачив, що коло буфету, де стояли столи, виліз на стілець якийсь чоловік і почав щось казати. В саді було багато поліцейських, але вони не бігли й не арештовували того чоловіка. Подумав, що це якийсь чорносотенець із «Союза русскаго народа» чи «Двоглаваго орла» говорить «патревотичну» промову, і стало гидко. Коло нього нагромадилось багато народу. Чую — говорить він поганою російською мовою. Підходжу ближче й чую: «Я член сербской колонии. Австрия объявила Сербии войну. Братья русские, идите на помощь». Читає телеграму. Справді проголошено війну. Натовп почав гукати «ура!»

Музика грала гімн. Другу половину концерту публіка слухала неуважно, нервувалась. По скінченню концерту прийшли ми на помешкання до моєї тещі, де зустрів я другого брата своєї жінки — старшину. Він був хворий і лежав перед тим у лікарні. Тепер ще слабий, він лежав на ліжку. Кажу йому на жарт, що він має два револьвери, так доведеться йому, мабуть, один відступити мені, бо в Купецькому зібранні серб кликав на допомогу. На це він зовсім серйозно відповідає, що дійсно може мені залишити один револьвер; що мобілізація, без сумніву, буде, бо його, навіть ще хворого, телеграмою викликано до полку і він другого дня ранком іде до Житомира [48]. Це мене мало втішило.

Другого дня я виїхав з Києва до Чернігова. По дорозі бачив, як напроти нас їхали залізницею ешелони кавалерії й артилерії. В потязі серед пасажирів чується тривога, нервозність; ходять різні чутки; гурток жидів енергійно щось балакає на жаргоні, а цікавим поясняють, що буде війна. В Чернігів приїхав я перед вечором. Сюди ще, видно, тривога не докотилась, бо зовні все спокійно. Дома мене зустрічає служниця запитанням: «Чи правда, що в Києві вже война об’явлена? Казали люди». Отже, й тут уже знають.

Коло 5 години ранку 17 липня 1914 р. мене розбудило сильне дзеленькання електричного дзвінка. Іду відчиняти двері і бачу фігуру поліцейського надзирателя, який, простягаючи мені запечатаний пакет, урочисто вимовив: «Извольте расписаться, господин прапорщик, в принятии пакета». Беру пакет і бачу великими літерами надруковане «по мобилизации». Так! «Свершилось!» Розписався й віддав конверт з розпискою на ньому. Поліцейський надзиратель віддав честь і, відходячи, сказав: «Да… начинается война! Извините за беспокойство!» Яке це «беспокойство»? Воно тільки почалось, а справжнє «беспокойство» ще в майбутньому! Читаю папір: належить явитись до 23-го резервного батальйону в м. Чернігові; для полагодження родинних справ —3 дні; на інше — 2 дні; гроші одержати у військового начальника. Повідомляю телеграмою родину. Іду до військового начальника і одержую гроші на обмундирування. Уніформу й частину зброї я мав; треба дещо докупити. Другого дня йду купувати «снаряженіе» й інші речі. В магазині зустрічаю двох старшин, які теж купують різні військові речі. Питають, кому я купую; відповідаю, що собі. Питають, хто я такий; називаю свою рангу й прізвище. «Так ви наш ад’ютант!» Просять прийти як можна скоріше до переволочинського полку, при якому формується батальйон; кажуть, що роботи дуже багато, всі зайняті, обов’язків ад’ютанта нікому виконувати. Тепер мені більше-менше однаково; два дні раніше, два дні пізніше… Мої надії згинули… Кончено… Кажу їм: «Завтра буду в полку».


II частина
Світова війна. Розвал царату. Українська революція


V На війні — передвечір революції в Росії

Першого дня мобілізації, 19 липня (1 серпня н. ст.) 1914 р., я був уже у війську. Спочатку стояли в Чернігові. Потім у жовтні 1914 р. наш резервовий батальйон перекинули в Галичину, приділили до 8-ї армії і поставили у Львові. У квітні 1915 р. ми «планомірно відступили» або, точніше сказавши, нас прогнали зі Львова аж до Тернополя. Пробули тут місяців зо три і знов-таки «планомірно» відійшли до Волочиська; але у Волочиську простояли лише один день, після чого відступили аж до Проскурова, де й закріпились на довший час. Тільки восени 1916 р. ми, вже як резервовий полк 41-го армійського корпусу, одержали наказ перейти на нове місце побуту — до Ягольниці, в Східній Галичині, недалеко від Чорткова.

Багато різних спогадів збереглось, без сумніву, у кожного, хто перебув добу Світової війни в тій чи іншій армії. Збереглось, звичайно, чимало таких спогадів і у мене. Із усіх тих спогадів загальний підсумок міг би я зробити такий, що добу від початку війни і до початку 1917 року треба вважати за справжній «передвечір» великої російської революції. Деякі моменти з цього «передвечора» хочу тут занотувати.

Глибокі трагедії й життєві драми, а поруч з тим і легкі мелодрами та курйози й жарти творить надміру іноді жорстока, значно рідше сприятлива, але все вибагливо-мінлива людська доля. Їй схотілося і з моєї особи зробити також персонаж одного життєвого жарту. Революціонер, якого після відсидження в царській тюрмі в 1904 р. за приналежність до Української революційної партії протягом довшого часу за «неблагонадежность» не допускали не те що на державну службу, але якому не дозволяли дістати посади десь у земстві чи при міській управі; «бунтар», якого тільки випадкова обставина — народження царського наслідника, маніфест, революція 1905 р. — позбавила сумнівної приємності їхати за державні кошти «в міста не столь отдаленныя»; людина, якій протягом кількох літ царські жандарми й охранники не давали спокою, за якою постійно, як пси, ганялись шпіони, яку вічно трусили і різними переслідуваннями довели до нервової хвороби; взагалі «потряситель основ» — я по волі невблаганної долі змушений був стати до царського війська як «рядовой из вольноопределяющихся». «Вольно» чи «невольно» — але мусів відслужити рік. І не тільки відслужив, але й «произведен в прапорщики запаса армейской пехоты». Мало того, військове начальство атестувало мене як «в строевом отношении выдающегося», і ця моя атестація ходила вслід за мною, куди б я не пересувався. А коли вибухла війна, то я, з першого ж дня мобілізації покликаний до війська, із секретних мобілізаційних матеріалів довідався, що на посаду ад’ютанта 23-го резервового батальйону, згідно з мобілізаційним планом, мене було призначено майже за рік перед початком війни. Отже, оригінальний lusus naturae[49]: революціонер, «арестант», «бунтар» і «неблагонадежный», а разом з тим «в строевом отношении выдающийся», яким начальство інтересується; ад’ютант, до якого рук передається запечатаний великий конверт з секретними мобілізаційними матеріалами. Більше того: у Чернігові, де формувався наш батальйон (пізніше переформований у полк), не знайшлось, окрім мене, ні одного «строевого офицера с высшим образованием», тому штаб Київської військової округи призначив мене воєнним цензором м. Чернігова, і ці функції я виконував місяців два, аж до того часу, коли нас перекинули до Львова [50]. Курйоз, але така була дійсність.

Становище, яке я займав у війську від самого початку війни й до вибуху революції, дало мені можливість бути в курсі справ, які торкались доволі важної сторони загальної військової організації в часі війни. Багато дечого довелось мені на власні очі побачити і на власні уші почути, про що я, без сумніву, ніколи б не довідався, бувши на іншому становищі. Можна, розуміється, висловлювати різні більше або менше правдиві міркування щодо неминучості фіаско автократичного царського режиму в Росії. Думаю, однак, що було б тяжко заперечити те, що війна глибоко потрясла цілим організмом держави, порушила хід господарського її життя і тим прискорила наступления критичного моменту для царизму та зрештою спричинилась і до його повалення. Мені здається дуже правдоподібним, що коли б війна кінчилась для Росії перемогою її над супротивником, то революції могло б і не бути в 1917 р. Але військовий успіх є в прямій залежності від степені підготовленості держави до ведення війни, в якій безпосередню участь беруть мільйони людей, а посередньо — десятки мільйонів її населення. Армія надто тісно зв’язана з запіллям; вона сильно впливає на всі сторони державного життя і навпаки сама дуже відчуває, а часто й боляче переживає всі хиби й непорядки внутрішнього життя та політичної й господарсько-економічної системи даного державного організму. Тому-то, спостерігаючи різні явища чисто військової натури, можна було мати доволі вірний критерій для оцінки цілої державної організації та її негативних сторін і до певної міри можна було здогадуватись про імовірні наслідки такої системи. Я міг зблизька придивлятись в часі війни до організації російської військової справи, бачив внутрішню гнилизну цієї організації та в реальних фактах і подіях міг спостерігати, як поступово, але невпинно назрівала криза та як все густішим ставав сумрак «передвечора революції».

Протягом трьох місяців я зовсім добре познайомився з усіма доволі різнородними функціями полкового ад’ютанта в часі війни, і тому, коли в жовтні 1914 р. ми опинились у Львові, в резерві 8-ої армії, то тут командант полку, полковник П. І. Х-н цілком здав усю справу по «строевой части» на мої руки й фактичну мою відповідальність, несучи сам тільки формальну за хід справи, та лишився номінальним командантом [51].

З цим фактичним станом помирились кінець кінців усі старшини полку — все старші за мене рангом до підполковників включно — і це моє становище у полку санкціоновано було їх мовчазною згодою, тим більше, що сам полк. Х-н звичайно десь «розводив дипломатію» і без особливої потреби до полку не вчащав. Мені він просто й «без дипломатії» заявив: «Вы, Николай Михайлович, теперь у нас «профессор» своєю дела — ну, и действуйте! А прийдется отвечать — скажете мне и вместе что-нибудь сочиним. Знаете, товарищеская помощь — большое дело; недаром полевой устав требует: помогай товарищу огнем, штыком и лопатою. Ну, а в нашем положении еще и языком. Вот только бы Никола-угодник не покарал, а то все у нас «на ять» выйдет!» Так ми й жили та співпрацювали мирно, і назовні у нас справді було все «на ять».

Але не могло й у нас це довго тривати, бо наш резервовий полк був тільки одним маленьким коліщатком у цілій величезній системі військової організації, і тому дуже скоро й ми відчули її органічні дефекти.

Мені, звичайно, було зручним, те, що мій безпосередній начальник — командант полку — дав мені carte blanche (і не тільки у фігуральному розумінні, але й фактично я такі cartes blanches мав від нього) щодо полкових справ, не сидів у мене вічно над душею і не чіплявся до кожної дрібниці, як це робили інші начальники. Але з другого боку, таке моє становище причинялось до того, що я мусів приймати на себе всякі удари, що падали згори, й переносити різні неприємності, які в інших умовах міг би оминути. Зовсім мало причетний до військової справи і вже рішуче й абсолютно не відповідальний за її внутрішні хиби та непідготованість Росії до ведення грандіозної своїми розмірами Світової війни, я мусів усе ж таки пережити не одну прикру годину через різні непорядки й неорганізованість, в яких особисто ні в найменшій мірі не завинив.

Вже на самому початку 1915 р. російська армія стала гостро відчувати недостачу зброї й стрілива. Отже, й у нас його було дуже обмаль у запасі, а трохи згодом і зовсім не було понад те, що сам наш полк потребував на основний свій кадр. Але незважаючи на це, ми одержували накази висилати до частин корпусу «маршові роти», які до нас прийшли без зброї, вповні озброєними й з відповідною кількістю набоїв. На всі свої резони й доводи діставав я голе й явно не до здійснення розпорядження: добути все й виконати наказ. А як це можна виконати, коли ні на складах, ні в майстернях нема, — про це начальство думати не хотіло, а від мене вимагало просто якогось чуда. Після торгу й переторгу, неприємних балачок телефоном з ад’ютантом бригади, гострих виразів справа кінчалась на тому, що маршові роти йшли озброєні наполовину, потім вже тільки на одну четверту частину, а далі й зовсім без зброї, аж до самих окопів, де беззбройні люди сиділи, чекаючи на зброю свого убитого чи пораненого товариша. А чи мало їх загинуло, навіть не вистріливши ні разу й не діждавшися рушниці товариша? Безглуздя, але правда. Один поранений старшина оповідав мені, як він зі своєю неозброєною ротою, що містилась за лінією фронту, «ходив в атаку» проти ворожої чоти, яка пробиралась у запілля, причому вояки його роти симулювали озброєних, тримаючи в руках вирубані в лісі дрючки.

На початку війни було досить одежі, але скоро її забракло. Інтендантура стала нам присилати зовсім непотрібні в той час речі; зимою присилали літні одяги, навесні, коли тануло, присилали валянки, бо не було чобіт; так само й з кожухами, яких взагалі була, порівнюючи, зовсім мізерна кількість. Забракло муніції. Лікар нарікав, що не може добути найпотрібніших ліків. Потім інтендантура не могла вже настарчити достатньої кількості провіанту й фуражу. Дозволено було робити «заготовки» власним старанням окремих військових частин. Почалась страшенна спекуляція й просто шахрайства. Не проворні господарі частин не могли здобути потрібного й їхні люди голодували, а зате спритні наживали значні «полкові суми» і добре набивали власні кишені. Ми також «зекономили» порядні гроші, завели собі добрі екіпажі та зовсім непотрібні нові музичні інструменти і навіть купили собі автомобіль.

Довелось побачити й славнозвісну «культуртрегерську» діяльність графа Бобринського 187 та єпископа Євлогія 188. Спостерігав, якими «панами» почували себе під російською окупацією поляки і якими пригнобленими й упослідженими були «браття-галичани», власне українці. Пригадую, як мій земляк і товариш юнацтва, а в той час мій денщик був вражений дикунським нищенням українських книжок у Львові. Він тільки що вернувся з міста, де купив собі нову сиву смушкову папаху за 31 рубля, які одержав від мене на цю ціль. Показуючи мені свою обновку, він усе заговорював про «харошенькі книжечки», які бачив у книгарні, але не відважувався, видимо, просто попросити в мене грошей на їх купівлю. Тоді я сам запитав, які то книжечки, і довідавшись, що йому хотілось би купити «Кобза-рика», дав грошей та просив купити два примірники. Нестор Демидович швиденько знов побіг до міста (ми містились у казармах на Курковій вул), але скоро вернувся з порожніми руками і з гнівом та розпачем заявив, що книгарню зруйновано і що «салдатня тягає книжки на вулицю, палить їх і нікому не дозволяє брать і шматка паперу». Значення цього варварського вчинку він, ясно, спочатку не усвідомив, підозріваючи, що тут уся справа в сваволі «салдатні». Але коли я йому дещо пояснив, то він похмурився, нічого не сказав і вийшов з кімнати. Само собою, що він оповів про все в команді полкових писарів, переважна частина яких були чернігівці; пізніше він прийшов знов до мене і сказав, що «усі писаря дуже сердяться на це». «Сердились» і мої приятелі та знайомі прапорщики — чернігівці й полтавці, в цивілі учителі, землеміри, урядовці й ін. Не виявляли вони себе перед тим як свідомі українці, хоч і говорили між собою частенько по-українськи або тим спеціальним жаргоном, яким кожний «хохол» обов’язково мусів добре приправити свою російську мову. Однак дикунське нищення української книжки вони всі відчули якось стихійно і навіть кожен із них ніби чув зачепленою свою амбіцію. Думаю, що таких було немало і що Бобринсько-Євлогіївські автодафе та інші «культуртрегерські» операції не дуже підвищували в них «патріотизм» та бажання нести своє життя «на алтарь отечества».

Не забуду, як о. Б-ий боявся мене впустити до себе в помешкання. Пані, яка відчинила двері, запевняла мене, що його нема дома і невідомо, коли він вернеться. Це так було зрозуміло, бо ж я був у військовій російській уніформі. Я звертався до пані по-українськи, а вона відповідала мені якоюсь страшною мовою, намагаючись говорити по-російськи. Вона підозрівала, очевидно, в мені якогось російського офіцера-провока-тора. Тільки після того, як я пояснив, що мені треба бачити о. Б-го, щоб передати йому гроші, одержані мною для нього з Києва від добре йому відомих людей, мене впущено було до помешкання. Виявилось, що й сам о. Б-ий є дома і що пані, яка зо мною балакала, є його дружина; раніше вона до цього не признавалась.

Неприємно було перебувати у Львові в складі окупаційної армії та бачити, як ховаються від тебе українці, як від свого ворога. Тому я ніде й не бував, і лише після того, коли якось випадково зустрів на Ринку свою ще з Києва добре знайому паню Ар. Мих. Трушеву-Драгоманову та одержав від неї запрошення приходити до них, не соромлячись свого теперішнього становища, я відвідував родину артиста-маляра Ів. Труша. У нього колись ще молодим студентом пив я на весіллі шампанське; він пізніше бував у мене в хаті у Києві і, незважаючи на лікарські поради, іноді не міг утриматись перед спокусою «комбінації чарки горілки з шматком оселедця». Тепер же в його хаті я з’являвся в уніформі окупанта. Одно в мене було оправдання — це те, що Аріадна Михайлівна сформулювала в простому, але правдивому реченні: «Це наша спільна біда». Разів зо два зустрів тут І. Свєнціцького 189; він був занепокоєний долею музею, сподіваючись, що «братья-русские» можуть або зовсім знищити музей, або повивозити цінніші речі до Росії. Бачив іще кількох українців, що заходили до панства Трушів. Вони сходились, видно, дуже рідко й нібито потайки, боячись, очевидно, переслідувань. На мене спочатку дивились, звичайно, з підозрінням або недовірливо і тільки трохи згодом починали говорити вільніше, коли переконувались, що військову російську уніформу я ношу не з доброї волі.

Доводилось пізніше серед певних українських кіл чути, що декого з українців свої ж таки люди попрікали занадто великою лояльністю супроти поляків, а декого й просто осуджували за запобігання перед ними. Не варто називати імен тих, кого осуджували чи попрікали, бо вони робили те, мабуть, не з легким серцем. Мені пізніше доводилось зустрічати по селах і містечках Східної Галичини своєрідне явище серед сільської української інтелігенції: мімікрія під поляка. Існування по всій Галичині поляків з погляду російської влади було цілком нормальним явищем; навпаки, існування українців було з її погляду явищем не тільки що анормальним, але й шкідливим та небезпечним. Тому поляк всюди по урядах міг звертатись до російського офіцера на своїй мові; його навіть за це до певної міри респектували й поводились з ним порівнюючи доволі коректно. Навпаки, досить було заговорити інтелігентному українцеві на своїй мові, а тим більше назватись своїм національним іменем, як він відразу ж в очах російського начальства ставав зрадником (кого? чого?), ворогом, небезпечним «мазепинцем», гідним усяких кар та персекуцій. Отже й доводилось українцям-галичанам ховатись перед «нами» під фальшивою маскою «поляка». Але й це часто не рятувало носіїв таких масок від всевидючого ока сусідських денунціаторів. Поляки не раз використовували присутність російських окупантів для зведення порахунків з українцями, доносячи на них місцевій російській владі та характеризуючи їх як небезпечних ворогів російської армії в її запіллі. В Ягольниці я зустрів одну учительку, яку по доносу поляка викинули з посади в школі, як українку. Вона жила тут напівлегально; я довго навіть і не підозрівав, що вона є українкою, бо чув, як говорила вона все тільки по-польськи і ні разу не назвалась не тільки що українкою, а навіть «руською» чи «русинкою». Лише через кілька місяців, упевнившись, що я українець, бо не тільки умію говорити по-українськи, але й знаю, де треба писати «є» та «ї», вона нарешті якось призналась, що є також українкою, але змушена це ховати, бо боїться, щоб її знов не арештували. Мабуть, мої знання у сфері української орфографії, ц. зн. уміння писати у відповідних випадках чисто українські літери «є» і «ї», дійсно відіграли певну роль при визначенні моєї національної приналежності. Принаймні сама та учителька запевняла мене, що це її остаточно переконало в тому, що я справді-таки українець, а не просто «малорос».

Стихійних українців у нашому полку було багато, в тому числі й немало прапорщиків. Більшість із них після революції масово пристала до українського національного руху, але раніше до українства вони не признавались, хоч між собою дуже часто, а рядові вояки навіть всі балакали «по-своєму», стоїчно витримуючи різні кепкування з боку «кацапні».

Дуже часто місцеві селяни й ін. поляки при різних конфліктах чи непорозуміннях з військовими частинами звертались до мене зі скаргами та проханнями про захист навіть в таких випадках, де я рішуче нічого зробити не міг. Пояснював я це собі тим, що їм могло бути відомо про мою роль в нашому полку та що вони просто в своїй уяві прибільшували моє значення й впливи. Але пізніше виявилось, що незмінний мій військовий товариш Нестор Демидович потихеньку-помаленьку доволі детально інформував тих, з ким йому доводилось ближче сходитись, про моє минуле, бо ж він прекрасно знав мою біографію від дитячих років. В цьому він сам мені признався значно пізніше, вже аж після революції, а раніше він, нічого мені про те не кажучи, утворював певний «Stimmung [52]» на мою користь. Отже, виходить, що й раніше до мене звертались люди не через непоінформованість, а навпаки, зовсім свідомо, як до «своєї людини». Декого з прохачів приводив до мене сам Нестор Демидович, обов’язково при тому додаючи, що він «прямо-таки не хотів пускати — ну, проситься ж чоловік». Ясно було, що він сам по-середничав і лише дипломатично не хотів до того признатись.

Значно трудніше було положення українських священиків у Галичині. Вони не могли, розуміється, прикидатись «поляками», бо все одно ніхто б їм не повірив. Тому вони вибрали іншу тактику, а то, власне, оскільки я знаю з власного досвіду, вони звали себе «руськими». Жодних дальших пояснень, не хотіли давати. Отже, хто як хотів, так і міг собі розшифровувати це загадкове «руський». В поводженні з російським військовим начальством вони були ввічливі, коректні, здержано-офіційні, іноді сухі і все маломовні. Свого українства ніде не демонстрували; тому рядове начальство здебільшого мало такий погляд, що слово «руський» означає те саме, що й слово «русскій» і глибше цією справою не займалОх'ь. Були, звичайно, й такі, які знали різницю значень двох цих термінів, але таких було дуже мало і через це українські священики доволі успішно спекулювали словом «руський»: до українства одверто вони не признавались, але його й не зрікались; просто про це мовчали, не говорячи «так», не говорячи й «ні». Я познайомився з двома священиками із двох сіл в районі Чортків — Ягольниця. Одного з них ми не раз відвідували з моїм приятелем-полтавцем, резервовим прапорщиком Р-кою [53]. Він все гарно нас приймав, гостив, просив відвідувати, але ні разу не признався до українства. А коли після революції я попросив прапорщика Р-ку поїхати до цього священика й спитати, чи нема в нього деяких речей, потрібних нам для української маніфестації, то він витяг десь з горища і дав нам усе: портрети Шевченка, його велике погруддя, українські рушники, плахти й ін. Пізніше, коли мене за цю саму маніфестацію викинули з полку, я був з останнім візитом в домі священика і спитав його, чи раніше він нас гостив, респектуючи в наших особах російських офіцерів або боячись неприємності від окупантів, чи з інших причин. На це він ясно й просто відповів: «Та ж я добре знав, хто ви такі!»

Трапився зо мною й інший випадок. Не пам’ятаю вже з якого приводу, якось восени 1916 р. нас запросили на парадну вечерю до авіаційного відділу, що містився недалеко від нас. Мій новий комендант полк. Е. фон В. і я були добре знайомі з літунами, часто разом з ними їздили на полювання і тому ми вдвох поїхали на це запрошення. На вечері у літунів — не знаю, чи випадково, чи ні — появився якийсь галицький священик. Ніхто не звертав на нього особливої уваги: вітались з ним; говорили кілька слів і відходили. Можливо, що це було через те, що з ним дуже трудно було порозумітись, бо він говорив якоюсь мішаниною кількох слов’янських мов, включно до староболгарської із Святого письма. По якімсь часі я також наблизився до нього й сказав до нього кілька слів по-українськи. Він чемно відповів також українською мовою, але потім став доводити, що всі ми, і росіяни, й українці — один народ, і взагалі почав розводити всяку москвофільську матерію, думаючи, очевидно, що про це я ніколи нічого не чув і не знаю. Я зі свого боку дещо зауважив і заперечив, та, не хотячи дальше з ним сперечатись, мав намір відійти, але в цей час до нас наблизився полк. Е. фон В. Тоді священик, звертаючись до нього, коротко переказав суть нашої незгоди. Власне, це було не що інше, як звичайна денунціація супроти мене, зроблена в дуже лагідних по формі, але єзуїтсько-підлих по суті виразах. Священик не знав, звичайно, дійсних поглядів мого команданта і тому ясно було, для чого він те казав. Коли ми лишили його й відійшли, то полк. Е. фон В.

коротко зауважив: «Охота тебе связываться с езуитом?» Я не думаю, щоб цей священик тільки «мімікрував під москаля».

Про переслідування українців у Галичині й на Україні, про різні утиски й нищення всього, що тільки носило на собі прикмету українського, краще за мене напишуть ті, хто безпосередньо зазнав це на власній шкурі. Більш ніж прибільшено-лояльна стаття київської «Ради» на початку війни не вплинула, розуміється, на політику російського уряду, хоча в настрої українства внесла, без сумніву, велику плутанину 190. Від самого початку окупації Галичини російською армією політичний курс щодо українства означився цілком ясно. Відношення до українців, як до ворогів було провідною лінією політики кермуючих військових кіл, а в низовій частині армії ця загальна політика, відбиваючись нібито в кривому дзеркалі, набирала часто просто жахливо-безглуздих і бридких форм, які могли виникнути тільки на ґрунті загальної психози, непевности й шпіономанії. Припускаю, що назагал російське офіцерство могло щиро вірити в те, що воно є постійно в оточенні ворогів і шпіонів. Але нема в мене сумніву також і в тому, що були серед нього очевидні шахраї й пройдисвіти, які спекулювали на такому загальному настрої і для власної своєї вигоди без найменшого милосердя ставили під небезпеку найтяжчої кари і навіть смерті зовсім невинних людей. Найбільше це відчували жиди й українці. Тягали людей за всячину: за те, що в когось знаходили моток колючого дроту (цього дроту розкидано по полях і лісах Галичини багато; але коли треба, то можна витолкувати й так, що дріт переховується до часу приходу ворожого війська); за те, що хтось мав у себе кілька метрів ізольованого дроту для телефонної лінії або частини розбитого телефонного апарату чи якусь іншу річ з військової муніції; за те, що переховував у себе «шпіона», саме існування якого було під великим сумнівом і в кожному разі не було встановлено й доказано; за те, що в кишені чи в руках у когось було звичайнісіньке дзеркальце, яке трактувалось як «оптичний прилад» для сигналізації. Це ті причини, через які обвинувачували людей у шпіонстві в випадках, мені особисто відомих і мною досліджуваних. А хіба мало таких причин можна вигадати? Не одно, мабуть, людське життя принесено було в жертву хворобливої підозрілості або підлої спекуляції. Я тут пригадаю один тільки випадок, який міг скінчитись дуже зле, а може, й трагічно для двох, на мою думку й по моєму глибокому переконанню, зовсім невинних людей. В літі 1915 р. до штабу нашого полку при звіті одного команданта роти привели хлопця-підлітка й старшого чоловіка, арештованих на полі, де вони пасли худобу чи щось працювали. У звіті було зазначено, що цих людей арештовано під час світляної сигналізації ворогові за допомогою оптичного приладдя, яке в них відібрано; до звіту долучено якусь металеву дудочку довгу 10–12 см, маленьке кругленьке дзеркальце з подряпаною й облупленою амальгамою і шматок зім’ятого паперу з кількома літерами, писаними явно невправною рукою. Ми стояли тоді в Тернополі, 50–60 кілометрів від лінії фронту. Мені навіть в голові не містилось, як можна було відважитись кинути підозріння на цих двох людей тільки через те, що в хлопця було в кишені (!) дзеркальце, а в чоловіка — дудка й шматок м’ятого паперу. Зізнання свідків показали, що дзеркальце було справді в кишені, а писалось, що арештовано під час (!) сигналізації. Обидва були перелякані, трусились, хлопець плакав, а в чоловіка були вогкі очі; їм уже загрожували шибеницею. Я знав команданта роти як кар’єриста, циніка й прислужника начальства. Він явно хотів виявити «рвение к службе»; навіть коли б нічого не було доказано, то все ж таки було б відомо про факт, що він, ім’ярек, виявив «усердную службу и бдительность»; тому він і поспішив зафіксувати цей факт у своїм звіті, тим самим ставлячи цілу справу на ґрунт чисто офіційних відносин. Пустити з полку цих людей — це означало віддати їх долю в руки подібних же типів, для яких вигідно було б роздути справу, покінчити її десь в темних закомірках, живих двох людей знищити, а самим одержати нагороду. Тому я рішуче не хотів їх з полку випустити; всю справу треба було полагодити у себе. Після серйозної й доволі гострої моєї розмови з своїм командантом полк. Х-ним перемога лишилась на моїм боці. Своє донесення командант роти мусів забрати назад, а обох арештованих я взяв на свою відповідальність і наказав їх пустити. Хлопець негайно, як заєць, вискочив через двері, а старший чоловік став хапати мої руки, хотячи їх цілувати. Бідні, нещасні люди! За що на них, як на диких звірів, полювали й з них так гидко й жорстоко знущались? Здається, він не зовсім вірив мені, що може вільно йти. Стояв і ніби хотів щось просити. Я дав йому папіросу і ще раз повторив, що він уже не арештований. Тоді він разом з конвоїрами вийшов на вулицю; всі вони ще довгенько балакали перед моїм вікном, поручкались і розійшлись. За кого він мене вважав — не знаю.

Міг би пригадати й ще кілька подібних випадків. Але всі вони свідчили би тільки про те, як легко обвинувачували людей в таких вчинках чи намірах, за які в час війни здебільшого встановлена була одна кара — смерть.

Зовсім інакше поводило себе військове начальство тоді, коли не тільки мало більш реальні й серйозні підстави щось підозрівати, а просто навіть натрапляло на слід ворожої розвідки в запіллі армії. Наприклад, два такі випадки. Якось у Львові пізньої осени в 1914 р. я пішов відвідати своїх знайомих чернігівців, що працювали в лікарні Червоного Хреста. Недалеко кадетської школи, де містилась лікарня, в якійсь темненькій вулиці побачив я фігуру біля ями, над якою напнутий був брезент. Фігура — це був «городовой» — здалека гукнула, щоб я не наближався до ями, бо цього, мовляв, «строго не дозволяєця». Це мене заінтригувало і я став з земляком-городовим балакати, йдучи помалу вперед та придивляючись до ями. Нічого особливого там не міг зауважити, але зрештою я так дружно розговорився з земляком, що він мені сам про все оповів. Виявилось, що в ямі «какой-то дрот или вроди подземный тилехвон» і що яму викопали ще увечері попереднього дня. Дальші подробиці оповів мені старший лікар в лікарні на підставі своєї балачки з контррозвідчиками. Із усього видно було, що найдено кабель і навіть підслухано нібито розмову; підозрівали, що розмова йшла з Перемишлем. Отже, натрапили на слід розвідки в запіллю і знаменито її паралізували: викопали на очах людей яму, поставили над ямою шатро, а коло нього балакучого городового, розповіли у лікарні (та, мабуть, і в інших місцях) про свою находку, а потім ще, може, й розпитували у добрих людей, чи не знають, хто це балакає, коли робити це «строго не дозволяється». Дуже сумніваюсь, щоб того балакуна «дротом» могли знайти. Переказували, що навіть честь самого цього відкриття належала не фаховому військовому, але прапорщикові резерви, в цивілі товаришеві прокурора Другий випадок був у Тернополі в літі 1915 р. Штаб нашого полку містився в будинку жіночої бурси на вулиці Лелевеля. З задніх вікон будинку добре було видно костел. Працюючи в задній кімнатці, наш літографщик зауважив на одній вежі костелу якусь фігуру людини, що обережно виглядала звідти кожен раз, як рухались військові відділи по місті. Про це він «доложил по начальству». Командант полку доручив мені повідомити про це начальника контррозвідки, тим більше, що чомусь рознеслась чутка, що в костелі є телефон. Пішов я в контррозвідку й переказав усе начальникові її, який, намагаючись зробити хитро-загадкову міну на своїй простакуватій фізіономії, заявив мені, що, список усіх телефонних чисел і самих телефонів він має в себе і що в костелі жодного телефону нема. Він трусив у руці якоюсь друкованою книжкою.

Я зауважив, що в телефонних книжках звичайно друкують тільки легальні, а не конспіративні телефони і пішов собі. Підходячи до костелу, побачив я, що площа коло нього оточена вояками, нашою першого батальйону. Коло костелу метушився й давав накази товстий підполковник Ю.-К., а з вікна костельної вежі виглядав і щось гукав фельдфебель першої роти, жвавий і запальний грузин. Питаю підполковника Ю.-К., що він робить тут; відповідає, що зараз усе побачимо. Тим часом фельдфебель-грузин гукнув, що найшли телефон на вежі і йдуть вниз за лінією дроту. Виявилось, що підполковник Ю.-К. схотів здобути лаври контррозвідчика і самотужки піднявся з цілим батальйоном проти ворожого розвідчика…

Начальник контррозвідки прибіг з своїми людьми слідом за мною, але вже спізнився. Зчинився скандал. Законний контррозвідчик кричав, що він знав про цей телефон, але для якоїсь вищої мети мусів дати й далі йому функціонувати, а наш непокликаний контррозвідчик кричав, що коли ті, які до того призначені, не боронять запілля армії, то вона сама мусить себе боронити і т. д. Помирились на тому, що дальше справу поведе начальник контррозвідки, але в звіті буде згадано, що й підполковник Ю.-К. має свою заслугу в цій справі. Не знаю, що було потім, бо нас скоро вигнали з Тернополя. Підполковник Ю.-К. багато разів питав мене, чи не чутно чогось про ту справу і чи не має й він чогось за свої заслуги. Нічим я його потішити не міг, бо нічого не було чутно. Можливо, що взагалі всю справу поклали «під сукно», бо ж контррозвідка прогавила здобич і не була заінтересована в тому, щоб розписуватись, як вона опростоволосилась…

Мені не довелось ближче познайомитись з організацією в російській армії боротьби з ворожою розвідкою. Однак я глибоко переконаний, що вести таку розвідку в запіллі російської армії не було трудно. Не знаю, чи взагалі була велика потреба у німців вести якусь розвідку дрібничкову, коли вони мали змогу діставати різні важливі інформації безпосередньо із самого центру державного, зокрема військового управління царської Росії. Опубліковані після війни різні матеріали й спогади не залишають ніякого сумніву в цьому відношенні [54]. Уважаю, однак, за безсумнівне, що сітка ворожої шпіонської організації оплітала цілий організм російської армії згори до самого споду. І, мабуть, вона здобувала багатий матеріал, потрібний для ознайомлення навіть з подробицями життя, стану й планів російської армії. Цей матеріал дуже легко й просто можна було добувати безпосередньо від старшин, а почасти й вояжів. Балакучість старшин не знала меж. Вони балакали про все, що тільки знали, і всюди, де б не бували. Балакали в кав’ярнях, по кінах, у вагонах, трамваях, на вулицях і у своїх випадкових знайомих, по ресторанах і у веселих дівчат та таких же веселих домах. Жодні розпорядження й строгі накази та взивання до патріотизму не могли спинити потоку цеї балаканини. Всякі такі балачки слухали, звичайно, всі ті, кому це треба було і про це реферували там, де було треба. А зноситись із запілля російської армії з тим, хто був по другу сторону лінії фронту, зовсім не трудно було. Про це свідчить факт, який мене надзвичайно здивував і про який хочу тут згадати.

Діло було у Львові на початку 1915 р. Приходить до мене Нестор Демидович і пропонує мені раніше пообідати, бо він, мовляв, хотів би скоріше звільнитись та збігати до Катерини. З особисто мені невідомою Катериною «офіційні» наші відносини зводились до того, що вона нам прала білизну. Але мені відомо було, що в той час нашої білизни у неї не було; тому мені здавалось, що нагальної потреби відвідувати її також не було. Але Нестор Демидович доводив, що необхідно вже нам давати до прання білизну, і я мусів пристати на його пропозицію. Після цього минуло тижнів зо три. Одного дня, вже ввечері, коли більше-менше кінчилась моя біжуча праця і я міг собі прочитати газету або побалакати з кимось, мій Нестор Демидович, сидячи на своїм звичайнім місці коло печі і якось загадково усміхаючись, звернувся до мене з такими несподіваними словами: «Знаєте, барин, радіє дуже Катерина». — «Чого?» — питаю. — «Получила від чоловіка писемце». — «А де ж її чоловік?» — «У Перемишлі». Я зразу не міг зміркувати, як це могло статись, бо тоді Перемишль обложений був російським військом. Але виявилось, що Катерина передала свій лист до чоловіка через наших же вояків, які йшли з нашого полку під Перемишль, і що в цій справі посередничав мій Нестор Демидович в той самий день, коли у нас виявилась така негайна потреба давати до прання білизну. В той день якраз ми висилали поповнення під Перемишль, а Катерина просила повідомити її про те, коли буде така нагода. Тому-то й Нестор Демидович, який лише в самий день відправки поповнень довідався про це, мусів екстрено її відвідати та взяти від неї листа до чоловіка. Таким же приблизно шляхом дістала вона й відповідь від свого чоловіка, замкненого, як усі думали, герметично в обложеному Перемишлі… Безпосередній зв’язок між двома лініями ворожих фронтів виконували жінки тих сіл, які були на просторі між цими двома фронтами. Малоімовірне було реальним фактом. Проста собі жінка протягом трьох тижнів скомунікувалась із своїм чоловіком, який був на другому боці кількох ліній ворожих окопів і колючого дроту. А хіба люди, що мали свою спеціальну організацію, не могли зробити те саме значно легше й без порівняння скоріше?

Ведення розвідки в запіллі російської армії значно, без сумніву, полегшувалось завдяки славнозвісній російській «халатности». Маленька ілюстрація до цього. В касарнях, де розташувався наш полк після прибуття до Львова, не було майже зовсім ніякого канцелярського урядження. У мене не було стола для праці, тому я звернувся до одного знайомого ще з Чернігова, який тепер як резервовий корнет приділений був до штабу воєнного генерал-губернатора Галичини. Просив у нього дати мені із генерал-губернаторства (містилось воно в будинку намісництва) якийсь стіл. Дали мені, очевидно, якийсь непотрібний їм самим. Коли мені його принесли і я став ревізувати шухляди у двох стояках того стола, то виявилось, що в них переховувались різні секретні матеріали мобілізаційного характеру і взагалі різні «цілком довірочні» розпорядження й інформації [55]. Вже кілька місяців, як штаб генерал-губернатора мав у себе той стіл з секретними матеріалами; ніхто не поцікавився, очевидно, заглянути до шухляд і все це мені передано, мабуть, як речі ні до чого не придатні. Дивне розуміння справи! Евакуація Львова австрійським урядом відбувалась, очевидно, дуже поспішно, бо в місті залишено було взагалі багато різного дуже цінного для противника матеріалу. Але можливо, що багато з того матеріалу пізніше, коли Львів зайняла австрійська армія, австрійський уряд дістав знов до своїх рук в цілості й недоторкненим, якщо й по інших урядах російської окупаційної влади виявляли таку саму «дбайливість», як це було в самому осередку цеї влади — у генерал-губернаторстві.

Той же таки корнет С-ін оповідав мені про інший, хоч і дрібний, але дуже показний фактик. Якось зчинилась тривога, бо в одному замкненому покої генерал-губернаторства почули увечері шамотіння. Коли відчинили двері, то побачили якусь людину, що ходила по кімнаті. Арештували, зробили допит. Невідомий чоловік заявив, що він є прислужник при будинкові намісництва і до кімнати приїхав собі тим самий шляхом, що й раніше все їздив: окремим входом, яким возив дрова й вугілля. Не знаю, може, все, що говорив той чоловік, була свята правда.

Але інтересне те, що він зовсім вільно міг собі приїхати до кімнати, яку старанно замкнули й для охорони якої на коридорі поставили вартового. Більше того. З якоїсь причини по цілому місту ходила чутка, що під будинок намісництва австрійці перед відступом заклали міни й він обов’язково мусить вилетіти в повітря. Про цю чутку знали й у генерал-губернаторстві і зробили ревізію цілого будинку, шукаючи динаміту чи іншого вибухового матеріалу. Шукати мусіли старанно, бо ж ходило їм про безпеку власного свого життя, але той окремий вхід не знайшли таки, хоч він і не голка.

При вхідних дверях будинку намісництва все можна було бачити поважну, огрядну постать портьєра, який залишився на своїм місці і після окупації Львова. Знаменито вихований ще за попередньої своєї служби, він прекрасно умів поводитись з панами. Кожного привітав, розпитав, до кого той має справу, та вказував, де її полагоджують, запитував, як відвідувач іменується і т. д. Потім кожного з відвідувачів урочисто записував до книжки з зазначенням відповідних даних про ранг і посаду, а потім… Казав мені мій знайомий, що його усунули з посади, бо на те були поважні причини. Які то були причини — не знаю. Може, й він їздив віндою… А може, вся причина зводилась до того, що «этим русинам вообще нельзя доверять в каком бы то ни было деле», як це раз нам заявила відповідальна особа із штабу генерал-губернатора.

Російська окупаційна влада в Галичині цілий час свого існування почувала себе дуже непевно. В цьому мав я нагоду рішуче переконатись, близько спостерігаючи заходи, які вживала ця влада в зв’язку з приїздом царя Миколи II до Львова та Перемишля. Це було незадовго перед тим, як нас вигнали зі Львова, ц. є. взагалі майже перед самим кінцем існування й чинности цієї влади. Отже, до самого кінця свого вона не могла добитись такого стану речей, при якому почувала б себе настільки твердою й міцною, щоб могла бути певна в безпеці для життя «обожаемого вождя» в столиці «искони русской земли». Але про це оповім далі, а тепер хочу згадати, чому ми довший час залишались у Львові. Причиною того, що наш полк найдовше перебував у Львові, була доволі, на перший погляд, маловажна обставина, а то власне — як це не дивно — те, що в нашім полку була музика. Я вже згадував, що ми встигли «заощадити» значні полкові суми, за які й справили собі не тільки нову музику, якої нам «по штату» взагалі не належало мати, але й прекрасний автомобіль, яким користувались майже виключно для особистих, а не службових потреб. Це дало нашому полкові перевагу перед усіми іншими резервовими полками, що стояли також у Львові, бо вони були, очевидно, не такі спритні й нічого того не мали. Отже, в разі якихось урочистостей все виступав наш полк і взагалі за нами встановилась репутація зразкової частини, бо назовні у нас усе і було «на ять». Коли до Львова приїхав французький генерал По, почесну варту виставив наш полк зі своєю музикою; так само й під час відвідин Львова англійським генералом Педжетом.

В кінці зими 1914—15 рр. в Карпатах справи російської армії стояли зовсім не блискуче. Довелось забрати й перекинути туди військові частини, які облягали Перемишль, а на їх місце поставити резервові полки. Наша резервова бригада також одержала наказ іти під Перемишль. Але нам більше подобалось лишатись у Львові. Тому мій командант полку негайно почав «действовать». Він відвідав штаб генерал-губернатора і поставив перед ним питання (великої ваги!) про те, хто ж буде нас заступати в разі якихось урочистостей, парадів, зустрічі високих гостей і т. п., взагалі хто буде, коли ми підемо, достойно репрезентувати «доблестную» російську армію у Львові, хто виставлятиме почесні варти і, що особливо важно, хто буде фати. Це питання, видимо, всім показалось надзвичайно серйозним, бо з цього приводу заметушилось високе начальство: одне вимагало, щоб нас лишили у Львові, а друге настоювало на тому, щоб ми йшли під Перемишль. Кінець кінців ми таки залишились. Нема на світі абсолютів. Все релятивне. І поняття «благо отечества» теж відносне. На думку одних, це «благо» вимагає, щоб військо воювало, а інші думають, що важніше, аби воно грало. «Разным разом бывает» — так сформулював колись подібну ж думку один кримський татарин.

Отже, ми лишились у Львові, а Перемишль упав і без нашої допомоги. На третій день після того, як ця «твердыня» була в руках російської армії, ми з своїм командантом поїхали туди уже як «переможці». Дивним було для мене, як це могло статись. Здавалось мені, що кожен із 2 (чи, може, й більше) фортів, які окружали Перемишль, був такою сильною «твердынею», що здобуття її було майже надприродною річчю. В тих трьох фортах, які ми оглядали, було велике число всякої зброї, зовсім справної і навіть нової, багато гармат великих і менших калібрів також неиошкоджених, запаси амуніції, стрілива, набоїв. Залога Перемишля була досить численна, і все-таки він капітулював. Я ж знав, які власне сили облягали Перемишль. Знав, що там були резервові бригади, які не мали своєї артилерії, а їх піші полки зовсім не мали кулеметів і взагалі були озброєні доволі примітивно. Вся армія, яка облягала Перемишль, була настільки малочисленною, що могла лише тоненьким ланцюжком охопити цілий укріплений район з периферією в кілька десятків кілометрів. І все-таки «перемогла»… Казали, що велика залога твердині сама себе нищила, бо не вистачало харчів, настав голод. Це все так, але хіба генерал Кусманек 191 мав менше, ніж прачка зі Львова Катерина можливостей комунікуватись з зовнішнім світом та здобувати відомості про те, яка армія облягає його твердиню? Може, справді, голод, а може, й інше. Однак факт стався. Ще один «искони русский город» упав «к царским стопам», і тому для більшого ефекту треба було, щоб сам «русскій більш царь» відвідав столицю «Червоной Руси» — Львів та недавно здобуту «твердиню» — Перемишль [56].

Цей урочистий акт уплановано на кінець березня 1915 р. У Львові з цієї нагоди почалась генеральна «чистка», яка добре далась узнаки львівському громадянству. Загально польське населення уважалось за більш лояльне, а жидівське й українське за мало надійний елемент. Тому й усі превенційні заходи в зв’язку з царським візитом приноровлювались до такої різної кваліфікації львівського населення в залежності від його національної приналежності. Частини гарнізону Львова були відповідно інструктовані; вони мали бути все напоготівлі, щоб могли негайно виступити в разі якихось ворожих проявів. Але, незважаючи на всі широкі попередні приготування, російська окупаційна влада Галичини не була, очевидно, певна того, що відвідини «русским» царем «русскаго» Львова не закінчаться якимось скандалом чи може й просто атентатом. На цей останній випадок дано було спеціальні, глибоко довірочні інструкції, а то, власне, коли б щось подібне сталось, то вояки львівського гарнізону мали б здійснити вже наперед передбачений і підготовлюваний «стихійний вияв народного гніву». Простішою мовою говорячи, російське військо мало вчинити у Львові погром «ненадійного» елементу, притому ближчі до місця атентату доми були б дощенту зруйновані, а їх мешканці — знищені до ноги. Сама влада прекрасно розуміла, що всякі бундючно-претензійні й фальшиво-урочисті декларації про «исконно русскую» землю, про «издревле русскій» Львів є в дійсності не більше як порожні слова, за якими криється зовсім інший реальний зміст. Кожен імперіаліст і брутальний мілітарист-завойовник все знаходить урочисті формули для прикриття своїх насильницьких вчинків.

Настав день царського приїзду до Львова. Точно визначено шлях, яким мав їхати цар містом. По всіх тих вулицях, якими він мав їхати, «шпалерами» стало військо з рушницями й набоями. В будинках ніхто не смів відчиняти вікон; в декотрих будинках були вони заздалегідь пломбовані. Мобілізовано все для явної й тайної охорони життя «обожаемого». Почесну варту виставив, звичайно, наш полк. Командував нею показний, високий, гарний, бравий стройовик, українець з Київщини поручник Б-енко [57].

Зі своїм нечисленним, але при парадах, «надзвичайно важливим» військом, ц. є. музикою, я також мусів брати участь у цьому параді. (У мене, як полкового ад’ютанта, взагалі, небагато було «ввіреннаго» війська: тільки всього, що музика та писарський відділ.) Це дало мені нагоду спостерегти деякі дуже цікаві сценки.

Цар мав приїхати разом з тодішнім головнокомандуючим в. кн. Миколою Миколайовичем 192 о год. 2-ій. Першим урочистим актом при його зустрічі бувала звичайно коротка відправа в церкві чи соборі. Але у Львові для «православнаго русскаго царя» не було відповідного місця, бо їхати до св. Юра — це значило б толерувати уніятську «єресь», а знов же, їхати до якоїсь малої православної церкви не дозволяла висока царська гідність. Отже, з цього трудного становища знайшли такий вихід, що на якійсь (уже тепер не пам’ятаю її назви) львівській вулиці урядили «похідну» церкву.

Тут і мала відбутись святочна зустріч царя. Ті, що мали брати участь в цій парадній зустрічі, стали збиратись значно раніше призначеного часу. З’явились різні високі особи з військової й цивільної адміністрації, показалась велика постать предсідателя Державної думи Родзянка 193, натовпилось багато різних представників Червоного Хреста, земських та міських організацій і т. д. Всі, звичайно, одягнені «по-похідному»: у військового зразка шинелях і таких же кашкетах; деякі навіть з острогами (т. зв. «зем-гусари»); хто з червоним хрестом на рукаві, а інші з таким же хрестом на кашкеті; на плечах погони «штатських генералів», а на шиях та грудях різні відзнаки. Розуміється, і дами також були. Вони також одягнені відповідно до обставин; також «по-похідному», притому напудрені й намазані; більшість під «милосердних сестриць». Все це товариство, бундючне, симулянтське й наскрізь фальшиве, мало театрально свідчити тверде рішення «русскаго народа» боронити «русскую землю» до останнього, «до последней капли крови», до «побіднаго конца» і т. д., і т. д. Битись і вмирати мусів, звичайно, не хто інший як «мужичок», «сірая скотинка», а не вони, різні «штатські генерали» та напудрені «сестриці».

Приїхав міністр царського двору гр. Фредерікс 194, сивий, сильно підтоптаний старець. Цар спізнився зі своїм приїздом. Не звичне довго стояти панство переступало з ноги на ногу. Старому царському міністрові принесли стілець, і він сів. Навкруги нього стовпилось панство. Кожен намагався протиснутись наперед, щоб заговорити з міністром або хоч показати свою фізіономію. Один представляв другого, а представлений старався заговорити з міністром і при тому все кланявся, ритмічно гойдаючись цілим тулубом. Одним словом кожен, очевидно, хотів дістати «хоч дулю, хоч півдулі» і то навіть не від самого царя, а тільки від особи, що коло нього близько стояла.

Ми з своїм командантом стояли недалеко від цього цікавого товариства. Несподівано мій командант, обернувшись до мене, каже: «Никогда с его сиятельством не разговаривал. Пойдемте, поговорим». Я відмовився йти і він пішов сам. За якоїсь чверть години я побачив, що мій полк. Х-ін стоїть уже в середині гурту і щось живо оповідає. Я не міг собі уявити, що може бути спільного у якогось піхотного полковника з міністром царського двору і чим він міг так звернути на себе увагу, що всіх панів примусив замовчати, а сам заволодів розмовою. Приступив до гурту й слухаю; чую — полк. Х-ін оповідає про значення шкіряної рукавиці у військовому житті. Він доводив, що шкіряна рукавиця, одягнена на руку, стає нібито частиною людського тіла; вона хоронить руку від холоду і разом з тим шкіра руки дихає через шкіру рукавиці; вони стають одною системою, разом живуть і т. д. Потім він трохи поглибив свою теорію і став доводити, що так само й на ноги не слід надягати ні гумового, ні якого іншого взуття, а обов’язково треба обувати на ноги шкіряні чоботи; тоді, мовляв, вояк добре себе почуватиме й російська армія буде, без сумніву, переможницею… Яка іронія! Це ж говорилось якраз у той час, коли російська армія ходила напівбоса і доводилось при відправці маршових рот здирати кращі чоботи з одних і давати їх другим. Старий міністр слухав ту, без сумніву, оригінальну теорію, потакував, дещо й від себе ще додавав і нарешті спитав коменданта: «Как ваша фамилия, полковник?» Той клацнув острогами й назвав своє прізвище. Скоро потім він вийшов з гурту й, наблизившись до мене, не без іронії заявив: «Мы с его сиятельством сказались единомышленниками в сапожном вопросе; может быть, нам теперь будут присылать сапоги, а полк. Х-ну когда-нибудь поставят памятник за заслуги перед отечеством и армиею».

Але ні полк. Х-н не діждався собі пам’ятника, ні армія не одержала чобіт. Справа, очевидно, була не в теорії, а в сумній практиці.

Десь коло 4 год. все відразу ухопилось, заметушилось, потім затихло. Приїхав цар. Із автомобіля рвучким рухом виступила довга постать Миколи Миколайовича, а за ним невелика фігура Миколи II. Його відразу оточив генералітет, різні високі особи і повели до шатра молитись. За якийсь час усе те товариство вийшло з шатра. Цар спинився недалеко від нього, щоб «приймати» тут парад. Але виходило б, що він стояв би збоку лівого крила. Тоді Микола Миколайович зробив різкий жест лівою рукою, показуючи на протилежний бік вулиці, і цар швиденько побіг на вказане місце. Почувся сердитий, тріскучий голос Миколи Миколайовича: «К церемониальному маршу!», а за ним гучним своїм голосом командував поручик Б-енко: «К церемониальному маршу…» і т. д. «…шагом… марш!» Загриміли нові інструменти нашої музики, і вся наша колона, завзято б’ючи ногами, помарширувала, а на чолі цілого походу, згідно з статутом, мусів іти я. Умисно не додержуючи точно військових приписів, я трохи раніше салютував своєю шаблею перед царем, щоб, повернувши в його бік голову, мати змогу довше розглянути обличчя двох людей, в руках яких лежала доля мільйонів людських істот, їхнє життя й смерть. На моє салютування цар бистро вирівнявся і «молодцевато» приклав руку до кашкета. Я проходив від нього не далі п’яти кроків, швидко оглядаючи постаті, які мене інтересували. Цар мав вигляд звичайного старшини. Нічого «царственного», все на ньому, від одягу й до обличчя з рудуватою борідкою, було неімпозант-не, ординарне. В очах не можна було прочитати виразу суворості чи строгості; навпаки, ціле обличчя скоріше зраджувало слабу волю й невитривалість. Якось не містилась у голові думка, що з наказу цієї людини вчинялись в рр. 1905—7 такі жорстокі, криваві екзекуції. Слаба людська воля й дика звіряча жорстокість можуть, очевидно, легко уживатись в одній живій істоті. Майже на цілу толову вищий за царя, жилавий, сухий, худорлявий Микола Миколайович дивився суворо й навіть злобно. Обличчя свідчило про крутий характер, енергійність, волю і жорстокість. Здавалось, що ця людина справді, не роздумуючи й не вагаючись, може послати мільйони людей на смерть без найменшого в своїй душі болю за них і без найменшого чуття любові чи жалості до них; здавалося, що вона своєю крутою волею може перемогти великі труднощі для досягнення своєї мети. Так здавалось, а в дійсності скоро після того цар став верховним командуючим, а Миколу Миколайовича скинули з головнокомандуючого всієї російської армії і послали на Кавказ. Тоді я ще, звичайно, не знав дійсної причини цієї події, але тепер уже всім відомо, що сильнішим за двох Микол Романових був один Григорій Распутін 195.

У Львові цар перебував дуже короткий час і скоро звідси вибрався, бо адміністрація, певно, добре знала, що львівська атмосфера не дуже була йому сприятлива.

Ми, малі люди, не знали про роль й значення у Петербурзі Гр. Распутіна. А от, наприклад, генерал А-ов був, очевидно, добре про це поінформований; свою поведінку він також добре допасував до петербурзьких настроїв і тому почував себе, видимо, зовсім непогано. Після славнозвісної операції у Східній Пруссії196, на самому початку війни, коли цілу російську армію німці зовсім знищили, командант корпусу генерал А-ов опинився в дуже прикрому становищі, бо втратив свою посаду корпусного команданта. Він в значній мірі завинив невдачу тієї операції і, здається, був відданий під суд чи мав бути суджений, але якось його з тої халепи визволили «сильні руки». Незважаючи на таку голосну минувшину, генерала А-ова не тільки не вигнали зі служби, а навпаки, «для пользы службы» утворили для нього спеціальну посаду в запіллі армії. Для цього Львів з доволі великими околицями оголошено окремим «укріпленим районом», а на чолі цього району поставлено генерала А-ова з правами коменданта корпусу. Отже, і посада для нього знайшлась рівнозначна, і влада не менша, і гроші однакові, і нарешті зовсім непотрібно було тут виявляти своїх талантів полководця й стратега.

Думаю, що фахівці мусіли трохи подумати над тим, яку аргументацію можна було б хоч би «за чуба притягти» на доказ необхідності організації того «укріпленнаго района» (де взагалі жодних укріплень не було), бо з погляду здорового людського розуму це була творчість відповідно до приказки «приший кобилі хвіст», а сам той окремий район в загальній системі військової організації й управління був свого роду «п’ятим колесом у возі». Але всесильний Григорій наказав, фахівці знайшли аргументи та потрібні підстави й синекура для генерала А-ова була утворена.

Таким чином, коли ми прибули до Львова, то попали під його високу руку. Це вимагало насамперед виконання обов’язкового акту: треба було представитись йому. Отож ми з командантом другого дня по приїзді до Львова коло 11 год. перед полуднем направились з цією метою до його помешкання. Генеральський «вістовой», який нам відчинив двері, заявив нам, що «их высокопревосходительство сейчас молятся». На запитання мою команданта, чи «вони» вже давно моляться, одержали відповідь, що з 10-ї год. Потім дальшими розпитуваннями було вияснено, що «их высокопревосходительство» встають коло 9-ої год., снідають, іноді когось приймають, потім годин дві чи три моляться, потім не приймають, потім обідають, по обіді спочивають, затим іноді когось приймають, але здебільшого знов моляться години зо дві, а пізніше вже до вечері нікого не приймають і по вечері знов моляться перед сном. Виходить, що «вони» майже цілий день проводять хоч і не в пості, але в молитві, і невідомо було, коли до «них» можна було б добитись. Приходили ми того ж дня по обіді і другого дня були, але все безуспішно, бо «вони», молились. Чи справді молились, — це річ інша, балачки про «них» серед офіцерства свідчили про дещо інше. Тільки третього дня нам пощастило: були прийняті. В кімнаті, де відбувався прийом, пахло ладаном чи якимсь церковним «благовоніем»; в кутку — цілий іконостас; окремо на столику стояла ікона Миколи, а перед нею горіла лампадка [58] Справжня «молельня» московського Тіта Тітича. Просто символічно: синекура і ладан. Тут в своєму роді «з журбою радість обнялась»; тут дух Распутіна перевивався з ідеєю «укріиленнаго района». Там десь мучаться, проклинають і умирають, а тут моляться, «благовоняють» і благоденствують на посадах-синекурах.

Вступивши до кімнати й зорієнтувавшись в ситуації, полковник Х-н похапцем перехрестився, вдаючи, нібито робить він це навіть приховано від генеральських очей; потім він трафаретно-офіційною формулою представився. І им було рішене питання про відносини між ними. В короткій розмові, яка потім відбулась, генерал інтересувався, чи відбуваються в нашому полку «религіозно-нравственньїя собесєдованія» з вояками та виховання їх в дусі православ’я й патріотизму; але справ чисто військового характеру в розмові не порушувано. Коли ми вийшли після прийому, я запитав свого команданта, для чого йому схотілось грати всю ту комедію, і почув таку відповідь: «Что ж, Никола-угодник тоже был боевой мужчина! Он ведь, знаете, за веру православную не только молитвами воевал!» [59]

Пригадую собі іншого богомольного генерала — також колишнього команданта корпусу — М-на. Ще коли я 1911 р. був у війську «вольноопределяющимся», він приходив до нашої полкової церкви і тріскучим басом усердно підспівував різні церковні пісні під час служби Божої. Любов цього генерала до церковності йшла у парі зі своєрідним його розумінням військової справи. Я добре пригадую, що менші військові начальники не могли собі дати ради, як можна було б догодити своєму корпусному командантові. Однак, як оповідали мені старшини нашого полку, теперішній мій командант (а тоді ще тільки командант сотні й сотник) полковник Х-н зумів використати оригінальність поглядів генерала М-на на постановку справи вишколення вояків. Він навчив свою сотню виконувати різні вправи по звукових сигналах. Стоячи на одному місці й посвистуючи на різні тони й способи, він переводив ціле «ротное ученіе». Коли це побачив під час своєї інспекції генерал М-н, то був захоплений видом такої дресировки сотні людських істот і негайно постарався про підвищення Х-на в підполковники. Само собою розуміється, що винайдений Х-ним і одобрений М-ним оригінальний спосіб кермування сотнею ніякого практично-цінного значення для війська не мав і не міг мати, але він сприяв дальшій добрій і швидкій кар’єрі винахідця. Навіть при випадковій зустрічі в Проскурові в 1915 р. генерал М-н пригадав собі колишні заслуги полковника Х-на. Під час війни генерал М-н був начальником усіх військово-санітарних установ запілля Південно-Західного фронту. Як переказували мені знайомі лікарі, він і тоді найбільшу увагу звергав не на те, щоб було чим добре лікувати хворих, а головно вимагав, щоб усюди по лікарнях були ікони, релігійного характеру книжки та щоб провадились «духовно-нравствѣнныя» бесіди. Здавна відомо, що «звичка — друга натура». Генерал М-ин був із семінаристів і можливо, що своєю любов’ю до всього церковно-ладанного він лише платив данину своїй минувшині й своєму вихованню, які пройшли в «благоуханіи» диму кадильного.

Однак трудно припустити, щоб і для генерала А-ова ця «благоуханна» атмосфера була природною й вимагалась його попереднім вихованням. Для нього вона була лише засобом до кар’єризму й формою підлабузнювання. Лицемірство, кваліфіковане фарисейство й особисто-егоїстичні цілі керували генералом А-овим в його благовонно-молитовних махінаціях, а через нього й від нього моральна розпуста поширювалась згори вниз між різними військовими начальниками нижчих рангів, які йому підлягали та, бажаючи вислужитись, наслідували його способи роблення кар’єри й лицемірення.

Я не можу навіть приблизно сказати, скільки в російській армії створено посад не з міркувань доцільності й потреб самої справи, а виключно ad personam [60]. Але помимо такого роду одвертих синекур були й іншого роду установи та посади, синекуральний характер яких був більш прихований. Із числа цих останніх особисто мені довелось мати діло й ближчі зв’язки з т. зв. штабами резервових бригад. Не моє діло займатись тут (та й взагалі) питанням про доцільність колишньої російської військової організації на бойовому фронті й у запіллі. Цим нехай займаються фахові люди. Я хочу лише занотувати те, що бачив, не вдаючись навіть у критику і лише оповідаючи як наочний свідок певного явища.

Функції резервових полків, які були не в глибокому запіллі, а поблизу до фронту, полягали головно в тому, що вони мали бути близьким резервом, із якого поступали поповнення людьми до тих військових частин, котрі понесли втрати. Тому й наш полк приділили спочатку до 8-ї армії, а пізніше приділяли до того чи іншого корпусу. Здавалось, що штаб корпусу сам міг зовсім добре розпоряджатись своїм резервом, посилаючи поповнення із резервових полків безпосередньо до тих частин, які їх потребували. Однак начальство думало інакше й провело реорганізацію. По кілька резервових полків зведено докупи й утворено з них резервові бригади. На чолі бригад поставлено, звичайно, генералів, при них утворено штаби, приділено до них по два ад’ютанти (по «строевой» і «хозяйственной части»), бригадного лікаря, десяток писарів. Кожна така окрема бригада прирівнювалась до дивізії, її начальник користувався правами начальника дивізії і разом зі своїм штабом одержував відповідне утримання, «польові порціони», «фуражні» гроші на верхових коней, яких у них «за ненадобностію» ні в кого не було і т. д. Але робити їм в суті речі не було що. Роль цих бригадних штабів зводилась до виконання обов’язків «листоношів», вони тільки передавали своїм полкам накази та збирали в полках різні інформації й посилали їх далі. Скільки разів не доводилось мені бувати в штабі своєї бригади, все я бачив ту саму картину недіяльності, порожнечі, сонливості й навіть нудьги. Ніби символом цього загального образу життя штабу бригади була постать бригадного лікаря К-енка, старого «штатського генерала» з типовим «хохлацьким» обличчям. Я все його заставав у помешканні штабу в однаковій позі: сидячи за своїм столом, на якому він дуже рідко мав нагоду писати якісь накази підлеглим лікарям, він уважно й детально читав «Инвалида», вичитуючи звідти різні відомості про підвищення в рангах, нагородні збільшення утримання і т. ін. І справді, щодо цього, то він все був au courant [61]. Кому й для чого потрібні були подібні установи, — Аллах про те знає. Але в кожному разі в них могло знайти собі приміщення кілька десятків генералів, які не могли, очевидно, виконувати якихось більш відповідальних й корисних для армії функцій. Багато з них було із числа т. зв. «електрических», ц. є. демісіонованих генералів [62]. Вони вчились ще, мабуть, за тих часів, коли був у повній силі суворовський принцип: «Пуля — дура, штик— маладєц». Про модерні способи й засоби ведення війни не мали, очевидно, найменшого поняття, бо давно вже перестали жити військовим життям та інтересуватись військовими справами. Таким, отже, людям доручався догляд за резервовими полками й керування їх діяльністю.

А ця діяльність була з погляду інтересів армії важна й відповідальна, бо в цих армійських резервових полках, коли в них затримувались на якийсь час прислані з далекого запілля поповнення, вояки мали доучуватись військової справи. Це був останній етап перед тим як вояк ішов до окопів уже на самім бойовім фронті; в армійському резервовому полку він мусів остаточно підготовитись, бо далі вже вчитись було годі. Приходили ж із далекого запілля зовсім непідготовлені до війни люди. Як же міг їх удосконалювати той, хто не був знайомий з новими методами війни і тільки з газет чи урядових звітів знав про те, що в той час воювали вже не тільки «пулею-дурою» чи «штиком-маладцом», але й газами, огнем, танками та літаками? Ясно, що резервові бригади існували лише pro forma. «Висококорисну» діяльність їх начальників міг би я ілюструвати різними, іноді доволі навіть пікантними фактами, але, може, колись при іншій нагоді. Однак один випадок тут згадаю.

Було це в літі 1915 р. Бої на фронті затихли; поповнень від нас не жадали, і тому в нашому полісу нагромадилось до 20 тисяч людей. Наш бригадний начальник генерал С-в, зрештою людина непогана, доволі добродушна й товариська, добре знав із своєї попередньої практики, що вліті полки мусіли «в полі лагерем стоять». Тому й нам було наказано вийти з казарм та з хат і стати на полі табором в шатрах. Зрозуміло, що коли 20 тисяч людей розташувалось навкруги Проскурова, то це було дуже помітно, бо ж могло зробити враження, що тут стала щонайменше ціла дивізія. Скоро після цього якось раненько нас відвідав німецький аероплан. Так само й другого дня. А потім їх прилетіло кілька й накидали бомб. Само собою зрозуміло, що наші люди мусіли негайно знов ховатись по хатах та казармах. Отже, старий і зовсім не злий порядок для мирного часу — виходити літом з казарм — не відповідав умовам воєнного часу. Дехто з нас звертав ще раніше генеральську увагу на цю обставину, але марно. Треба було, мабуть, чимось виправдати своє існування й виявити ініціативу. Добре, що ця ініціатива ще не мала трагічних наслідків, бо напад літаків кінчився лише тим, що в деяких будинках повилітали шиби з вікон та трохи була ушкоджена залізниця. Практичний досвід є, звичайно, важна річ і люди часто вчаться на гіркому досвіді. Але коли справа йде про виставлення під небезпеку життя кількох тисяч живих людей, то слід, очевидно, бути трохи обережнішим та дещо треба й передбачати. В разі трагічних наслідків генеральської ініціативності хто був би винним: чи окрема особа, чи «система»? Мабуть, що ця остання.

Лише «система» могла породити такого роду явища, свідком яких довелось мені бути ще в перші дні мобілізаційного періоду. Цілий мобілізаційний план розроблено й розписано до подробиць, але не обчислено, очевидно, елементарно відомих обставин: хоч би, наприклад, те, що не було в колишній Російській імперії порядної організації комунікації і що села були відірвані від міст. На цьому слабкому пункті розбивався цілий план мобілізації при проведенні його на практиці. Я пригадую, що одержавши запечатаний коверт, в якому були інструкції для ад’ютанта, й ознайомившись з ними, я побачив, що мої обов’язки розписані були в інструкції надзвичайно детально: на кожний день окремо і то з точністю до j години. Згідно з цією інструкцією, я мав на четвертий (чи п’ятий) день о 6 1/2 год. ранку зустріти партію «ратників» Козелецького повіту (їх число було також точно зазначене, щось ніби 411 душ). Приходжу точно в означений час на площу; озираюсь — нема нікого. Десь під стіною сидить гурт людей 4–5 душ і снідає. Запитав, хто вони; кажуть, що козелецькі. Питаю, де ж інші; відповідають, що вони їхали «діліжаном» і тому «постигли» в час прибути, а інші прибудуть увечері, або другого дня, бо хто мав їхати пароплавом, а хто й пішки йшов. Так воно й було в дійсності. Точність до 1 години була тільки зовнішньою, показною і практичного значення ніякого не мала. Пригадую, що деякі старшини вертались з командировки для переведення мобілізації коней на 1 1 1 1/2—2 тижні пізніше, ніж це передбачено було в мобілізаційному плані.

Не було недостачі фактів свідомого порушення цього плану. Причиною такого порушення було, на мою думку, те, що не бралось під увагу інтересів цілої справи, а кожен дбав тільки про себе, не тільки що не стараючись допомогти іншому, але навпаки, намагаючись його ошукати й використати. Не говорю вже про те, що старші начальники й кожен командант сотні затримував в себе для власних своїх, цілком приватних потреб різних фахівців: добрих шевців, кухарів, чинбарів, кожухарів, дамських і мужеських кравців, кучерів, годинникарів і ін. Навіть для няньчення дітей брали собі вояків. Але коли навіть вищі інституції військові для обслуговування армії вимагали від полків вислати відповідних фахівців, то таких звичайно ховали й не посилали, а висилали замість того мало або й зовсім нефахових людей, аби тільки виконати «наряд».

Мені особисто дошкульно довелось відчути таке ставлення до справи, бо полк, при якому формувався наш батальйон, не лишив мені ні однієї людини, що розуміла б хоч трохи справу полкової канцелярії, хоч було добре відомо, що на мою посаду має прийти старшина із резерву, ц. є. людина зовсім непідготована до виконання тих функцій. Дуже було мені тяжко перший час працювати без досвідчених писарів, не маючи власного досвіду в справі, та ще й в обставинах мобілізаційного періоду.

Кадрові старшини мали б бути нібито цілком підготовленими до виконання своїх завдань в часі мобілізації, бо ж вони тому спеціально вчились; але й вони також виявляли свою дуже малу підготовленість; постійно переступали межі своєї компетенції; втручались в чужу сферу компетенції; один одному перебігали дорогу і т. д. На цьому ґрунті виникало багато непорозумінь і навіть сварок. До самого майже кінця перебування в рядах російської армії я спостерігав постійно дивне явище: люди, які нібито спеціально себе присвятили військовій справі і служили у війську по 10–15 років, не знали елементарних речей із сфери своєї, зовсім не такої вже складної фахової науки; не знали ні своїх прав, ні обов’язків. На цьому ґрунті у мене часто бували з ними конфлікти, бо я рішуче не дозволяв втручатись у сферу своєї компетенції. Тримаючись точно в межах означених своїх прав і обов’язків, я все старався триматись коректно, але не запобігав перед старшими за мене рангом, що явно не подобалось деяким. Особливо дався мені взнаки підполковник Д-ч своїми надмірними претензіями щодо виявлення супроти його особи зовнішніх знаків військової пошани.

Я не дозволяв нікому каверзувати над «нижніми чинами» — писарями й музикантами. Після одної такої спроби з боку цього Д-ча я протестував проти його поведінки (незаконний арешт полкового писаря) і, ткнувши пальцем у відповідний параграф уставу, довів, що він надужив своїх прав. Наші відносини після того стали дуже «прохладними»; він усе чіплявся до різних дрібниць і всякими способами мстив мені аж до того часу, коли його нарешті «виставили» з полку за темну історію з чобітьми.

Загалом цих «темних історій» було досить і нагорі й унизу військової ієрархії, але вони вільно собі відбувались при ясному «денному світлі». Як я вже згадував, ми «заощадили» значні полкові суми. Це сталось, розуміється, не тільки завдяки «діловим» здібностям щойно згаданого підполковника Д-ча, начальника господарської частини полку, але й шляхом звичайного обкрадання вояків. Якось на одній нараді Д-ч витикав найкращому стройовику поручикові Б-кові, що в його роті найменші «ротні суми». На це останній зауважив, що він дає своїм воякам все, що їм належиться, і тому не може мати великих збережень та навіть не розуміє, як інші старшини можуть цим хвалитись, бо ж кожен знає, яким способом це робиться. Коли ж і з боку команданта полку він почув подібні витикання, то він з «хохлацькою впертістю» просто поставив питання так: «Прикажете, господин полковник, не докладывать в котел?» Само собою ясно, що такого наказу він не одержав, але йому порадили самому подумати й знайти відповідні способи. А ці способи були примітивно-прості й загальновідомі: обкрадати «доблесного воина». Результати таких операцій були у всіх перед очима у формі виїзних коней, екіпажів, автомобілів і ін. «благопріобрѣтенных» речей. Ними одверто користувались не тільки самі полки, але й вище начальство, прекрасно знаючи походження коштів на купівлю цих предметів. Якщо вище начальство (вроді резервових бригад) не вело свого господарства, а значить, і не могло «заощадити» собі грошей, то в такому разі йому приходили на допомогу полки зі своїми «заощадженнями». Так все й обходилось тихо-мирно згідно з мудрим правилом «рука руку миє».

Свідомість того, що й у начальства «рыльце в пушку» і що воно не може через це вживати серйозних заходів для припинення подібної вакханалії одвертої крадіжки, вносила моральну розпусту серед начальників різних ступенів. Вони ставали звичайними грабіжниками й кондотьєрами, для яких війна була засобом до збагачення. Об’єктами, що притягали до себе увагу цих «здобувачів», були найрізніші речі: мешкальне урядження, одежа, образи, килими, піаніна, золоті й срібні речі і навіть просто всякі дурнички до окраси кімнати. Ці всі речі, зовсім мало подібні до «воєнних трофеїв», я особисто бачив у наших старшин, коли ми вийшли зі Львова; бачив також, як такі самі «трофеї» везено в запілля з наказу вищого начальства. Розпуста так сильно поширилась, що я з почуттям огірчення побачив навіть у одного свого знайомого резервового старшини, людини культурної й заможної, предмет, зовсім не належний до предметів «воєнного обихода», який він, без сумніву, придбав «по праву війни», ц. є. забрав із приватного мешкання. За старшинами й вояки також піддавались впливові загальної розпусти й безкарності за грабування. Я на власні очі бачив, як пограбовано деякі багаті вілли. Жах нападав при виді наслідків вандалізму. Навіть порцелянові фігурки, які оздоблювали кахлі на грубках, грабовано, і вояки, як діти, тішились ними та ховали до кишень, їм взагалі припадали тільки якісь дурнички, бо цінніші речі грабувало начальство. Але це було дуже зручно для останнього, бо, по-перше, воно могло всю вину за грабежі скласти на вояцтво, а по-друге, коли ж і вояки дещо причасні були до грабування, то, боячись відповідальності, мусіли покривати й своїх грабіжників-начальників. А про їх «операції» вояки прекрасно були поінформовані й одверто говорили між собою про те, скільки, наприклад, підполковник Д-ч відіслав додому скринь з ковдрами, шубами, шовковим жіночим одягом і ін. Через свого Нестора Демидовича і я про це знав, у вічі їм це говорив, а вони усміхались. В одному випадку мусів навіть різко запротестувати, бо, цілком навіть не передбачуючи такої можливості, став нібито співучасником «операції».

Коли той полк, при якому формувався наш батальйон, довідався про те, що ми без його відома й згоди забрали його старіші музичні інструменти, то він став вимагати, щоб наш новосформований полк їх повернув назад до складу в Чернігові. Ми вже мали тоді нові інструменти, куплені на «заощаджені» гроші. Я наказав дати «літеру» на безплатний перевіз цих інструментів зі Львова до Чернігова. Не знаючи, скільки в точності вони важитимуть, казав лишити порожніми відповідні місця в «літері» з тим, що на залізниці мали зважити і написати їхню вагу. Так звичайно практикувалось при різних перевозах. Я страшенно обурився, коли із залізниці мені принесли відомості про вагу, яку треба було занотувати також і в «корешку» виданої «літери». Виявилось, що відправлено вантаж вагою більше 600 пудів. У відділі музикантів «по штату» було 40 людей; вони всі інструменти носили при собі. Отож виходить, що кожен із них носив при собі чи на собі більше 15 пудів (більше 240 кілогр.). Ясно, що тут було шахрайство, за яке й я міг відповідати. Я це опротестував, але безрезультатно, бо справу «зам’яли». Знаменитий російський контроль також до цього не доглупався. От коли ще на початку свого ад’ютантства через нашу спільну недосвідченість я підписав «літеру» на переїзд, в якій помилково зазначено, що батальйон у складі кількох тисяч людей іде «пасажирським» потягом, а не «військовим», то контроль це побачив і вимагав з мене великих грошей на покриття «убытков, спричиненных государству», хоч всі прекрасно знали про те, що це була звичайна помилка; що ми їхали таким самим способом, як і всі інші; що жодними привілеями «пасажирів» не користувались. Але відкрити явне й грубе шахрайство (5 пудів на чоловіка) він не був здібний. Також «система»!

Для «добувачів» війна несла ще і інші вигоди: скоре здобування «чинов и орденов». Але це зв’язане було з небезпекою для життя і тому далеко не всі кадрові старшини буди охочі йти на такі ризиковані історії. Вже на самому початку війни штатську людину вражало те, що люди, які себе присвятили військовій справі і саме існування яких в часі миру могло бути виправдане тільки можливістю збройного конфлікту та необхідністю для держави мати своїх фахових оборонців, що ці люди з вибухом війни почали ховатись за спини нефахівців. Але на початку війни ще мало хто з них знав, що таке є в дійсності війна, і тому «шкурників» було порівнюючи не так багато; до них інші старшини ставились навіть до певної міри з погордою. Але що далі, то все більше появилось типових «запільників» і «шкурників», які зовсім не мали ніякої охоти «нюхати пороху». В літі 1915 р. командуючий всією російською армією Микола Миколайович видав спеціальний наказ проти цих «укрывающихся в тылу» старшин, вимагаючи, щоб вони йшли на фронт, а на їх місце щоб були поставлені поранені та здатні до праці інваліди. Однак «система» давала можливість саботувати накази нашого начальства, так що й Микола Миколайович не дочекався виконання свого строгою наказу та і взагалі дуже нескоро його стали виконувати, а деяких «запільників» до кінця війни не вдалось видобути із добре насиджених місць. Але коли якийсь старшина, побувши на фронті й діставши «клюкву» (перша бойова нагорода — червоний темляк на шаблі), попадав до якоїсь запільної установи чи резервової частини, то з ньою також скоро й легко вироблявся завзятий запільний «шкурник». Такого вже майже неможливо було звідти рушити, хоч би йою поранення було не більше серйозне, ніж звичайне иодряпання. Бідолах студентів та народних учителів, які протягом 6–8 місяців мали стати прапорщиками та були дуже слабо підготовлені до виконання обов’язків старшин, немилосердно гнали на фронт, бо вони були пасинками, а «свого брата» кадрового офіцера лишали в запіллі. Особливо неприємно було дивитись на симулянтів-«контужених» та т. зв. «ранених в мізинець». Ці були завзятими сторонниками «війни до останнього», але самі битись не йшли. В моїй пам’яті живі ще й досі «героїчні» фігури багатьох із них, а особливо поручика А-ого, поручика К-ого й підполковника А-ті. З загальнолюдського становища, звичайно, легко зрозуміти те, що вмирати нікому нема охоти. Але бачити фігуру симулянта-»шкурника» із кадрових старшин, який галасує про «війну до победного конца», а сам ховається в запіллі — більш як неприємно. Були, звичайно, й такі кадрові (та й некадрові) старшини, які навпаки не хотіли, навіть маючи формальне й моральне на те право, залишатись у запіллі й самі рвались на фронт. Але ж «система» не могла виховати так усіх, чи хоч би значну більшість. Більшість їх була іншого типу.

Про «висококорисну» й не менше «високоталановиту» діяльність славних патріотів далекого запілля найкраще, звичайно, свідчать самі результати цієї діяльності. А були вони такі, що на фронт вояки приходили цілковито невивченими й непідготованими до участі в боях. Ступінь непідготованості був різний, але зовсім не було винятком, що люди тільки хіба здалека бачили гвинтівку, а в руках її не держали. Доходило не те що до якихось дивних чи неоправданих явищ, а просто до чогось такого, чому й назви прибрати трудно, бо назва «курйоз» була б занадто слабою кваліфікацією. Загальна «система» вимагала того, щоб справа робилась чи завдання виконувалось не по суті, а лише формально, напоказ. На цьому плодючому фунті виростали знамениті квітки. Для ілюстрації один лише факт. «Форма» вимагала, щоб вояки по команді «плі» (стріль) стріляли всі як один. Чи вони «по суті» вміють стріляти — це не так важно. Отже, коли в армії забракло зброї, то й резервові батальйони далекого запілля мали обмаль гвинтівок для навчання нових вояків. Тому один (а може, й не один!) запільний «герой» навчив своїх вихованців стріляти «залпом» не більше, не менше, як… у долоні, ц. зн. по команді «плі» всі плескали в долоні, причому строго вимагалось, щоб плескали всі як один. А що вони не тримали ніколи в руках гвинтівки, — це, мабуть, запільний «герой» уважав за річ другорядного значення, бо ж він сам був продуктом «системи», для якої головну роль фала форма. Отже, замість того, щоб з невеликою кількістю гвинтівок вивчити по черзі всіх вояків з ним поводитись та вміти з них стріляти, той «герой» волів вивчити їх ляскати в долоні, бо навчити при малій кількості гвинтівок велику кількість вояків стріляти «по суті» — це справа довга й трудна, а «по формі», ц. зн. ляскати в долоні, можна доволі скоро й легко вивчити хоч цілу армію. Коли ж ці «формальні» стрільці долонями прийшли на фронт і взяли уперше, очевидно, до рук гвинтівки, то на інспекції при команді «плі» вони спочатку не знали, що робити, а потім поклали гвинтівки на землю (стояли на коліні) і… ляснули в долоні. Чи могла б людська фантазія видумати щось подібне, я не знаю, але «система» це завдання виконувала щодня прекрасно, бо вона мала своїх ретельних виконавців.

Мені мало доводилось бачити серед кадрових старшин таких, які б не тільки чесно виконували добровільно прийняті на себе обов’язки військової людини, але які б активно поборювали й негативні наслідки знаменитої російської «системи». Але довелось і таких зустріти. До числа їх належав, без сумніву, мій другий командант полку полковник Е. фон В. Наприкінці 1915 р. мій перший командант полковник Х-н від’їхав до свого основного полку, а на його місце прийшов полковник Е. фон В. Я відчув зразу, що почалась нова доба нашого існування. На початку новий командант поставився до мене (це було видно з усієї його поведінки) не тільки що з застереженням, але явно з упередженням.

Я відчував, що довго вже тут не залишусь. Мені до такої міри остогидло бути в цім полку й виконувати здебільшого безглузду роботу, що я вже раніше кілька разів «подавав рапорт» про моє відчислення з посади ад’ютанта. Іноді находив на мене просто розпач й хотілось чогось «хоч гіршого, аби іншого». Окрім того, й доволі (признаю це одверто) нерозумна амбіція починала заявляти свої права, а то власне з тої причини, що не хотілось, щоб хтось мав право сказати чи думати, що ти ось сидиш собі тут, куди стріли гармат не долітають, а там сотні тисяч таких, як ти, наражаються на постійну небезпеку стратити життя.

Отже, з різних причин хотів вирватись і вживав усяких до того заходів. Були випадки, коли я мав цілковите право вийти з цього полку, бо в інших частинах армії була потреба у виконанні праці, до якої я, без сумніву, надавався. Викликала, наприклад, армія старшин, знайомих добре з фізикою. Я її знав; мав надію, що поїду, заявляв офіційно, що я є такий. Не пустили. Викликають знов старшин, які знають хімію. Я ж її спеціально студіював, знов домагаюсь відчислення, і також безрезультатно. Командант полку заявляє, що без мене він не може лишитись на такому тяжкому (!) становищі, а начальник бригади в свою чергу противиться моєму від’їздові з тих мотивів, що «лучшаго полкового адъютанта» своєї бригади він не може пустити. І не пустили. Так я й діждався нового команданта. Тепер уже для мене було ясно, що не я вийду, а «мене вийдуть». Одного було шкода, що раніше кілька разів я мав нагоду сам вибрати собі інші функції, а тепер уже треба буде йти туди, куди пошлють. Але все ж таки «хоч гірше, аби інше», і я підготовлявся до від’їзду, а «враг (підполковник Д-ч) торжествовал». Раптом обставини цілком змінились. Мій «враг» підполковник Д-ч несподівано «подав рапорт» про бажання їхати до свого полку — якось дуже приспічило йому повоювати; його ближчого помічника прапорщика Г-ка відкомандовано з ближчою «маршовою ротою». Відношення до мене відразу змінилось. Пізніше справа вияснилась. Новий командант став ґрунтовно виучувати всі справи полку й виявив «темну» справу з чобітьми: бракувало великої кількості пар чобіт. Щоб не віддавати винних під суд, їх послано негайно до окопів [63]. Пізніше новий командант признався мені, що він, людина з військовим вихованням, звик вірити словам старшин і в першу чергу слухав старших, а потім молодших. Отже, підполковник Д-ч, користуючись правом старшинства, став підкопуватись під мене, бажаючи мене позбутись, бо підозрівав, що я знаю всі його махінації і про все можу оповісти новому командантові, з яким — це він зразу зрозумів — жартувати не можна. Та про чоботи я якраз рішуче нічого не знав. Полк. Е. фон В. казав, що наклепам на мене він не вірив, але мусів приглянутись. Коли ж у мене помітив порядок, а у Д-ча злодійство, то останньому запропонував вибратись негайно з полку, а до мене став одверто ставитись приязно. Пізніше ми зблизились настільки, що навіть під Новий рік 1916 випили «брудершафт».

Я добре пізнав цю людину. Якщо й не був він «з діда-прадіда козак», то був у кожному разі правдиво військовою людиною з давніми родинними військовими традиціями. Колишній гвардійський старшина, аристократ, із дуже старого, мабуть, польського роду, пізніше знімченого, а ще пізніше зросійщеного. До сірого армійського офіцерства ставився зовні цілком ввічливо, але внутрішньо з погордою. Військову службу здавна, видно, любив, її прекрасно знав і все власним прикладом показував, як її належить виконувати. Був строгий до себе, але й не менше строгий супроти своїх підлеглих. Відношення його до вояків укладалось в його точному наказі: «Все, що йому належне, дай, але й всього, до чого він зобов’язаний, вимагай». Для утримання ладу й дисципліни не спинявся перед найкрутішими засобами, які йому давав закон чи накази начальників. Коли командантам полків дано було право карати на тілі, то й цим правом він користувався. Хоч мені по-дружньому часто вдавалось переконати його не вживати цього понижуючого людську гідність засобу, але все ж таки пізніше, по революції, мусів я покутувати свою приязнь з полковником Е. фон В. Думаю, що він покутував свою іноді надмірну строгість значно гірше, ніж я. Чув я навіть, що хотіли його вояки вбити. Постійні фізичні болі, наслідком тяжкого поранення, примусили його вживати наркотик; це робило з нього людину іноді майже жорстоку, хоч в суті він таким не був, але мав твердий характер. Був він інтелігентною, освіченою й товариською людиною і сходитись з ним було приємно, особливо коли доля примусила разом жити. Часто він кликав мене до себе посидіти й побалакати, бо казав, що в цілім полку не було, окрім мене, людини, з якою він міг би ближче зійтись. Так сходячись, — іноді й за шклянкою чи чаркою того, що було в вашому розпорядженні, — сиділи ми звичайно вдвох та розмовляли на різні теми. І коли сильно боліли його старі поранення, також кликав мене, щоб не так одиноким себе почувати. Я пізнав, що це була людина з високорозвиненою свідомістю своїх обов’язків. Багато в чому ми не були однодумцями, але ми взаємно були цілком толерантні до поглядів другого. З ним про все можна було говорити одверто, не боячись, що приватні розмови й розходження думок вплинуть на офіційно-службові відносини та їх попсують, як це буває часто з людьми невисокої моралі й низької інтелігентності. Я з щирою пошаною відносився до цієї внутрішньо дуже порядної й чесної людини, і у нас до самого кінця спільної служби були якнайкращі, приятельські відносини, хоч думали ми по-різному.

Полковник Е. фон В. був великий противник тієї всієї «системи», що породила вже згадані раніше явища. Він рішуче й активно поборював її, а всі її порядки, дефекти й причини їх він знав дуже добре. Хоч і хотів він перед самою війною йти на демісію, але раз вибухла війна, бився в перших рядах і ніколи не ховався. Однак, виконуючи свої військові обов’язки бездоганно, він в ґрунті не погоджувався з тодішньою військовою й політичною російською системою. Коренем зла вважав самодержавний лад у Росії; був прихильником англійської політичної системи: «король королює, але не управляє». Мої зауваження про більшу послідовність, з погляду принципу народоправства, республіканської форми слухав без особливого заперечування. Траплялось говорити й про національне питання. Одна бесіда вив’язалась якось у полі, коли ми їхали верхи на прогулянку, щоб і самим трохи промнятись і коней також. Зустріли галицького селянина, який привітав нас звичайною формулою: «Слава Ісусу». На це мій командант відповів: «Навіки слава», а на моє запитання, чому він так відповідає, пояснив, що все звик шанувати місцеві звичаї. Далі заговорили про те, хто такі власне «русини». Попереду він казав, що на його думку, це. «русские или скорее малороссы». Але в дальшому, коли я доводив, що «русские» і «русини» — це не те саме і що ми не є «русские», то він не сперечався й жартівливим тоном сказав: «Ну, и бери себе этих руссинов; не хотите быть русскими — не надо. Мне то что? Я ведь тоже в сущности по крови еще меньше русский, нежели ты». Загалом термін «русскій» він розумів як означення державної приналежності, а не національності й цілком згоджувався, що цей термін щодо національного змісту покривається з поняттям «великоросс». Отже, зрозуміло, чому й галицький священик, який був на вечері у літунів, не походив коло полк. Е. фон В. Таких принципіальних і порядних старшин, як полковник Е. фон В., було в російській армії, на мою думку, занадто мало, щоб вони, виявляючи навіть велику енергію й силу волі, могли поважно впливати на хід справ та перетворити цілу військову організацію, а тому «система» торжествувала.

А коли торжествувала російська «система», то це означало розклад.

І дійсно, в армії уже в 1915 р. видно було прикмети внутрішнього розкладу. Барометром цього явища було дезертирство. В 1916 р. дезертирство стало вже масовим явищем; дезертирів було більше мільйона! Однак «система» вимагала виконання всіх форм. Люди тікали з частин, з дороги до частин. На моїх очах деякі їздили цілими місяцями між двома недалекими один до другого етапними пунктами, так що навіть їхні обличчя були мені вже цілком добре знайомі. Але їздили вони «формально» законно. Інші навіть і «формально» незаконно їздили собі залізницями коло лінії фронту або й дальше. Ясно було, що «система» вже не мала сили управляти людьми; але вона ще могла орудувати паперами й полагоджувати різні формальності. Тому мільйони людей тікали, а за ними ходило кілька мільйонів різних паперів. До мене в канцелярію привозили з пошти мішками (не у фігуральному, а буквальному розумінні!) пакети. Бували дні, що я за біжучою роботою не мав змоги не то що перечитати чи хоч би переглянути одержані папери, але не міг навіть усіх пакетів розпечатати. У мене в канцелярії працювало вже коло 40 писарів; мені командант призначив помічника. Паперова стихія нас затоплювала, бо треба ж виконати всі «форми»!

Не диво, що бойова людина, якою, був полковник Е. фон В., не витримала цієї мертвої стихії і знов пішла битись з живим супротивником. В кінці 1916 р. його призначено командантом полку нової дієвої дивізії, яку формував її начальник генерал Ч-ов; полковник Е. фон В. перед Різдвом поїхав від нас. Поїхало разом з ним кілька старшин нашого полку; мав їхати і я. Та моєму від’їздові спротивився новий командант полку; його підтримав бригадний (уже інший) з тої причини, що коли командант полку пішов, то полковий ад’ютант мусить лишитись, бо інакше стане справа Мене просто в полк до полковника Е. фон В. не пустили й я мусів залишитись на старому місці.

Перед самим Різдвом одержую лист від полковника Е. фон В., в якому він просить негайно відповісти, чи згоден я прийняти посаду ад’ютанта штабу їхньої дивізії «по строевой части»; про мене він, мовляв, говорив уже з генералом Ч-вим, який хоче, щоб я був у нього на цій посаді [64]. Я попереду не відважився дати на це згоди, знаючи, що на такі посади призначають старшин Генерального штабу, а я тільки зовні бачив Академію Генерального штабу, коли був у Петербурзі. Але коли полковник Е. фон В. на мою відмовну відповідь прислав до мене спеціального посланця з листом, в якому радив не відмовлятись, запевняючи, що він, знаючи мене, переконаний в тім, що я ці функції зможу виконати, то я згодився. Відповідне «представлене» пішло до штабу армії. Однак коли штаб армії запитав про згоду на мій перевод нашого начальника бригади, то цей останній рішуче спротивився. За мене старався полковник Е. фон В. і генерал Ч-ов, але «начальство на начальство наїхало», бо й мій бригадний поїхав особисто до армії. Одним словом — просто «на расхват». Чудні діла твої…

Фактом, однак, було те, що мене й на цей раз не пустили, хоч нібито це ж було для мене «повьішеніе», а перешкоджати цьому, принаймні щодо кадрових старшин, не було в звичці начальства. Але я ж не був кадровий, і тому відносно мене це вважалось, очевидно, допустимим.

Лишився з новим командантом свого старого полку. Зовсім інша людина, й інші порядки пішли. Новий командант полковник П-гут (родом латиш, прізвищем німець, а в результаті «чистокровный русскій»), хоч і не хотів мене пускати з полку, але особливої приязні до мене не виявляв. Відчував я, що так само, як і при першій зміні командантів, кадрові під мене підводять міни. Відносини між нами установились холодно-офіційні й тільки службово-урядові. Цілком очевидним було, що скоро тільки командант увійде в курс справ, він від моїх послуг відмовиться. Знов же я мав би право нарікати на свою долю, що не давала мені змоги вийти з мого полку туди, куди я хочу, а все хотіла зробити інакше.

Але моя думка дуже скоро звернулась в інший бік, бо несподівано одержав я відомості, які мене надзвичайно вразили. Із газети «Кіевская Мысль» 197 вичитав, що за кордоном існує «Союз Визволення України» 198. Дуже газета лаяла діячів того «Союзу», називала їх австро-німецькими шпіонами і т. д. Називала також і їх імена, серед яких побачив давно знайомі: Ю. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, А. Жук 199. Кваліфікації їх діяльності, яку робила «Кіевская Мысль», я не повірив, хоч уважав за цілком імовірне й зовсім можливе, що керуючі чинники чи офіційні кола держав, які воювали з Росією, могли ближче зацікавитись українською справою.

Невідступно переслідувала мене одна думка: що робити? Що взагалі робиться в українських колах; які там є плани. Була якась пригноблююча свідомість, що ми надто захопились чужою справою, а про самих себе нібито забули. Одначе мусіли б згадати про себе і ми самі, коли навіть сторонні люди цікавляться нами. Та й обставини вказують на те, що неминуче мусить стятись зміна, може, навіть значна зміна відносин, бо ясно було, що попередній стан речей довго не міг тривати.

Серед війська виявилась недисциплінованість і непослух. Чути було у нас і про одверті бунти серед вояків, а про деякі факти непослуху сповіщалось і офіційно. У пам’яті вставали образи з перших днів мобілізації 1914 р. Пригадував собі ті маси вояків, активної служби і резервових, які стройними лавами виходили на фронт. І коли йшли вони назустріч смерті, не можна було помітити якоїсь неохоти чи вияву невдоволення; навпаки, було помітно серед вояків якесь масове піднесення. Навіть жінки, які прийшли проводжати своїх синів чи чоловіків, не голосили, як звичайно бувало, а тільки сумно поглядали на своїх близьких, крадькома утираючи сльози; сиві батьки хрестили синів і урочисто з ними чоломкались. Перші звістки з фронту говорили, що вояки йшли в бій ніби на маневрах, в повному ладі й відважно. З того всього тепер нічого не лишилось і не було вже такої сили, яка могла б відновити колишні настрої і колишній лад. Доволі ясно відчувалось наближення чогось нового. Було це на кінці 1916 та на початку 1917 р. Було це на світанку великої революції.


VI Початок революції 1919 р. В місяці квітні у Києві

На початку березня (ст. ст.) дійшли до нас неясні чутки про те, що в Петрограді щось діється дуже важне, щось надзвичайно серйозне й, може, навіть небезпечне. Що саме там діялось, — ніхто точно не знав і кожен висловлював свої здогади. Газети вже кілька днів до нас не приходили. Приватної кореспонденції з пошти також не привозили. Ясно, що щось стараються заховати. Мені здавалось, що єдиною можливістю про щось довідатись — це було зв’язатись з залізничниками, які все бували найкраще поінформовані, бо вони були між собою прекрасно сполучені. Хоч залізниця від Чорткова до Заліщик правильно не функціонувала, але іноді й тут їздили потяги, і тому на станції Ягольниця також був деякий залізничний персонал. Отже, я й направився туди за інформаціями. Дижурний станції нічого точного не знав, але показав мені текст телеграми, розісланої по всіх залізничних станціях. В цій телеграмі, підписаній якоюсь новою особою — Бубликовим 200, — наказувалось усім лишатись на своїх місцях, виконувати й далі свої функції і т. ін.; телеграма та починалась зовсім незвичайною формуло: «Сего числа занял Министерство путей сообщенія» і кінчалась «комиссар Бубликов». Ці слова «занял» і «комиссар» тільки потверджували ті чутки, які вже почали просочуватись і до нас, а то власне, що в Петрограді стався переворот. Про ці відомості я поспішив переказати своєму приятелеві в полку — саратовському адвокатові прапорщику К-ву, і ми разом пішли збирати дальші інформації.

В Ягольниці й її околицях, окрім нашого полку, був ще відділ польової лікарні й відділ літаків. Пішли ми до лікарні. Тут від старшого лікаря довідались багато новин. Випадково до їхньої лікарні вернувся з відпустки хтось із службового персоналу і привіз з собою свіжі газети, в яких писалось про події останніх днів. З газет було видно, що події пішли значно далі, ніж ми перед тим мали про них відомості. Цар Микола II зрікся за себе й за сина; новий цар Михайло 201 також зрікся. Державна Дума перебрала владу до своїх рук і призначила нове правительство. Словом, почалась революція. Ми довідались про все це тоді, коли вже всюди святкували перемогу; про те, що в Петрограді були на вулицях бої202, ми довідались уже post factum. Отже там, десь далеко від нас, по всіх містах Росії й У країни відбуваються маніфестації й урочистості з нагоди повалення царизму; ціле запілля вже живе новим життям, а у нас тим часом все йде по-старому і навіть далеко не всі мають поняття про те, що справді сталось.

Не могло бути ніякого сумніву в тому, що за кілька днів цілий фронт довідається про переворот, бо заховати таку подію, звичайно, нікому не вдалось би. Але виникало питання, як величезні маси озброєного селянства й робітництва будуть реагувати на звістку про повалення царського режиму й прокламування нового, демократичного ладу. Стихійний, неорганізований революційний рух серед перетомлених війною вояцьких мас міг легко набрати характеру загальної руїни, безладдя й катастрофи, під час якої невелика організована частина війська під проводом прихильників старого ладу могла стати паном ситуації й повернути все до попереднього стану речей. Невідомо було також, яке становище супроти нового ладу займуть старшини і чи не спробують вони поставити активний опір заведенню нових порядків.

З приводу цих питань ми обмінялись з прапорщиком К-вим думками, коли вернулись із лікарні до моєї хати. Я запропонував негайно скликати кілька надійніших людей на нараду і разом виробити спільну лінію дальшої поведінки. Нараду рішили ми скликати того ж самого дня увечері і зараз же розіслали запрошення. Тим часом уважав я за відповідне переказати свої свіжі інформації командантові полку полковникові П-гутові. Я й раніше вже, скоро тільки прочитав на залізниці телеграму нового міністра комунікації, при зустрічі з полковником П-том сказав йому, що в Росії стався, без сумніву, переворот; але він тоді про це й слухати не хотів і навіть порадив мені більше про це не говорити, бо за такі, мовляв, речі я буду відповідати по всій строгості законів воєнного часу. Тепер не було вже ніякого сумніву в тому, що революція є фактом, і тому я знов заговорив з полковником П-том про це, домагаючись, щоб про переворот негайно оголошено в наказі по полку. На це він не хотів ніяк пристати. Тоді я, вказуючи на присутнього при нашій розмові свого помічника, заявив полковникові П-тові, що я йому офіційно «докладываю» про революційні події і прошу дати належні розпорядження.

Полковник почав доводити мені, що Росія «ни одного дня не может существовать без государя». На це довелось відповісти йому коротко, що колись і Франція мала своїх «государів»-королів, а тепер вона є республікою; сказав йому, що зі свого боку я зробив усе, що міг, а тепер уся відповідальність має впасти на нього; додав до того, що коли б пізніше виникла якась справа про невизнання ним нового ладу, то я вважатиму за свій обов’язок нічого із нашої теперішньої розмов не таїти. Знаючи, як мій командант боїться всякої відповідальності перед начальством, я сподівався, що це зробить на нього враження, і не помилився, бо він справді заметушився і став просити ради, як йому зробити краще. Зрештою, помирились на тім, що «неофіційно» в полку можна поширити відомості про революційні події, але в наказі тимчасом друкувати не будем. Командант розпорядився негайно вислати вершника до штабу бригади з запитанням, як він має дальше поступати, причому він заявив, що коли з бригади одержано буде відповідний наказ, то тоді «можна будет официально объявить революцию в приказе по полку». Після цього він поспішно відійшов із помешкання полкового штабу і засів у себе в хаті. Було видно, що він не відважився б на якийсь рішучий крок проти революції. Очевидно, рішив вичікувати і активності не виявляти до одержання такої чи іншої відповіді з бригади. Але про цю відповідь він міг дізнатись тільки після мене, бо моїх рук вона обминути не могла. А довідавшись про її зміст, я пішов би до команданта повідомити про її одержання тільки після того, як наш гурток спільників виробив би певний план щодо перешкодження всяких можливостей активного поборювання революції з боку старшин.

Не дожидаючись відповіді з бригади, ми увечері зійшлись на свою нараду. На цій нараді було присутніх, окрім мого приятеля прапорщика К-ва і мене, ще шість осіб: другий мій приятель прапорщик Р-ка (землемір, полтавський козак), прапорщик Б-ий (учитель з Чернігівщини), підпоручик Н-енко (правник із Києва), мій помічник підпоручик Н-ський (правник із Петрограда), один молодший старшина із роти прапорщика К-ва та ще прапорщик X. (він казав мені, що був членом революційної партії) [65].

Ми майже всі жили й раніше дружно; були між собою близькі, але ніхто з нас не питав другого про партійність; отже, аж до того дня ми не знали, хто з нас яких політичних переконань, але інстинктивно відчували, що нас єднає щось більше, ніж сама тільки випадковість перебування в одному полку. Я менше знав тільки прапорщика X. і молодшого старшину із роти К-ва. Із попередньої бесіди того дня з прапорщиком К-вим я вже знав, що він давній член партії народних соціалістів 203; йому я взаємно відкрився, заявивши про свою приналежність до соц-дем. На нараді виявилось, що всі інші учасники наради до партії не належали, але кожен із них раніше мав такий чи інший зв’язок з нелегальною працею революційних партій; вони були щиро-демократичних переконань, причому більшість із них заявлялась навіть прихильниками соціалістичних ідей. На нашій нараді не всі були однакової думки щодо дальшого поступовання: дехто із присутніх був того погляду, що нам, відірваним від кермуючих революційних центрів, не слід брати в свої руки ініціативи щодо переведення в життя революційних гасел, а треба шукати зв’язку з відповідними центрами та дістати від них потрібні вказівки. Решта присутніх висловилась, однак, зовсім рішуче за те, щоб самим нам виявити ініціативність та зразу поробити всякі заходи до того, щоб справа революції знайшла в нашому полку свідому й організовану підтримку. Зрештою ми легко знайшли точки порозуміння. Рішено було між іншим негайно скликати зібрання полкових старшин та запропонувати їм вибрати комітет, який мав би завдання кермувати громадсько-політичною роботою старшин щодо здійснення у війську нового революційного ладу та недопущення будь-якого контрреволюційного виступу. Моє внесення, щоб заініціювати також створення вояцького комітету із представників рот та команд, не пройшло, бо більшість членів наради стала на ту позицію, що такий комітет має постати з ініціативи самих вояків, а ми їм не смієм накидати своїх готових форм організації.

Ми не були точно поінформовані про настрої полкових старшин і тому не знали, як буде прийнята наша думка про створення комітету. Можна було наразитись на спротивлення і навіть активне поборювання нашого проекту. Отже, було рішено, що ми будем держати кермо в своїх руках також і на майбутньому старшинському зібранні. Було умовлено, що головувати на тому зібранні маю я, як голова нашої наради, а чотири інших члени наради мають бути членами президії, як ініціатори загального зібрання старшин. Тим ми хотіли заманіфестувати, що берем на себе не тільки ініціативу, але й відповідальність за ці збори. Таким чином, на загальному зібранні не мали ми ставити питання про обрання президії зборів, а просто рішили самі проводити збори. Це було рішено зробити також і з огляду на те, що більшість старшин, як ми припускали, могла або просто запротестувати проти скликання «незаконного» старшинського зібрання та відійти, або, вибравши свою президію, могли перевести «законну» постанову про непотрібність ніяких комітетів. Ми ж думали, що навіть коли б більшість була проти нас, то принаймні меншість була б за нами, і тоді ми могли б відбути збори з своїми прихильниками, які й утворили б комітет. Наші прихильники, на нашу думку, не противилися би тому, щоб на початку кермували зібранням ті, що його скликали виключно «по праву революційної ініціативи»; щодо противників, то вони однаково були б і проти нас, і проти самої нашої ініціативи скликання зборів та заснування «незаконного» комітету.

Тим часом із бригади вернувся посланець з повідомленням про те, що в бригаді нічого не відомо про якісь зміни в уряді, і тому все, мовляв, лишається по-старому. Це було в той час, коли вже всі ми знали про революційні події чи то з газет, чи з усних переказів. Взагалі, як трохи пізніше виявилось, наш новий начальник бригади був завзятим царистом і чорносотенцем: він навмисне затримував деякі навіть офіційно подані інформації про переворот та про нову владу. Що хотів досягти таким своїм поступованням цей «старорежимний» генерал — трудно зрозуміти, бо ж трудно припустити, щоб він серйозно міг думати про можливість перешкодити поширенню серед війська відомостей про революційні події. В кожному разі його роль дуже скоро здемаскували і цього вірного царського слугу на вимогу бригадного комітету трохи пізніше спішним порядком кудись забрано від нас. Але поки він ще сидів на посаді бригадного начальника, він робив, очевидно, все для того, щоб по можливості довше затримати в себе навіть накази по фронту, які він діставав від фронтового штабу. З великим запізненням доходили до нас ці накази. А через те, що мій командант полку стояв на тому, що в нашому полісу можна буде «объявить революцию» тільки з наказу начальства, то у нас доходило просто до курйозів, щоб не сказати до безглуздя. Коли цілою російською державою вже десять днів управляв новий Тимчасовий уряд 204, то ми одержали тільки той наказ по фронту, де писалось про те, що цар зрікся влади на користь свого брата Михайла. Отже, усердний полковник П-гут уважав за відповідне скликати зібрання старшин, на якому оповістив про цю вже запізнену офіційну інформацію та проголосив «здравицу» новому «государю императору Михаилу Александровичу», а не менше усердні старшини тричі гукнули «ура!». Мало того, полковник П-гут в своїй тупій упертості щодо виконання розпоряджень згори, які вже втратили навіть свій сенс, наказав улаштувати урочисте принесення полком присяги на вірність новому «государю-императору», якого вже в той час не було. Такі курйози чи безглуздя бригадного начальника траплялись не тільки у нас; це цілком зрозуміле, бо по штабах сиділи типи, які умисне саботували різні накази нової влади.

Але життя йшло помимо наказів, а революція здійснювала свої цілі та завдання, випереджаючи різні офіційні повідомлення, що переходили всі щаблі довгої військової ієрархічної драбини й з великим запізненням доходили до низу і дієвої армії. Ми також, звичайно, жили й діяли, не очікуючи, поки дійдуть до нас розпорядження військового начальства про урядове «оголошення революції». Наша ініціативна група скликала збори старшин полку на 8 березня. На ці збори прибули майже всі без виїмку некадрові старшини і всього лише кілька кадрових. Відкривши збори, я коротко вияснив ціль їх згідно з тим, як у нас було ухвалено на попередній нашій нараді, і запропонував присутнім висловити свої погляди. Як і треба було сподіватись, зразу ніхто не забирав слова, бо не було в людей звички до публічних виступів, а з другого боку, ще, видно, не було внутрішньої певності в тому, що, збираючись без дозволу начальства, ми не творимо якогось кари гідного вчинку чи порушення дисципліни. Цей момент мовчанки й непевності використав один присутній кадровий старшина штабс-капітан А. Він спробував запротестувати проти скликання нами «незаконних» зборів, але майже всі молодші старшини дуже енергійно запротестували проти виступу штабс-капітана А. Вони так дружно й рішуче всі гуртом напали на цього оборонця «старою режиму», що він мусів замовкнути і більше не виступав на зборах. Однак тут невелика група присутніх піднесла протест проти того, що ми взялись за провід зборами, не бувши вибраними, але й цей протест зустрів не менше енергійний і, признаюсь, для мене зовсім несподіваний контрпротест подавляючої більшості зібраних. У нас, як виявлялось, було значно більше прихильників, ніж ми самі думали, оцінюючи ситуацію навіть доволі оптимістично. Група протестантів проти нашого проводу зборами, як пізніше виявилось, складалась всього тільки із 5–6 старшин. Отже, кінчилось на тому, що ми залишились в президії.

Потроху один по одному молодші старшини почали забирати слово, і наші збори набрали дуже живого характеру. Всі ці молодші старшини, переважно прапорщики із студентів, учителів і ін., виявили себе демократично настроєними і готовими підтримати демократичний лад в державі й армії; але було доволі очевидним, що із них мало хто ясно уявляв собі, що і як треба робити для того, щоб сприяти закріпленню цього ладу та не допустити повороту «старого режиму». Цим можна почасти пояснити і те, що коли прийшло до вибору комітету, то ніхто особливо не намагався бути обраним в члени комітету. Можливо, що певну роль тут грала й та обставина, що бути членом комітету — це означало в тих умовах рішитись на активну революційну чинність, а до цього із названих кандидатів, мабуть, далеко не всі мали охоту чи нахил. Таким чином, обраними оказались всі члени президії і ще двоє із учасників зборів. На голову комітету обрали мене, заступником голови прапорщика К-ва, писарем підпоручика Н-ка.

На вечір того самого дня ми з прапорщиком К-вим скликали збори представників від усіх сотень і команд полку. Це вже було зібрання вояцького представництва. Воно відбувалось до певної міри навіть нелегально, бо вояки, мабуть, ще в меншій мірі, ніж загал старшин, підготовані були до прилюдного користування зі своїх прав громадян та до усвідомлення цілковитої легальності такого користування. Наше появлення на зборах було щиро й з піднесенням привітане всіма учасниками. Нас просили кермувати зборами й подати різні інформації та пояснення й поради. Ми, звичайно, з найбільшою охотою пішли назустріч висловленому присутніми бажанню. Прапорщик К-в узявся головувати на зборах, а на мою долю припало завдання референта.

Наші збори пройшли дуже гарно. Постанови виносились однозгідно й одноголосно. В настроях присутніх представників сотень і команд не можна було помітити якоїсь розбещеності, дикого бунтарства, нахилу до стихійного нищення дотеперішнього ладу та такої ж стихійної і часто безглуздо-жорстокої помсти за попередні кривди над усіма дотеперішніми панами положення. Навпаки, цілком ясно виявилось бажання і запало рішення заводити в себе новий лад організовано й розважно, не даючи себе з одного боку спокусити на якусь акцію крикливих, бундючно-революційних, безвідповідальних елементів, а з другого боку, рішуче поборюючи всякі можливі виступи «старорежимних» начальників з метою повернення старого ладу. Постановлено утворити як постійно функціонуючі представницькі органи сотенні комітети й полковий комітет, який мав би вступити в контакт з утвореним уже старшинським комітетом з тим, що в дальшому мав би постати один спільний комітет для цілого полку, в якому на рівних правах був би заступлений увесь склад полку без поділу на окремі представництва. Було також рішено організувати наступного дня маніфестацію полку його прихильності до революції. Нам сердечно дякували за допомогу й просили в дальшому підтримувати постійний контакт з комітетом та в разі потреби не відмовляти своєї помочі й поради. Само собою розуміється, що ми обидва радо обіцяли це робити і дійсно сповняли свою обіцянку, поки були ще в полку та мали можливість бути чинними.

10 березня відбулась перша маніфестація нашого полку на користь революції. Дуже добре пам’ятаю цю дату, бо в своїй імпровізованій і також першій промові перед кількатисячним зібранням я, в ораторському захопленні, піддався доволі примітивного прийому красномовства: десятого, мовляв, березня (ст. ст.) в природі відбувається важлива подія, бо в цей день сонце повертає на весну; в нашім політичнім житті також сталась надзвичайна подія — революція — і якраз десятого березня ми славимо цю подію; нам, отже, тепер світитиме сонце політичної весни й свободи і т. д. Поезії в тому малувато, але говорив як умів. Зранку того дня до мене, як полкового ад’ютанта, з’явився старший музичної команди з проханням, щоб я «приказав» команді, як її безпосередній начальник, грати на маніфестації. Відповів йому, що ні наказувати, ні забороняти не збираюсь, бо маніфестація є справою громадською і музиканти можуть в ній брати чи не брати участі по своїй добрій волі. Старший музикант (солідний своєю товщиною жид) просив, щоб я дав їм хоча би дозвіл грати; але й цього я не схотів зробити. Він був явно в стані затруднения. Стояв і не відходив. Мабуть, не було в нього певності в тім, що нова революція не кінчиться погромами, як то було 1905 р. Порадив йому грати.

Коло 10-ї години перед полуднем просторий двір тютюнової фабрики, де містився штаб полку, став наповнюватись і скоро був до берегів повний. Із вікон моєї канцелярії було добре все видно. Всі бажаючі не могли вміститись у дворі; багато стояло за ворітьми. Підходили з музикою; спочатку можна було бачити окремі сотні, але пізніше все змішалось в один натовп. Старшини, майже виключно молодші, стояли окремими гуртками і говорили між собою. Видно, ніхто з них не хотів виявляти ініціативи, чи просто не знали, що далі робити. За якийсь час до мене в канцелярію явилось кілька людей на чолі з полковим писарем — земляком із Чернігівщини К-тою; вони просили вийти на двір та щось сказати. Поінтересувався, чому, власне, я маю це робити. Тут і виявилось, що цим я мусів завдячити своєму «соратнику» Несторові Демидовичеві, який, як заявив мені полковий писар К-та, вже давніше доволі широко подавав у полку інформації про моє революційне минуле. Повісили мені велику червону стрічку, і ми всі вийшли надвір. З імпровізованої трибуни — оберненої бочки — говорив спочатку доволі довго я, а після мене своїм хрипливим голосом коротку промову сказав прапорщик К-в. «По русскому обычаю» обох нас по черзі «качали». Мітинг кінчився. Революційних пісень співати ще не вміли. Музикантам я казав грати «Марсельєзу», а вояки, розходячись, співали звичайних військових пісень.

Беручи найближчу участь в переведенні громадської організації в полісу, стараючись по змозі найбільш активно працювати для здійснення у нас нового ладу та переведення в життя гасел, викинених загально-російською революцією, я з самого ж початку революції поставив собі завдання провадити одночасно й національно-українську роботу та створити окрему українську організацію в нашому полку поруч з загальнополковою громадською організацією. В цьому найшов я собі однодумця й доброго помічника в особі свого приятеля прапорщика Р-ки; до певної міри помагав також і прапорщик Б-кий. Вже і другого дня після щойно згаданих зборів представників усіх сотень і відділів відбулись організаційні збори української «полкової ради» нашого полісу. У нас навіть не виникало й думки, не то що сумнівів щодо способів переведення в життя своєї цілі. Ми жодної хвилини не вагались при вирішенні питання про заступництво тих українців, які були в більшій чи меншій кількості по всіх сотнях та полкових відділах. Власне ми, без сперечань і дебатів, почали свою організацію на основі принципу демократизму і з першого ж моменту свого організаційного життя та чинності виступали всі як рівноправні громадяни, без будь-якого звернення уваги на офіційне становище в полку тієї чи іншої окремої особи. Питання про взаємовідносини між старшинами й вояками, яке було зовсім природним і неминучим в загальнополковому житті, у нас навіть не виникало. Це кожному з нас здавалось настільки ясним і самозрозумілим, що, здається, саме висунення подібного питання кожен із нас уважав би за щось неприродне й дивовижне.

В нашому полку була чимала кількість українців. Причиною того була не тільки та обставина, що ми сформувались у Чернігові й основу нашого кадрового складу творили резервісти-українці, але до цього спричинялась, без сумніву, ще й друга обставина. Власне, як військове начальство не намагалось перетворити окремого вояка в слухняне знаряддя своєї волі шляхом подавления в ньому його власної волі й обернення його в машину, але досягти цього, очевидно, просто неможливо. Людські почуття у воякові все залишались, і йому не були, звичайно, чужі всі ті відрухи душі людської, які виявляє кожна нормальна людська натура. Всупереч всяким розпорядкам, в окремих військових частинах скупчувались люди, зв’язані між собою спільністю походження, земляцтвом і т. п. Атракційної сили земляцтва перебороти не можна було. Отже, і в нашій бригаді окремі полки мали свою певну фізіономію щодо національного складу людей. Наш полк, загально беручи, був складений з українців. До нас приходили й від нас відходили десятки тисяч людей, але це був поточний елемент який задержувався у нас більше або менше короткий час; постійний же, кадровий склад був у більшості своїй українського походження.

Таким чином, умови для нашої громадсько-національної праці були сприятливі й об’єктом праці був поважний своєю кількістю колектив.

І дійсно, наша робота розвивалась доволі швидко й провадити її нам не було дуже тяжко. Ми в короткім часі числили в складі своєї організації на чолі з полковою радою понад дві сотні людей, причому «нестроєвая рота» прапорщика Редьки входила в нашу організацію in согроге [66] (всі його шевці, кравці, ковалі й інші фахівці були чернігівці або полтавці), а з інших сотень і відділів до української організації пристала більша частина українського елементу. Надзвичайно цікавим було спостерігати початкові фази розвитку нашої справи. Українська стихія, як той дух Божий, пересякала наскрізь організм нашого полку; але це було дійсно щось настільки стихійне й елементарно-природне, що його майже ніхто вже не помічав, як не помічає звичайно людина биття власного свого серця. Українську пісню всюди було чути, причому українських пісень співала й «кацапня», часто страшенно перекручуючи українські слова. Всі вояки-українці балакали між собою «по-своєму» — по-українськи — і це вважалось нормальним. Іноді й старшини, приноровлюючись до цього, вживали в зносинах між собою й вояками української мови чи окремих українських виразів, може, навіть не помічаючи того відстугілення від приписаною уживання російської мови. Діалектні особливості мови були предметом добродушних жартів та незлобних товариських дотепів (особливо доставалось моїм землякам-чернігівцям за їхній знаний діалект з архаїчною вимовою). Але це були малозначні дрібниці, які в найменшій мірі не стояли на перешкоді тому, що українці почували свою внутрішню солідарність і відрубність від «кацапні».

В таких умовах, здавалось, ідея окремої української національної організації мусіла б зустрінути якнайенергійнішу підтримку з боку цілого загалу українців-вояків. Але в дійсності було це не зовсім так, бо не всі однаково усвідомлювали собі цю справу. Знайшлось чимало таких, що з першого ж моменту цілком свідомо взялись за справу створення цієї організації. Однак я мав загальне враження, що на початку нашої праці більшість стихійного українського елементу в полку поставилась до справи організації якось зовсім несподівано й оригінально: на покликання на збори всі йшли охоче й масово, але на заклик організуватись реагували явною байдужістю. На обличчях більшості не трудно було прочитати скриті думки «хитрого хахда»: раз уже, мовляв, почалась революція, значить і «мода» така почалась, що всі «гарнізуються»; ну, що ж, даваймо й ми «гарнізуватись», як така пішла «мода», хоч справді потреби в тому нема ніякої. Постанову про утворення української організації в полку прийняли з тою специфічною жартівливістю й веселою іронією на власну свою адресу, на яку здібний, здається, один тільки «хахол». Проти утворення організації не висловлювався ніхто; багато промовців, навпаки, доводило її необхідність. Але більшість, здавалось тоді мені, усміхалась собі в уса, голосуючи за ту пропозицію. Положення було приблизно таке, мовби хтось, наприклад, запропонував: хлопці, даваймо об’єднуватись, виберемо собі голову, заступника, писаря і всі гуртом будемо їсти борщ; чому б же своїм людям, землякам не їсти в гурті? Але, по совісті кажучи, нащо воно здалось кому оте все: голова, заступник, писар і т. ін? Одно тільки, бач, що революція, — так хай уже буде й у нас так, як у людей, своя організація.

З таким елементарним нерозумінням важності й необхідності організованого національного життя довелось зустрінутись на початку роботи в нашому полку. Однак цей настрій дуже скоро сам собою зник. До цього спричинилась, без сумніву, робота більш свідомих людей з одного боку і необхідність оборонятись від зовнішніх нападів з другого боку. Серед самих вояків знайшлось чимало енергійних осіб, у яких бистро й легко розвинулась не просто собі українська стихійність чуття, а ясна розумова свідомість своєї приналежності до української національності. Із числа цих останніх пригадую собі одного видатнішого підстаршину, ротного фельдфебеля. Якось раз балакаючи з ним, спитав його, відколи він став українцем. На це він, усміхаючись, відповів: «Та Ви ж самі ще торік казали, що в мене вуса, як у козака-запорожця. А я й справді запорозький козак; сам я з Катеринославщини — прямо з Січі Запорозької. Виходить, я здавна українець!» Без усякого сумніву, це була свята правда, як правдою було й те, що я вже давно знав характерну фігуру того фельдфебеля, якого ціла постать сама просилась на полотно в образі мальовничого «гостя з Січі».

Великі послуги нашій роботі робив прапорщик Редька. Особливо цінна була його допомога щодо полагодження різних технічного характеру справ і, зокрема, щодо уладження місця для зборів, засобів комунікації, уладження різних аксесуарів нашої організації у виді прапорів, написів, портретів, національних відзнак і т. д. Все це на початку грало велику роль у розвитку нашої справи. Становище прапорщика Р-ки, як команданта нестройової роти, де були всякі майстри, коні, вози й ін., давало нам багато більших і менших вигід.

На початку нашої чинності здійснювати свою мету ми могли головно (та навіть виключно) єдиним способом усної пропаганди чи то на зборах, чи в особистих бесідах. Але пізніше з’явилась можливість ширити й деяку літературу. Пообіцявши свою допомогу на зборах представників сотень та відділів, ми з прапорщиком К-вим негайно вжили заходів, щоб роздобути всяку літературу. Становище прапорщика К-ва, як команданта сотні, а моє, як полкового ад’ютанта, давало нам легку можливість вислати людей за цією літературою. У К-ва були різні видання 1905—6 рр. дома, в Саратові; мені треба було добути українську літературу в Києві. Отже, в Київ і Саратов послані були люди (прапорщик К-в давав кому слід відпустку, а я видав «літеру» на проїзд); за днів 7—10 ми вже книжки мали. Це значно влегшувало нашу працю. Та все ж таки наша окрема організація, поруч загальнополкової, існувала спочатку нібито більше, як кажуть, «для годиться». Не було ніби певного й для всіх самозрозумілого товчка до її внутрішнього скріплення; не було тим часом зовнішнього натиску, проти якого треба було б спільно відбиватись; не відчувалось близько ворога — не було й поготівля. Але скоро все це прийшло.

Спочатку «русская революционная демократия», що об’явилась у нашому полку, ставилась до нашої чинності з певного роду добродушною поблажливістю: приблизно так, як дорослі люди ставляться до невинних фантазій молоді. Однак згодом це відношення змінилось на скептичне, далі на недоброзичливе, а пізніше — явно вороже. Особливо в цьому визначились два прапорщики — Соловйов і Волков, які називали себе російськими соц. — рев. і видавали себе за старих партійних робітників. Лише один росіянин — мій приятель прапорщик К-в — до самого кінця нашої спільної з ним служби виявляв себе цілком толерантним до нас, відвідував частенько наші збори, іноді навіть встрявав у дебати, заперечуючи деякі твердження промовців, але робив це в лояльний формі. Може, пізніше й він змінив своє відношення до українського питання, але в той час у нього не було видно найменшої ворожості до нашої справи. Предмети обговорення на наших зборах не могли, звичайно, лишитись тайною для москалів — вояків і старшин нашого полку. Поки мова йшла про право на свою школу, мову, книжку, доти нас так-сяк толерували. Але коли ми стали порушувати питання про дотеперішні й можливі у майбутньому відносини українців і москалів, себто коли мова стала йти про характер відносин між ними як двома окремими народами, то вони відразу побачили загрозу «єдиній, неподільній», що, по їхній думці, було рівнозначне з «загрозою революції». Словом, у нас в малому розмірі відбувалось все те, що одночасно чи трохи пізніше в значно ширшому розмірі розгорнулось у центрі та позначило відношення провідних кіл російського громадянства до визвольних змагань організованого українства під проводом Центральної Ради 205.

Позитивною стороною такого ставлення москалів до української справи було у нас те, що в міру того, як crescendo зростала ворожість москалів до українського національного руху й українських організацій та їх чинності, положення речей набирало більшої ясності й давало все більше цілком наочних доказів необхідності організації українців не тільки для досягнення своїх давніх цілей, але й просто для самооборони.

І в нашому далекому закутку ця сама обставина сприяла внутрішньому скріпленню заініційованої нами української полкової організації.

Скоро після 20 березня ми довідались про величаву маніфестацію українців у Києві 206. Можливо, що ми тоді мали не зовсім правдиву уяву про те, що відбулось у Києві. Здалека все представляється трохи інакше і більш імпозантним чи навіть більш героїчним, ніж воно є в дійсності. Але та маніфестація на багатьох членів нашої організації зробила величезне враження. Стало більш ніж очевидним, що наша невелика організована громада є лише незначною часткою величавого українського національного руху, якого центром є наш старий Київ. Було ясно, що треба зв’язатись нам з цим центром, щоб увійти таким чином в загальну систему того руху; найкраще було, звичайно, особисто нав’язати ці зв’язки. Використовуючи своє право й можливість поїхати у відпустку, я на початку квітня місяця 1917 р. виїхав туди, діставши від ради доручення використати своє перебування у Києві для встановлення зв’язку з громадсько-політичними українськими центрами.

В перших днях квітня місяця — здається, другого — я вже був у Києві. Сильно вразили мене величезний розгін і надзвичайна інтенсивність громадського й політичного життя у Києві. Якось спочатку з трудом міг собі представити, що все це є реальна дійсність, а не плід буйної фантазії. Ще так недавно все — старі й малі, чоловіки й жінки, праві й ліві — маніфестувало свій щирий, штучно-роблений чи просто казьонно-фальшивий патріотизм. З азартом хапали газети й захоплено читали звістки «про успіхи нашей доблестной армій». Чоловіки повбирались у військового зразка одяги з відзнаками Червоного Хреста, «Земгора» 207 й ін. воєнно-допомогових організацій. Жінки добровільно йшли працювати до лікарень, збирали гроші на подарунки «милым солдатикам». Вплив цеї психози не знав національних меж, і не одного українця та не одну українку довелось бачити чи то в «земгусарському» однострою чи в одязі «милосерної сестриці»…

Тепер все в Києві перемінилось. Газети красномовно писали на теми цілком іншого характеру; виринули нові предмети адорації й нові ідеали любові широкого загалу; в усіх, мабуть, більших помешканнях по всьому місті функціонували всякі громадські, політичні, професійні організації; кругом відбувались збори, засідання, реферати. Словом, життя зовсім інше.

Наскільки вдалось відразу зорієнтуватись, осередком українського політичного життя було помешкання Педагогічного музею на Володимирській вулиці. В Троїцькому Народному домі208 мала свою базу військова організація — клуб імені Полуботка 209. Починаю свої відвідини з музею. Почуття якогось розчарування чи огірчення викликають перші враження в самому музеї. Уявляв собі, що ціле те помешкання зайняте українськими організаціями, тимчасом виявилось, що Центральна Рада примістилась десь у закутку, а в інших кімнатах міститься якась управа літунського відділу. По сходах та у вестибюлі вештались сюди й туди старшини-літуни з виразом мало прихованої погорди до своїх небажаних сусідів-українців. Однак постаті літунів у чорних одностроях були порівнюючи рідкі серед різнобарвного натовпу людей, що балакали між собою українською мовою, при тому іноді доволі поганою українською мовою, пересякненою москалізмами. Здавалось, що український гурт не звертав найменшої уваги на чорних літунів; кожен ішов собі куди йому було треба, робив що вважав за потрібне, балакав з ким було треба і т. д., так, що насмішливо-зневажливі літунські погляди лишались, очевидно, здебільшого непоміченими.

Я зустрів тут багато своїх знайомих, із котрих з деякими не бачився по кілька років та, може, й цілий десяток літ. Між іншим, зустрінувся тут з кількома старшими своїми партійними товаришами по РУП — В. Виниченком, М. Поршем, Мих. Ткаченком й ін. Дружні привітання й взаємні поздоровлення. В тоні розмови не чується найменшого натяку на колишні доволі гостро неприязні відносини після розколу РУП та за час існування паралельно УСДРП і «Спілки». Кількома добродушно-іронічними зауваженнями про ті колишні взаємовідносини у декого із співбесідників вичерпується цей предмет. В умовах справжнього масового визвольного руху і перед величним його майбутнім ні в кого нема охоти говорити про минуле та займатись взаємними докорами чи доводити свою правову в минулій чинності. В коротких словах справа рішається в смислі необхідності спільної праці. Довідуюсь, що в найближчих днях має відбутись партійна конференція УСДРП 210, й одержую запрошення бути на ній. Збирав різні дальші інформації, потрібні для нашої полкової ради, купував для неї книжки, передплачував газети.

І всюди, де доводилось бувати по цих справах, — в центрах політичних організацій, у книгарнях, в адміністраціях і редакціях газет і т. д. — всюди було багато людей різного соціального стану, в «гімнастьорках», «спинжаках» і жупанах, в чоботях і черевиках, у військових кашкетах, капелюхах і шапках. Всі ці люди, очевидно, були там по тих самих справах, що й я сам. Всюди їх було, на диво, несподівано багато. Заклопотаність чільних людей, яких імена вже давніше були відомі по їх участі в революційній чи легальній праці в українському визвольному русі, гарячкова чинність різних українських установ та організацій і особливо отой коловорот великої кількості українців навкруги цих установ та організацій у Києві наочно свідчили про величезний розмах українського національного руху, і мимоволі в голові виринала думка про те, що зовсім ще недавно «єдиний буржуй-українець» Чикаленко мусів із своїх поміщицьких прибутків покривати дефіцит газети «Рада»211~, яка мала ледве п’ять тисяч передплатників.

Політичні, громадські й професійні організації інтенсивно відновлювали своє перерване реакцією та війною життя і чинність. Хронологічно одним із перших проявів цієї діяльності була конференція УСДРП. За березень місяць місцеві організації вже встигли сяк-так відновитись та виявити свою діяльність. Тепер на черзі стояло важливе завдання: у світлі останніх подій критично оцінити деякі положення програми і виробити основи тактики для близького майбутнього в добі, поки буде скликаний партійний конгрес, вибрати центральний провід партії, означити своє відношення до інших українських і неукраїнських партій і т. д.

Конференція не була дуже многолюдною, але всі, здається, важливіші місцеві організації й пункти України були на ній заступлені. Вся «стара гвардія» колишньої РУП була майже в повному складі; чимало було також і людей молодшої, вже чисто УСДРП-івської генерації, яких особисто я вже не знав; само собою розуміється, що «неодмінний» член всяких партійних урочистостей і засідань, втілена партійна «скорбь» і ходяча її «історія» була присутня й брала чинну участь в працях конференції, висловлюючи всім свої поради й турбуючись про все… явище, зрештою, своєрідно-побутове, не чуже й іншим організаціям. Дуже важною обставиною вважав я те, що серед учасників конференції побачив, між іншим, і дуже активних видатних робітників колишньої «Спілки», себто колишніх чинних противників УСДРП. Були це П. Канівець і Гр. Довженко; перший як особистий учасник, а другий як делегат місцевої організації УСДРП. Цей факт більш очевидно, ніж всякі довгі дебати й теоретичні міркування свідчив про те, що зміна реальних умов боротьби за національне і соціальне визволення робочого українського люду категорично подиктувала колишнім противникам знайти спільну мову й іти одним шляхом.

Головніші питання, якими займалась конференція, були майбутній державний устрій російської республіки, скликання всеукраїнського зібрання для виявлення волі української демократії, припинення Світової війни, взаємовідносини з російською соціал-демократичною партією. Автономія України була давнім програмовим постулатом УСДРП. Однак у цьому пункті програма партії відзначалась незакінченістю, бо відповідна точка програми вимагала «широкого самоврядування (автономії) місцевого і краевого для всього населення держави». Отже, партія стояла досі на становищі унітарності держави. Квітнева конференція зробила в цьому відношенні крок вперед, прийнявши принципову постанову про автономію для всіх націй та заведення федеративного устрою російської республіки. Звичайно, конференція не могла сама остаточно вирішити це важливе питання і залишила його дефінітивне розв’язання до конгресу; але не можна було й тоді сумніватись в тому, що та постанова конференції відповідала вимогам життя й що вона буде конгресом санкціонована. Та і сама конференція вважала, очевидно, санкцію конгресу справою більше формального значення, бо вона визнала за членами партії право в своїй практичній чинності підтримувати федералістичний принцип будови майбутньої демократичної республіки.

Постановила також конференція домагатись скликання всеукраїнського представницького зібрання. Але що особливо важно зазначити, конференція прийняла постанову про необхідність власної ініціативи українців у справі здійснення автономії України. Ця постанова була, в суті речі, не чим іншим, як закликом до широких українських мас переводити національну революцію й здійснювати автономію України via facti [67].

Така постанова явно йшла всупереч тенденції російської демократії, що завзято обстоювала необхідність відкладення питання про автономію, аж до рішення Всеросійських установчих зборів. Надзвичайно гарячими оборонцями виключного права Установчих зборів у справі майбутнього державного устрою були й російські соціал-демократи. Таким чином, рішення конференції про якнайтісніше співробітництво УСДРП і РСДРП було цілком платонічне, бо ж цілком ясним було, що РСДРП не могла згодитись з позицією УСДРП щодо фактичного здійснення української автономії, не дожидаючись рішення у цій справі Установчих зборів. Характерний інцидент стався на конференції під час обміркування питання про відношення до РСДРП. Бувший член цієї партії, як член її автономної крайової організації — «Спілки», Гр. Довженко кілька разів ужив дуже гострих виразів на адресу членів РСДРП, вказуючи на їх російсько-шовіністичну й великодержавницьку тенденцію, а проти такої кваліфікації «руських товаришів» енергійно протестував один з правовірних синів УСДРП. Що ж: tempora mutantur et nos mutamur in illis [68].

Конференція постановила домагатись припинення війни та заключения демократичного миру.

6-го квітня відвідав Всеукраїнський Національний Конгрес212. Я мав від нашої організації лише посвідку, що я є її головою, але не мав формального делегатського уповноваження на участь у Конгресі. Та не знаю, чи мав би я право на участь в ньому в характері делегата, навіть маючи на руках формальний мандат від нашої полкової ради. Оскільки собі пригадую, мені поясняли, що принцип заступництва на Конгресі, прийнятий ініціаторами скликання Національного Конгресу 213, не передбачав участі в ньому делегатів від таких невеликих організацій, якою була наша. Так чи інакше, на Конгресі був я в характері гостя.

Не беру на себе завдання ані описувати перебіг Конгресу, ані докладно оцінювати значення цієї події в історії визвольних змагань українців в добі великої російської революції 1917 р. Особисто думаю, що та подія має надзвичайно глибоке, може, навіть епохальне значення в історії українського відродження. Це, на мою думку, був поворотний пункт українського національного руху, який з перших же днів революції почав з незвичайною швидкістю рости в ширину й глибину, захоплюючи широкі маси й різні соціальні верстви українського народу. Могутній, як сама стихія, цей рух був спочатку неорганізований і непланомірний, як і кожний інший стихійний рух. Коефіцієнт видатності неорганізованої суспільної праці все буває дуже незначний, себто при затраченні великої кількості часу й людської енергії досягається порівнюючи малих результатів. В міру того, як росте внутрішня зорганізованість, а значить, і консолідація, збільшується також і продуктивність затраченої енергії, себто досягається більшої доцільності й результатів праці. Саме Всеукраїнський Національний Конгрес і був тим моментом в українському русі, коли цей дотепер стихійно-елементарний рух почав набирати організованої форми й став виявляти найважливіші прикмети дійсного національного руху: свідомість свого «я», розуміння мети своєї чинності й волю до досягнення поставленої мети.

Як би хто не заперечував право Національного Конгресу бути правдивим виразником волі всього українського народу; які б не робили закиди формально-правного характеру щодо «легальності» постанов Конгресу, — незаперечним фактом є те, що, по-перше, всі інші революційного походження громадсько-політичні репрезентаційні органи виникають, звичайно, на таких самих основах, як і Національний Конгрес, і по-друге, на Конгресі заступлені були найрізнородніші елементи українського громадянства, причому заступлені були не тільки всі українські землі колишньої Російської імперії, але й Галичина (полоненими й заложниками).

У великій залі Київського Купецького Зібрання зійшлись на Всеукраїнський Національний Конгрес представники селянства, робітництва, інтелігенції, культурно-просвітніх і господарських організацій, політичних партій і професійних об’єднань, робітники науки, кооператори, революціонери й легальні громадські діячі.

Подібно до того, як при демократично-парламентарній системі в законодатньому органі наслідком боротьби заступників різних верств суспільства витворюється певна рівнодіюча, що означає напрям діяльності органів влади даного народу, так і Національний Конгрес визначив своїми постановами напрям діяльності української революційної влади — Центральної Ради, що в найближчій по Конгресі добі перебрала провід в українській визвольній боротьбі. На Всеукраїнському Національному Конгресі українська стихія не тільки виявила свідомість свого Національного «я», але й знайшла організаційні форми виявлення своєї волі.

Зовнішнім виразом національної окремішності були жовто-блакитні прапори, які прикрашували залу Купецького Зібрання. Живим символом свідомості й розумової національної творчості був, без сумніву, старий з великою сивою бородою проф. М. С. Грушевський 214, що недавно тільки повернувся з заслання в Московщині.

Російський Тимчасовий уряд, очевидно, належно оцінював значення Всеукраїнського Національного Конгресу, бо устами свого комісара Суковкіна 215 виявив своє якщо, може, й не запобігливе, то в кожнім разі назовні більше ніж лояльне відношення до Конгресу. Прочитані Суковкіним по записочці (речення з чотирьох українських слів не міг, видно, затямити!) слова: «Хай жівє вільна Украіна!», якими він закінчив своє привітання, і прилюдне його «лобизаніє» з М. Грушевським свідчили про те, що Тимчасовий уряд розумів серйозне значення Конгресу; він не тільки не відважився одверто поставитись проти організаційного оформлення українського руху та його сконсолідування, але й уважав за відповідне заманіфестувати свої «дружні» (з необхідності) почуття до національного відродження українського народу.

Акт утворення українського політичного фронту, який повстав із різних складових частин українського суспільства і внутрішньо сконсолідувався під час Національного Конгресу, відбувся в атмосфері піднесеного настрою всіх активних і пасивних учасників Конгресу. Реферати, прочитані на Конгресі, й різні інформації, що їх подавали на засіданнях, вислухувані були присутніми делегатами, гістьми й публікою на хорах з напруженою увагою, хоч акустичні умови далеко не всім присутнім уможливлювали чути слова промовців. Вираз своєму настроєві дали всі присутні на Конгресі по закінченні його засідань. З надзвичайним піднесенням, що моментами переходило в ентузіазм, тисяча голосів в залі і на хорах співала «Ще не вмерла Україна» та натхненно гукала «Слава!» Людина найбільш зрівноважена й із найміцнішими нервами не могла в той час лишитись спокійною. Я раніше ніколи не бачив подібного масового ентузіастичното прояву українцями свого національного почуття й готовості до чину. При виході із залі зустрівся в дверях з давнім знайомим, колишнім фельдшером колегії П. Галагана А. Короваєм. Він міцно стискував мою руку і схвильовано говорив: «Отже, нарешті, і ми… таки дочекались!» Очі в нього були злегка вогкі.

На одному вечірньому засіданні Національного Конгресу позачергові інформації про військові справи подавав Міхновський 216. Він, між іншим, повідомляв, що українська військова організація — Клуб ім. Полуботка — вела пертрактації з тодішнім російським військовим міністром А. Гучковим217 у справі утворення окремих українських військових частин. А. Гучков дав нібито свою принципову згоду на утворення двох українських бригад стрілецького типу (полки в таких бригадах були двокуреневого складу). Цю інформацію вважав я за дуже важну, і тому, бажаючи докладніше довідатись про ту справу, по скінченню Конгресу негайно відвідав Клуб ім. Полуботка в Троїцькім Народнім домі.

Виявилось, що інтерпретація Міхновського змісту відповіді Гучкова була надто оптимістичною і що справа утворення українських частин, навпаки, наражається на великі труднощі. Я просив в кожному разі зареєструвати мене як старшину-українця і в разі переформування якихось уже існуючих військових частин на українські чи в разі створення нових українських частин просив мати мене на увазі як бажаючого бути приділеним до однієї із тих частин. Оскільки пригадую собі, мав я розмову з підхор. Ганом 218 (здається, він був укр. с.-р.). Мені запропонували подати відповідну заяву, причому мав я, згідно з виробленою клубом формою, вказати у своїй заяві, хто з загальновідомих українців особисто мене знає. Заяву таку я також подав, причому покликався на Д. Антоновича й В. Винниченка (укр. с.-д.) з одного та Л. М. Драгоманову й К. Квітку (безпарт.) з другого боку. Зробив такий вибір своїх «поручителів» умисне для того, щоби не дати приводу провідникам клубу знехтувати мою заяву на тій підставі, що мої «поручителі» і я сам люди виразно партійні, а військо, мовляв, мусить бути «аполітичним». Пізніше виявилось, що моя обачність не була все ж таки вистарчальною.

Загалом при своїх відвідинах Полуботківського клубу я не без здивування й почуття певного огірчення змушений був сконстатувати, що серед чільних людей і членів панує якийсь неприємно-задерикуватий тон «військовиків» і слабо прихований настрій «фронди» супроти «цивільних» проводарів українського національного руху. Знав я, розуміється, дуже добре про те, що голова клубу підпор. Міхновський був харківським адвокатом; по всьому видно було, що й його ближчі співробітники по клубові також люди цивільні, хоч і носять військові однострої. Але точніше тоді не мав змоги зорієнтуватись в обставинах і думав, що той настрій членів Полуботківського клубу треба пояснити тим, що уніформованим цивілістам військова справа лежить все ж таки ближче на серці, ніж звичайним собі цивілістам, і що перші невдоволені другими за те, що ці останні надто мало присвячують уваги справі творення свого війська. Розумів «військовиків» і до певної міри співчував.

Довідався тим часом, що в один з ближчих днів мають відбутись збори представників українських військових організацій різних військових частин. Не пам’ятаю добре, чи були то збори представників організацій тільки київської залоги, чи якісь ширші збори. Рішив відвідати їх, тим більше, що на цих зборах мала обмірковуватись справа організації українських військових частин. Увечері пішов до університету, де мали відбутися збори. Добре знайома ще з студентських часів XII аудиторія, одна з найбільших у цілому університеті, доводі повно обсаджена була учасниками зборів. Головує полковник; серед маси вояцьких фігур видно було чимало й старшинських, а між ними також і генерали в синіх окулярах. Довідуюсь, що голова — це полковник Глинський 219, а член зібрання генерал Іванів 220. Досі на зборах українських військових організацій я бачив переважно вояків та кількох старшин нижчих рангів або військових урядовців, а тут уперше побачив у ролі проводиря зборів штаб-офіцера, полковника, а серед учасників зборів навіть генерала.

Обмірковували й справу українських військових частин. Висловлювалося, як звичайно, чимало промовців і висувалось також чимало проектів. Розохотившись, слідом за іншими забрав і я слово в цій справі. Розвивав ідею необхідності такої організаційної системи, при якій українські частини мали б свої окремі бази комплектування, себто низку своїх окремих резервових полків з окремою системою управління цими полками, зв’язаною з командою дієвих українських частин. Це було б деякою цілістю української військової організації, яка лише через зверхнього начальника українського війська була б зв’язана з загально-російською військовою організацією. Моя промова заслужила навіть оплески аудиторії. Після зборів полковник Глинський, познайомившись зі мною, казав мені, що думка моя для українців цілком добра й із військового погляду правильна; через це, мовляв, здійснити її не вдасться, бо начальство не дозволить. Реальна дійсність показала, що він мав рацію, бо, як відомо, російське «революціонное правительство» не тільки що не згодилося на утворення двох українських бригад, але з великою бідою згодилось визнати ледве сформування одного Богданівського полку 221.

Пригадую собі зустріч і розмову в тих днях з П. П. Канівцем («Кавуном»). Дивним було для мене, що я не бачив цього активного українського революціонера десь близько центру тодішнього українського руху. Можна було б навіть подумати, що його, як «зрадника», — бо ж він був одним із основоположників «Спілки» — стороняться чи просто не допускають до праці. Але, судячи по відношенню до мене, — також «спілчанина» — подібне припущенння було нібито зовсім безпідставним. Про перебування у Києві ще когось із «спілчан»-українців я тоді ще не мав відомостей; отже, вважав за необхідне побачитись хоч з П. Канівцем. З ним був віддавна зв’язаний не тільки особистою дружбою, але й партійною революційною роботою, бо ж то він був моїм учителем революційної практики. Хотілось не тільки побачитесь з давнім товаришем і приятелем, але й обміркувати спільно з ним сучасний стан речей та спільно рішитись на певний напрям майбутньої діяльності. Із бесіди, яку мав з ним, ясно побачив, що його пасивність щодо участі в тодішньому революційному українському русі мала своєю причиною його занадто «ортодоксальне», книжно-розумове ставлення до подій. Він ще не міг вирішити трудної проблеми, яку саме поведінку диктує йому «інтерес розвитку продукційних сил». Не міг ще рішитися остаточно пристати до якоїсь певної партії: був у контакті з членами УСДРП і навіть брав участь у конференції, але в той же час відвідував дім «дворянскаго собранія» на розі Думської площі й Хрещатика, де містився секретаріат меншовицької фракції РСДРП 222. Словом, був на роздоріжжі. Остерігав мене П. Канівець перед «буржуазно-націоналістичним ухилом» і, здається, готовий був кинути мені докір за те, що я вже стояв обома ногами на «похилій площі». Висловлювався проти кооперації з українськими буржуазними партіями та проти участи соціал-демократів у Центральній Раді.

Згадую про цю обставину як протилежність до тої позиції, яку тоді ж таки зазначив мій другий учитель (революційної теорії) М. С. Ткаченко.

З часу розколу старої РУП ми з П. Канівцем і М. Ткаченком жили різним партійно-організаційним життям, але наші особисті добрі відносини не змінились. Отже, цілком зрозуміло, що коли ми в днях партійної конференції і Національного Конгресу знов зустрілися, то в усіх нас було бажання обмінятись по-товариському своїми думками й знайти якусь спільність поглядів та можливість співпраці. Так ми зійшлись на товариську бесіду. Само собою зрозуміло, що найбільше часу й уваги під час бесіди присвячено актуальному питанню про здійснення автономії України та напряму чинності соціал-демократії в тодішніх умовах революції. «Кавун» (Канівець) обстоював свою позицію, яку вже й раніше зазначив у попередній бесіді зі мною; він її завзято обороняв, покликуючись на різні твори й думки Маркса та Енгельса та іноді до деякої міри навіть штучно порівнюючи тодішню ситуацію — в Росії й на Україні — з деякими моментами із історії французької чи німецької революції. Автономія України — це найкраще домагання, яке могла б висунути соціал-демократія, не йдучи всупереч тенденції «розвитку продукційних сил» цілої російської держави, включаючи й Україну. Навпаки, «Хвиля» (Ткаченко) з не меншою рішучістю поборював правильність висновків «Кавуна» й усю його концепцію. Він уважав, що розвиток революційних подій з неминучістю веде до повної самостійності України. Державна незалежність, по думці «Хвилі», була неминучою і рішуче необхідною умовою повного визволення українського народу з національного й соціального поневолення. Він з глибоким внутрішнім пересвідченням заявляв, що не тільки дебати на тему про автономію, але й постанова партійної конференції про фактичне її заведення була цілковито безпредметною, була якимсь анахронізмом для того часу й тих реальних обставин. На його думку, треба було вже тоді ясно й виразно ставити собі метою здобуття державної самостійності України і цю свою мету здійснювати революційним шляхом, поборюючи всіх своїх противників із російського табору та творячи блок чи коаліцію з українськими партіями, які будуть здібні йти на боротьбу за фактичне переведення в життя української самостійності.

Ясність і виразність позиції М. С. Ткаченка зробила на мене належне враження, особливо зважаючи на доволі хиткі чи невиразно зазначені позиції в цьому питанні переважної більшості, а може, й усіх провідників українських партій. Не знаю, як вплинула ця бесіда на П. П. Канівця, але знаю, що він перестав уже так часто відвідувати російських соціал-демократів і взяв членський білет УСДРП.

В цей же свій приїзд до Києва зустрівся на вулиці з колишнім товаришем по праці у «Спілці» — А. М. Слуцьким. Він повідомив мене, що в його приватному помешканні має відбутись другого дня конференція членів РСДРП, які працюють на території України. В числі учасників тієї конференції мало бути також кілька «спілчан», в тому числі й І. Кирієнко. Закликав і мене прийти на нараду.

Був я на тій нараді з метою зробити спробу досягти порозуміння «спілчан» — українців з УСДРП. Про свій намір піти на ту нараду сказав я В. Винниченкові, який радив мені на ній побувати. З другого боку, і А. Слуцький під час нашої короткої розмови при першій зустрічі висловлювався за бажаність ближчого співробітництва з УСДРП та навіть за можливість досягти під час конференції деяких позитивних вислідів у цьому відношенні.

На конференції побачив лише трьох колишніх «спілчан»: самого Л. М. Слуцького, 1.1. Кирієнка і ще одного з Полтавщини (імени його не пригадую). Перед початком наради І. Кирієнко закликав мене до другого покою, щоб поговорити окремо tete-a-tete. Висловивши надію, що я залишився на старих позиціях «Спілки» та не перестав бути соціал-де-мократом, Кирієнко запропонував мені стати помічником комісара Тимчасового уряду при одному з корпусів Південно-Східного фронту, де сам Кирієнко був уже призначений комісаром… Я цю пропозицію відхилив, покликуючись на своє рішення працювати для української революції. Тоді він запропонував мені взятись за відновлення організацій «Спілки»; він брав на себе обов’язок постаратись про те, щоб мене відповідним наказом відкомандировано із полку до Києва. На цю другу пропозицію відповів я контрпропозицією про співпрацю й злиття з УСДРП, тим більше, що питання про автономію України, яке раніше розділяло українських соціал-демократів «спілчан» і членів УСДРП, тепер уже, мовляв, не буде стояти на перешкоді, бо й «спілчани» цей постулат мусять без застережень прийняти [69]. 1. Кирієнко рішуче не згодився на пропозицію співпраці, а тим більше злиття з «дрібнобуржуазною» УСДРП. Домагання автономії України також уважав за «буржуазне» й противне інтересам пролетаріату. Ми розійшлись у поглядах і ні до чого не договорились.

В перебізі конференції питання про автономію гаряче дебатувалось. Найгостріші промови проти автономії виголосили Конст. Василенко 223, М. Балабанов 224 та І. Кирієнко. Дехто із присутніх обережненько висловився за автономію, в числі їх А. М. Слуцький; В. М. Дрелінг 225 висловився більш рішуче. Цей останній наводив, між іншим, такий приклад: кілька днів перед конференцією він був на мітингу в містечку Київського повіту; окрім нього, що говорив по-російськи, виступав на тому мітингу якийсь не то сільський учитель, не то фельдшер, який говорив по-українськи; сам Дрелінг, мовляв, відчував свою інтелектуальну перевагу над своїм опонентом-українцем і свою більшу ерудицію у соціально-політичних питаннях, але він ясно бачив, що слабший за нього супротивник перемагав його і здобував симпатію слухачів виключно через те, що говорив до них їхньою рідною мовою. В. Дрелінг закінчив свою промову так: «Товарищи, тепер с нашей сторонны было бы большой ошибкой бороться против автономии Украины; теперь мало уже даже сказать „мы не против автономии"; пора уже нам сказать ясно, что мы „за автономию" и в этом духе работать».

Перемогла, однак, точка погляду Балабанова — Василенка — Кирієнка; домагання автономії України було визнано за «буржуазне». Я встав, щоб одійти. Прощаючись зі мною, І. Кирієнко сказав востаннє: «Шкода, товаришу Левко, що розходимось. Ви зрозумієте пізніше свою помилку». Так кінчились мої зносини з колишнім лідером «Спілки», з яким в 1905—6 рр. довелось дружно й гарно працювати. Не знаю, розуміється, напевне, але можливо, що по всіх дальших своїх виступах проти українських домагань та після збанкротування політики російського уряду супроти українців, якої він був завзятим оборонцем, І. Кирієнко став інакше задивлятись на те, хто з нас помилявся. Організація «Спілки» не відновилась і своєї чинності «Спілка» в часі революції вже не виявляла.


VII На фронті. На ІІ-му військовому з'їзді

Час моєї відпустки кінчився і я мав вертатись до свого полку. Та властиво і не було вже особливої потреби залишатись у Києві; навпаки, треба було вертатись до своїх людей, щоб поінформувати їх про все, що чув і бачив. З великою масою нових вражень, інформацій і купою книжок вертався я 14-го квітня із Києва до свого полку в Ягольницю. Перед від’їздом у мене вкрадено мою шинелю і я мав на собі шинелю свояка — старшини пограничної сторожі — з зеленими викладками пограничника. Людина з нахилом до всяких таємно-забобонних тлумачень різних випадкових явищ могла б побачити в цій історії з шинелею «перст Божий, указующій» на недалеку зміну мого становища в полку. Я, однак, їдучи в чужій шинелі, про ніякий «перст» не думав.

Від початку революції в настроях вояків і старшин сталася значна зміна. Вояки вже без найменшого побоювання широко, а іноді навіть досить своєрідно користувались із своїх прав вільних громадян республіки. Вже ні в кого й думка не виринала про якусь «нелегальність» зборів або «незаконність» комітетів, як то було на початку революції. Навпаки, все це було вже звичайним явищем, санкціонованим і відповідними офіційними актами. Щодо старшин, то вони поділились на дві категорії. Більша їх частина заявляла себе демократами. Головно складалась вона із некадрового старшинства. До неї прилучалась також частина кадрових старшин, які після революції почали запобігати й підлабузнюватись до вояцької маси — «ходили на задніх лапках». Навпаки, друга частина кадрового старшинства стала в явну опозицію до заведення нових порядків в армії, вбачаючи в тім пониження їхнього становища; вони обвинувачували першого по революції військового міністра А. Гучкова в тім, що він видав погубний «Приказ № 1» 226, хоч справді цей «Приказ № 1» видала Петербурзька рада робітничих і солдацьких депутатів, а не міністр Гучков, який був дуже поміркований політик, а не революціонер.

Цей «Приказ № 1» закликав вояків вибирати свої комітети. Згодом уже й Військове міністерство (за часів Керенського) дало наказ завести комітети, які були б ніби допомоговими органами в справах господарського характеру і не мали б компетенції втручатись у справи чисто військової натури. Вибори членів кохмітету відбувались по куріяльній системі: окремо обирали своїх заступників старшини даної військової частини й окремо вояцтво. Вибори відбувались в кожному куріні полку окремо: різні відділи полку та «нестроевая рота», що не входили в склад якогось куреня, обирали своїх заступників також окремо.

Отже, я мав брати участь у виборах старшинської курії, де повноправними виборцями були старшини «учебной» та інших «команд», старшини і військові урядовці господарських частин полку, лікарі. Із усіх цих виборців нашої курії я мав лише одного певного союзника — прапорщика Р-ку, решта ж була або сумнівні симпатики або одверті противники, яких була більшість. Особливо ж вороже виступали проти мене старшини «учебной команды» на чолі зі згаданим уже прапорщиком Соловйовим (російським есером); доволі неприязно ставились також і обидва лікарі, із котрих старший полковий лікар Р-ов заявляв себе сторонником російської партії к.-д., а молодший (пузатий жид, якого прізвища вже не пригадую) більш ніж несподівано для мене заявився сторонником жидівської партії «Бунд».

Причиною такого відношення до мене особисто та до моїх однодумців чи співробітників (в першу чергу до прапорщика Р-ки) була, без сумніву, наша робота по створенню української організації в полку. Пізніше це виявилось аж надто одверто. Ясно, що коли відбувались вибори до полкового комітету в нашій секції старшинської курії, то і я, і прапорщик Р-ка провалилися і в комітет не попали. А через те, що раніші комітети, які повстали з нашої ініціативи, перестали існувати, то ми взагалі лишились поза загальнополковою виборною організацією. Нашою опорою була тільки полкова рада, яка нас і далі підтримувала. На чолі полкового комітету опинився підполковник А-ті, який удавав тепер із себе надзвичайного «прихильника здобутків революції». Знав я із попереднього досвіду справжні погляди цього пана, і тому теперішня його маскарада із червоною фригійською шапочкою була мені огидною, так само, як гидко було бачити полковника П-та, що не міг собі уявити існування Росії без государя-імператора, на мітингах з червоною стрічкою на одязі й улесливою усмішкою на устах.

Наближалось 18 квітня ст. ст., себто 1 травня н. ст. Полк наш готувався святкувати цей день. Підполковник А-ті задумував аранжувати це святкування по-військовому: з парадом, церемоніальним маршем і т. д. Проти такого мілітаристичного способу обходження свята трудящих і соціалістів ми з прапорщиком К-вим повели відповідну акцію і план цей розбили. Було рішено, що святкування буде мати громадянський характер без параду і маршів, а то: за Ягольницею на площі мав відбутися мітинг, потім маніфестаційний похід містечком і кінець на другій площі за містечком.

Через те, що в той саме час у полку нашому, окрім свого постійного складу, було доволі багато переходових «маршових рот», то на мітинг зійшлося кілька тисяч людей. Наша полкова рада рішила виступити на мітингові окремо. Ми належно до того підготовились. Зібрались у «нестроевой роте», звідки й пішли своїм походом через усе містечко.

Наш похід викликав серед місцевого населення цілу сенсацію, бо нічого подібного воно за цілий час війни не бачило. Про цей зовнішній ефект походу постарався головно прапорщик Р-ка та його майстри. На чолі походу, який складався із 250–300 людей, несли погруддя Шевченка, поставлене в якусь спеціальну оправу із дерева, портрети Шевченка й Франка, прикрашені українськими рушниками; ще якісь речі несли; потім четверо людей несли величезний червоний прапор з написом «Хай живе соціалізм!», а за ним ще більший чи такий самий розміром жовто-блакитний прапор з написом «Хай живе автономна Україна у федеративній республіці!». Люди вибігали з хат дивитись на наш похід; чоловіки при нашому наближенні стягали з голови шапки, грамотні голосно читали українські написи на прапорах. На площі, де сходився мітинг, наш похід став окремо, поставивши на своїм чолі прапори й інші національно-маніфестаційні речі. Здається, що й серед зібраних на мітинговій площі наша поява й організованість зробили належне враження.

На голову мітингу з пропозиції полкового комітету обрали прапорщика Соловйова, а потім на домагання нашої полкової ради та частини зібраних обрано товаришами голови прапорщика К-ва і мене. Голова виліз на високу трибуну й почав мітинг своєю довгою вступною промовою. Потім говорили вже по-різному. Але основне питання, навкруги якого вертілись майже всі промови, було питання «мир чи війна». Говорив і я, розвиваючи ідею про необхідність визволення трудящих не тільки із соціально-економічної експлуатації, але й національного поневолення. Настрій зібраних на мітингу з бігом часу все підвищувався. Промовці говорили все з більшою розпаленістю.

Більшість тих промовців, яким не загрожувала безпосередня небезпека опинитись в окопах та під гарматними стрілами чи кулями, висловлювались за війну «до победнаго конца»; навпаки, ті, що їм така небезпека загрожувала, однозгідно гукали: «Долой войну!»

Я випадково зауважив, що дальше від ораторської трибуни згромадились у круг три «маршові роти», зложені виключно із казанських татарів. Заінтересувавшись цим, підійшов до кругу. Побачив, що в середині кругу стоїть якийсь старший вояк-татарин, щось по-татарськи говорить, а потім робить знак рукою, після чого цілий татарський мітинг починає кричати: «Не жалам, не жалам, не жалам!» Знов знак рукою, і всі мовчать; потім промовець знов говорить по-татарськи, робить новий знак рукою, і мітинг кричить: «Жалам, жалам, жалам, жалам!» Ясно, що йде якась репетиція і що чогось татари «не желают», а чогось «желают». За якийсь час татарин-інструктор підійшов до трибуни і попросив слова. Перед тим, як вступив на трибуну промовець-татарин, говорив якийсь підстаршина з хрестами й медалями на грудях, висловлюючись категорично за «победный конец». Татарин відразу, без дальших балачок почав говорити, що воювати не треба і що казанські татари не мають за що воювати, бо німці, мовляв, до них не прийдуть, а на кого вони йдуть, той нехай собі і воює. Потім він на цілий голос вигукнув: «Война не жалам!» і зробив знак рукою, а шістсот чи сімсот татарських голосів зарепетувало: «Не жалам, не жалам!» А коли промовець-татарин вигукнув: «Мир жалам!», то у відповідь на це по його знаку рукою всі татари ще з дужчою силою почали кричати: «Жалам, жалам, жалам!» Ця сцена мала свій ефект, бо до голосу татарів стали прилучатись голоси й інших учасників мітингу. Почався загальний галас і повний непорядок. Татарин аж підстрибував на трибуні, підбадьорюючи знаками своїх товаришів, які продовжували страшенно кричати; він справляв свою перемогу над попереднім промовцем, який щойно висловлювався за «победу до конца» і тепер стояв під трибуною. Зауваживши того підстаршину коло трибуни, татарин перехилився через перила трибуни і як переможець, показуючи на галасуючий мітинг та звертаючись до «унтера», закричав згори: «Слыхал… твою мать?»

Несподіваний і більш ніж оригінальний ораторський «кунштюк» татарина-промовця викликав обурення у прихильників «унтерового» красномовства; вони лізли по драбині на трибуну й хапали за ноги татарина, щоб стягти його додолу, а цей відбивався від них, стараючись чоботом уцілити межи очі напасників; прихильники татарина поспішали йому на допомогу й штовхали та стягали з драбини тих, що його хотіли стягти. Словом, вчинилася страшна метушня. Голова мітингу марно намагався привернути порядок і зрештою зліз з трибуни. На мене цей мітинг зробив важке враження.

Бачачи, до чого йде діло, я переказав музичній команді, щоб вона приготовилась до походу, а українцям також сказав, щоб ішли ближче до музики, і потім, користуючись з того, що на трибуні нікого не було, виліз нагору й став давати руками знаки. Поява нової фігури на трибуні, видно, викликала зацікавлення, бо потроху гармидер став стихати. Тоді я запропонував закінчити мітинг згідно з наміченим планом, себто перейти походом через містечко на другу площу. Закликав іти ладом; всіх українців кликав стати під свій національний прапор, прилучившись до нашої організованої q)ynn. Пропонував на знак пошани до синів досі гнобленої української нації дати їм місце напереді походу, зразу за музикою.

Далі я вже нічого ні пропонувати, ні робити не міг, бо сталось щось подібне до недавнього гармидеру. Я бачив, як наша українська організація, не чекаючи ніяких рішень, де їй належить стати в поході, зайняла місце безпосередньо за музикою. Із усіх батальйонів, які стояли чотирикутником коло трибуни, почали виділятись групи людей, які направлялись до нашої організації; інші хапали їх за рукави і не пускали, але ті відбивались і сунули далі, стаючи рівними рядами позаду нашої організації. Це були українці, які послідували моєму закликові й ставали під український прапор. Внизу коло трибуни, я побачив прапорщика Волкова (рос. c-р.); його обличчя було повне злоби й люті; він вимахував до мене кулаками, щось кричав і гидко бризкав слиною. Я дав знак музикантам. Заграла музика і похід рушив. На чолі походу несено українські прапори і інші національні «регалії», за ними йшло коло тисячі українців, а у хвості походу йшла невелика група неукраїнців. Більшість неукраїнців до походу не прилучилася, а ті, що прилучились, по дорозі розійшлись. Містечком похід ішов зложений тільки з українців і в цьому складі прийшов до другої площі. Тут ми відбули вже чисто українське віче. Говорило кілька промовців-вояків і ми з прапорщиком Р-кою. Пам’ятаю, як милий наш Р-ка говорив своєю простою, милою полтавською мовою з м’яким «л» та чисто полтавськими виразами. В захопленні й ентузіазмі він махав кашкетом і натхненно гукав: «Хлопці, держіться гурту!» Його буквально зняли з трибуни й стали високо підкидати вгору. Струнка й легка його постать злітала над головами, а він, запалений і радісний, як дитина, продовжував вимахувати кашкетом і гукати: «Держи…и…сь!» Настрій у всіх присутніх був надзвичайно піднесений. Провідників хотіли нести на руках містечком. З трудом удалось трохи заспокоїти. Ми з музикою, в порядку й рядами вернулись з мітингу додому.

Цей день, 1 травня н. ст., був днем нашої перемоги. А вже в ближчих днях я відчув наслідки цієї перемоги. Мене і прапорщика К-ва полковий комітет потягнув до відповідальності. Сам комітет, переступаючи межі своєї компетенції, перетворився в «революційний трибунал», а ми мали перед ним відповідати за «внесеніе дезорганизаціи в ряды русской армій». Хотіли попереду судити заочно, але пізніше покликали обох нас бути присутніми на засіданні того самочинного «трибуналу». Проти нас різко виступали, само собою зрозуміло, обидва «приятелі» російські есери Соловйов і Волков, а крім того, бундовець, молодший лікар полку, ще якийсь молодий жидок-вояк та, як сам він себе представив, московський типограф-складач російський соціал-демократ. Прапорщик К-в відповідав на закиди й розбивав обвинувачення, як досвідчений адвокат. Я говорив більше «з громадсько-політичного становища» і не стільки оборонявся, скільки сам нападав. Головно нападав на російського соціал-демократа і жидів. Першому закидав, що він має не пролетарську, а звичайнісіньку буржуазно-великодержавницьку московську психіку; просив його не вчити мене, що таке соціалізм, демократія і революція, бо все це, мовляв, знав я і за це в тюрмі сидів тоді, коли той, мабуть, бігав ще в коротких штанах; жидам казав, що коли вони виступають проти досі гнічених українців та їх національних домагань, то не мають в такому разі підстави жадати, щоб і українці обстоювали права ж рідів. В нашу оборону виступив член нашої полкової ради — писар котроїсь сотні. Згадував про те, що ми з прапорщиком К-вим перші в цілому полку стали за революцію й простягли руку воякам. Говорив він щиро, переконано, але ораторських здібностей був зовсім позбавлений. Все ж таки, видно, його промова вплинула на вояків — членів полкового комітету. Поки комітет радився над тим, який винести вердикт, ми з прапорщиком К-вим мусіли вийти з засідання і чекали в сусідній кімнаті. До мене підступив молодий жидок, що виступав проти нас, зі словами: «Я, товарищ, против Вас нічево не имею». — «А я, — відповідаю йому, — товарищем своим Вас не считаю и разговаривать с Вами не желаю». Він, видно, щиро був здивований, як це так можна відповідати йому, воякові й членові комітету, коли він зволив заявити, що проти мене «нічево не имеет». Вердикт був доволі несподіваний: мені — нічого, а прапорщику К-ву «просить командира полка объявить в приказ по полку выговор». Поняття «justicia», як видно, не у всіх однакове. А може, прапорщик К-в був покараний за «изміну русскому ділу» через те, що був до нас таким толерантним у своїх поглядах і своїй поведінці. Це, очевидно, тільки збільшувало його вину з погляду «русских» сусідів.

На цім, звичайно, справа не кінчилась. «Приятелі» продовжували під’юджувати проти нас, українців, своїх вояків і старшин. Якимось просто більмом на оці була у них моя особа. Демагогічно говорили, що я несу відповідальність за тілесні кари, які примінював полковник Е. фон В. і т. п. Кілька днів після щойно згаданого суду над нами із нашого полку мала йти до фронтових частин команда молодих підстаршин, які незадовго перед тим кінчили курс своєї науки. Це були вихованці начальника «учебной команды» прапорщика В-ва, вже згадуваного прапорщика Соловйова та інших моїх «приятелів». Коли в день їх від’їзду я йшов до штабу, то по дорозі мене зупинив хтось із наших і радив не йти, бо, мовляв, ті молоді підстаршини зібрались коло штабу і вимагають, щоб я також став у їх ряди й ішов з ними. Не трудно було здогадатись, чия це робота. Я пішов далі. Дійсно, коло штабу стояв натовп тих підстаршин і голосно гомонів. Тікати я не збирався й направився просто до них. Коли наблизився до натовпу, мене оточили з усіх боків. Чулись вигуки про «дезорганізацію», «посеяніе вражды моклу чинами армій», «измену родине» й інші подібні речі. Кричали, що без мене не підуть. Все це були чужі слова, яких авторів я дуже добре знав. Становище було зовсім мало приємне. Вся ця ганебна історія, аранжована «приятелями», могла скінчитись диким насильством надо мною. Виждавши зручного моменту, заявив їм рішуче, що коли б навіть я зобов’язаний був іти з ними, то після того, що від них тут почув, я б з ними не пішов, бо з людьми, які здібні на щось подібне, я не товаришую. Насильно, мовляв, вони мене можуть потягти так, як стою, але нехай знають, що й супроти них також знайдеться сила, більша за їхню. Повернувшись до ближчого, я крикнув, щоб він уступив з дороги. Цей момент мав рішити справу. Той уступив, а за ним уступили й інші. Я прийшов до штабу схвильований всім тим і негайно написав звіт про те, що не бажаю бути об’єктом цькування з боку деяких старшин полку, не бажаю наражатись на можливі й у майбутньому спроби насильства наді мною, прошу мене звільнити від виконання функцій полкового ад’ютанта й відкомандувати з полку. Покликуючись на те, що мені відомо про формування українських частин, просив мене командувати для укомплектування старшинського складу тих частин. В моєму положенні у полку зовсім легко було мені поступити інакше: написати собі й Нестору Демидовичу відповідні документи, поставити печатки й їхати туди, куди хотілось. Але цього свідомо не хотів зробити, щоб не давати прикладу справжньої дезорганізації. Хто знає, може це було помилкове міркування. Фактом є те, що самовільно не поїхав, а подав згаданий рапорт по начальству.

Полковник П-гут задовольнив моє прохання в першій частині, цебто звільнив мене з ад’ютантства, але відмовився «ходатайстовать» про відкомандування мене на укомплектування українських частин. В той час бригада вимагала вислати в її розпорядження кількох старшин із нашого полку для поповнення якихось спеціальних військових частин. Вимагалось, щоб старшини були не менше, як з середньою освітою. Я мав освіту університетську, отже, вимогам задовольняв. Мабуть, щоб позбавитись мене, полковник П-тут дав мені «предписаніе» направитись в розпорядження бригади.

За пару днів я був уже в Чорткові. Поселився на якійсь вулиці недалеко старої дерев’яної церкви типово українського стилю. Увечері, коли заходило вже сонце, я сидів на цвинтарі коло тієї церкви й меланхолійно роздумував. Згадав, що колись давно у сусідньому з нашим селі була така самісінька стара дерев’яна церква, її розвалили разом з низенькою дзвіницею і поставили нову «казеннаго образца», на московський манір, по плану, виготовленому десь у чернігівській консисторії, мабуть, архітектом-москалем. Потім думав «о превратностях судьбы». Був колись я фактичним командантом у своїм полку. Кілька разів просився, щоб пустили; був «незаменимым» — не пускали, а тепер вигнали за «дезорганізацію». Не за дезорганізацію, а за організацію українців.

А що буде, коли розвинеться національна боротьба й набере форми одвертого конфлікту? Але ж яка боротьба є найлютішою: чи на фронті, чи боротьба класів, чи національна? І люди не всі однаково витривалі. От прапорщик Б-ий був з нами з початку революції і пристав до української роботи; а коли стали на нас натискати, почав відходити; на вічі 1 травня був присутній якось «бочком», а в останній час зовсім став уникати сходин і